Основні принципи японської філософії
Японська філософія відрізняється від західної своїм підходом до вирішення фундаментальних питань про знання (епістемологія), моральні дії (етика), зв’язок між мистецтвом і красою (естетика) та природу реальності (метафізика). Західні філософи зазвичай встановлюють пари протилежностей — розум і матерію, себе та іншого, митця та медіума, реальність і видимість — і прагнуть подолати відстань між ними. Японські філософи, навпаки, прагнуть зрозуміти, як такі явні протилежності перетинаються, висуваючи на перший план взаємозалежні процеси та комплекси, які включають уявні протилежності.
Античний період
Стародавній період, що охоплював VII-IX століття нашої ери, був епохою китаїзації та державної організації. Дві основні інтелектуальні системи — конфуціанство та буддизм — були імпортовані з Кореї та Китаю. Конфуціанство зверталося до «соціального я», впливаючи на державну структуру та моделі формальної поведінки, тоді як буддизм забезпечив психологічне розуміння роботи внутрішнього «я».
Буддисти шляхом самоаналізу та дисциплінованої практики самовдосконалення прагнули розвинути як харизматичну силу для творення чудес, так і творчі ресурси для художнього вираження. Конфуціанство та буддизм співіснували з місцевими міфами, які підкреслювали божественне походження імперської лінії та місцевий анімізм, що наголошував на взаємній чуйності між людьми та природою. Деякі з цих місцевих ідей і цінностей стали важливими для традиції, яку пізніше назвали синто.
Ранні філософські зусилля стародавнього періоду були спрямовані головним чином на засвоєння та класифікацію ідей і практик, імпортованих з азійського материка. Як зазначено в Сімнадцятистатейній Конституції (604 р.), кодексі моральних заповідей для правлячого класу, прийнятому наслідним принцом і регентом Сьотоку Тайсі, метою філософії та уряду була гармонія, а не конкуренція чи розділення між традиціями. Буддизм глибше проник у культуру в VII-VIII століттях, і кілька його ключових тем справили тривалий вплив на світогляд японців.
Класичний період
Класичний період розпочався приблизно на початку IX століття, під час періоду Хейан (794–1185), і закінчився наприкінці XII століття. Це була епоха систематизації та японізації філософії. Завдяки працям таких мислителів, як Кукай (774–835) і Сайчо (767–822), буддійські школи Шінґон і Тендай створили складні системи доктрин і практик.
Домінуючий філософський езотеризм, пропагований цими буддистськими мислителями, вніс дві важливі ідеї, які мали тривалий вплив на японську думку. Першою була віра в те, що кожне явище є вираженням діяльності космосу, який ототожнювався з буддою Дайнічі Ньорай. Отже, весь космос повністю виражається в кожному явищі. По-друге, класичний японський буддизм стверджував, що просвітлення не може бути досягнуто лише концептуально, а є актом повного комплексу розуму, тіла та духу, трансформованого через ритуальну практику. Таким чином, інсайт у цій традиції був втіленою діяльністю, а не лише інтелектуальною функцією.
Середньовічний період
Середньовічна фаза японської філософії тривала з кінця XII століття до XVI століття, епохи соціальних і політичних потрясінь. З розпадом влади аристократії та підйомом класу самураїв до політичного та військового домінування, придворне життя, таке центральне для класичного періоду, втратило свою привабливість.
Багато японців, зіткнувшись із постійними війнами та природними катаклізмами, втратили інтерес до космічних бачень Шінґона та Тендая і звернулися до релігійної філософії, спрямованої на ведення мирного повсякденного життя у світі, який ставав дедалі бурхливішим. Буддизм дзен, який підкреслював простоту, дисципліну та безпосередній досвід просвітлення, став особливо популярним серед самураїв. Дзеньські монастирі стали центрами інтелектуального життя, де самураї та монахи разом обговорювали філософські питання та практикували медитацію.
Ранній сучасний період
Ранній сучасний період (XVII-XIX століття), відомий як період Едо, характеризувався стабільністю та ізоляцією Японії від зовнішнього світу. У цей час відбувалося подальше розвиток і систематизація національної філософської традиції. Конфуціанство зазнало відродження і стало основою морального та освітнього розвитку суспільства.
У період Едо виникла також філософія кокуґаку (національних наук), яка зверталася до вивчення японської класичної літератури, міфології та традицій. Кокуґаку намагалася відновити автентичні японські цінності, вільні від впливу китайської культури. Цей рух підкреслював важливість синтоїстських традицій та національної ідентичності.
Сучасний період
У XIX столітті, після відкриття Японії для Заходу, японська філософія знову зазнала значних змін. Зіткнувшись із викликами модернізації та впливу західної думки, японські мислителі почали активно інтегрувати західні філософські ідеї з традиційними японськими концепціями.
Філософи, такі як Ніші Амане та Фукудзава Юкічі, намагалися поєднати західну науку, раціоналізм та ідеали прогресу з традиційними цінностями. Це призвело до розвитку нових філософських течій, таких як тецугаку (філософія), яка намагалася синтезувати західну та східну мудрість.
Висновок
Японська філософія є складним і багатошаровим дискурсом, що поєднує місцеві та імпортовані ідеї в унікальний світогляд. Вона еволюціонувала протягом століть, пристосовуючись до змінних соціальних, політичних та культурних умов. Від стародавніх часів до сучасності, японська філософія продовжує збагачувати світову думку своїм унікальним підходом до розуміння світу та місця людини в ньому.
Іван Гудзенко
