Свій перший філософський трактат Мен Цзи написав приı близно в 360 році нашої ери. Твір увійшов до складу «Тринадцяти канонів» та «Чотирикнижжя». Його трактат побудований на основі книги Конфуція «Лунь Юй». Книга Мен Цзи досі є причиною постійних дискусій.
Мен Цзи знаходить деякі протиріччя у книзі «Лунь Юй». Так наприклад, у книзі Конфуція говориться, що не можна було почути розмірковування Вчителя (мається на увазі Конфуція) про природу та небесний шлях Дао, але в іншому уривку наводиться висловлювання, яке є важливим для самого Мен Цзи: «За природою люди є близькими один до одного, а за звичками далекими один від одного»
. Можливо Конфуцій говорив про єдність людської природи, а також її нейтральність по відношенню добра та зла. Добро та зло – властивості людини під впливом зовнішніх обставин. Мислитель починає розвивати ідею Конфуція про загальність природи усіх людей. Це він висловлює у такій тезі: «Досконало мудрі і я (ми) ı однорідні». Цю сутність він визначає як початкову доброту, стверджуючи , що «людська природа є доброю, бо це властиве їй так, як воді влаı стиво текти донизу».
Під тією «початковою добротою» Мен Цзи розумів чотири природжені специфічні якості людини, витоком яких безпосередньо є спонтанне почуття, а закінченням – свідома поведінка. Мен Цзи говорить, що хто не має співчутливого та співстраждального серця – той не може бути людиною. Лише співчутливе та співстраждальне серце є початком гуманності людини (жень).
Сором’язливе та обурене серце початок належної справедı ливості. Серце, яке відмовляє і є поступливим – початок благопристойності. Серце, яке утверджує та заперечує ı початок розумності. Людині належать чотири начала, так само як і чотири кінцівки.
Природнім висновком звідси було визнання того, що кожна людина може стати досконало мудрою. Тлумачачи доброту як початкову властивість людської природи, Мен Цзи розвивав та ревізував погляди Конфуція, який пов’язував поняття доброти з вищою категорією людських істот.
На думку Мен Цзи сенс людського існування полягає у вичерпуванні свого шляху – Дао: багато ним йдуть, не усвідомлюючи чому потрібно йти саме ним. Небесний шлях Дао наперед визначений, але в дечому залежить від індивідуальної природи людини. Визначення наперед – це зовнішня зданість. Мен Цзи говорив: «Добиваючись – досягаєш, відкидаючи – втраı чаєш, добиватися завжди корисно для досягнення, оскільки це стосується того, що полягає у самому собі». Для філософа універсальним субстратом як діяльної та пізнавальної взаємодії суб’єкта з об’єктом виступає повітряноподібна «пневма», яка являє собою єдину духовно тілесну динамічну субстанцію всієї світобудови та людини, як цілісної психофізичної істоти.
Якщо для Конфуція гуманність була специфічним атрибутом благородного чоловіка, який не властивий нікчемній людині, то у Мен Цзи вона стала дещо іншим – не тільки обов’язком правителя, а й універсальним початком людської особистості та відносин між людьми. Мен Цзи формулює омонімічну максиму: «Гуманність – це людина».
Такі моменти спостерігаються у наступних дефініціях філософа: «Набуття людини для Піднебесної називається гуманністю» або ж «Гуманність – це серце людини». Гуманне керівництво співвідноситься з шляхом