Щоб перейти до цієї важливої тематики, спочатку спробуємо дати визначення самого поняття «істина». Якщо ж брати в цілому, істина є центральною категорією гносеології (про знання) або ж інакше кажучи епістемології (про пізнання), правильним відображенням того, що є в дійсності в людській свідомості, в уяві, понятті, судженні, умовиводі, теорії об’єктивної реальності.
Досить чітко постає питання розв’язання проблеми істини перед філософами Стародавньої Греції. Прекрасним демонструванням розроблення концепції істини грецькими мислителями слугує праця Сергія Трубецького «Метафізика в Стародавній Греції». Автор підкреслює, що саме релігійний світогляд став міцним фундаментом для формування грецької філософії.
Справа в тім, що в релігійному уявленні греків не було місця догматичній формі. Тому в греків не було розриву з релігійним культом, а для філософа важливішим був перш за все пошук ідеальної єдності, безумовної істини поза культом, тобто в загальнім язичницькім натуралізмі і ще вище. В релігії та філософії греків давньої форми не існувало відмінності між фізичним та метафізичним, тільки вже після виникає свідомість їхньої відмінності, а також спроби об’єднання. А тому безпосередня інтуїція, аналіз та синтез є складовою істини.
В тім якщо йти далі за греками, саме одухотворений образ людини вважався безпосередньою єдністю природного та божественного; антропоморфними визнавалися суще, істина, божество. Для людини недостатньо одного пізнання істини, оскільки бажає поєднатися усією своєю сутністю, життям, а віра в ідеальну відповідність істина та людини – це і є той результат прагнень; віра у можливе втілення істини, божественність людини. Звичайно ж грецька релігія не мала одкровенні ідеї Боголюдства як в християнстві, але ж саме в її антропоморфізмі полягала істина, завдяки якій людство підготувалися до християнства.
Саме від антропоморфізму філософ почерпає переконання богоподібності пізнавальних здібностей, віру в уявлення та пізнання Істини. До того ж філософ мислить конкретно про істину, котра є метафізичною природою речей. Істину як поняття вперше ввів грецький філософ Парменід, щоб протиставити її опінії (думці). Цей філософ здійснив подальший вплив практично всієї грецької філософії. Парменідом описується істинне знання як божественне споглядання.
Парменід говорить про два шляхи пізнання. Перший називає шляхом істини, правильної віри, божественного знання (є те, що є і що немає нічого, чого немає), другий – неправда, вдаване знання, омани смертних (є те, чого немає). Відтак, в Парменіда предметом знання виступає істина, нероздільна із знанням: бути мислячим та бути, на його думку є одне і те ж, адже крім істинного сущого ніщо не може бути мислячим, пізнавальним, не проголошеним. Хоча крім істинного буття все є хибною видимістю, того, що здається.
Філософ не вважає, що істина не може бути доступною для людського пізнання. Своє твердження поняття істини Парменід доводить у висловлюванні підтвердженої тотожності буття та мислення: «Бо мислити і бути – це одне і те ж». За поглядами мислителя переосмислене в розумі і є сущим. Парменід чітко розмежовує чуттєве пізнання від раціонального. Перше протиставлене буттю, друге – мисленню, думці.
Завдяки шляхам думки та істини створюється подвійна картина світу: єдине та вічне буття та вдаваний світ думок. Через те у нього, мислення є мисленням про предмет, воно не віддільне від буття, коли думаємо про небуття.
Концепція про істину стала у центрі уваги таких філософів як Платон та Арістотель. Наприклад у Платона, істина не є якоюсь собі річчю, а монадою із трьох існуючих: рівномірності, прекрасного, істини, які покладені в настанні блага. З перерахунку монад демонструється безпосереднє відношення істини до способу життя того, ким відшукуються блага, тобто деякий екзистенційний стан, а не споглядання істинного предмета.
В Арістотеля, істина має як широкий так і вузький смисл. Істиною у вузькому значенні є істина судження. В арістотелівському вченні, істину та хибу філософ відносить до з’єднання та роз’єднання уявлень та понять. Істинність та хибність суджень залежить від відповідності звершеного в них з’єднання або роз’єднання уявлень та понять дійсності. Ізольовані предмети думки ще не є істинними та хибними. А в широкому смислі поняття істини Арістотель переносить на предмети думки.
Розширення самого ж поняття істини ґрунтується власне на припущенні того, що предмет думки порівнюють з відображенням реального об’єкту, яким він є, а в якості істинної уяви або понять відображає існуюче в дійсності. Арістотель розділяє судження та поняття істини на два типи: вічну абсолютну істину та істину, яка в часовому потоці переходить в протилежність, стаючи хибною. Незмінною залишається і сама фраза Арістотеля, за якою, Платон по відношенню до нього є другом, але істина – дорожча.
Як бачимо, Арістотель висловився щодо істини, подальше її формулювання розвинув Ісаак Ісраелі, потім від арабського лікаря, філософа Ібн Сіни було перейняте середньовічним теологом Фомою Аквінським та усією схоластикою. У визначенні сказано: істина є інтенціональною згодою інтелекту з реальною річчю або її співвідношенням.
В такій релігії як християнство істина ототожнюється з особистістю Ісуса Христа. В євангельському висловлюванні чуємо як Ісус називає Себе «дорогою, істиною і життям» (Ів.14,6). А в тринітарному вченні спостерігається єдність Істини з Сущим, тобто Життям, подібно ж як брехні та неправди зі смертю. Істина протиставляється брехні на судилищі в Понтія Пілата. Прекрасно демонструє це запитання Пілата: а що є істина без відповіді на нього у вісімнадцятій главі Євангелія від Івана. Тоді ж як у восьмій главі, ще до неї чітко говориться про те, що диявол – батько брехні не зумів встояти в істині, якої насправді у ньому немає, лише одна неправда (Ів.8,44).
Слова підтверджують пряме відношення волі розумних істот до істини, тобто вічності, блаженного життя або ж до хибності – небуття, вічної загибелі. Гріхопадіння стало результатом схильності людини до диявольського впливу, і прямим підтвердженням цьому слугуватимуть слова пророка і царя Давида: «Кожна людина устами своїми говорить неправду!» (Пс.115, 1-2). Воскресіння є особливим моментом народження надії виправлення людської природи, спотвореної внаслідок прабатьківського гріха. Через те істиною в християнстві стає Особистість, яка спасає увесь людський рід від гріхопадіння.
Східні релігійні практики, зокрема індуїзм та буддизм розуміють істину як слово Вчителя, яким вказаний вірний шлях спасіння. По суті, істина слугує подоланням ілюзії, відновлювальною світовою гармонією традиційного шанування конфуціанства, імперських законів легізму. Отож істина є рятівним знанням у сприйнятті думки Далекого Сходу.
Юдаїзм розуміє під істиною вірне дотримання заповідей Господніх, переданих пророком Мойсеєм на горі Сінай єврейському народу, а потім увійшли в Талмуд. Навіть низка книг називає Бога милосердним, довготерпеливим, многомилостивим та правдивим. Про це зазначається у книзі Вихід в тридцять четвертій главі, в пророцтві Єремії, в десятій главі.
І в ісламі аналогічне дотримання мусульманами цього, але найбільша істина – це слова божественного пророка Мухаммеда, які той виклав в главах Корану – сурах, що є прямим слідуванням в блаженне існування. Виходить, що юдаїзм з ісламом послуговуються однією є і тою істиною – рятівним Законом.
Буквально пізніше з’являється трактування істини середньовічним схоластом, теологом Фомою Аквінським. Аквінський говорить, що підхід до розуміння істини науки та релігії не є взаємовиключним. А тому розглянув і наукові та християнські істини. Перші назвав «істини розуму», тоді ж як інші – «істини одкровення».
Середньовічний схоласт переконує в тому, що обидві мають божественне походження і не йдуть всупереч одна одній. Істина одкровення в Аквінського стоїть вище істини розуму, поняття ж істини назвав «співвідношенням речі та інтелекту», головне ж завдання ж філософії – логічне пояснення божественної істини.
У науковому пізнанні потрібно відділяти абсолютну істину від відносної, з яких складається об’єктивна істина. Абсолютною істиною повністю вичерпується предмет, такі знання не можуть бути спростовані у подальшому розвитку пізнання. Відносною істиною не повністю відображається об’єкт, а в межах, умовах, змінених та розвинених відносинах. Науковий розвиток як постійний рух бажає оволодіти цією абсолютною істиною. Абсолютизацією відносної істини науковець може бути введений в оману.
В кантівському розумінні, істина має співвідноситися з об’єктом, проте цього недостатньо в якості критерію, проте філософ не стверджує , що визначення істини по відношенню до себе є хибним. Порівнювати когерентність суджень з правилом є хорошим критерієм встановлення самої істинності, але за законами логіки не може претендувати на статус визначення істини як поняття.
Пегас
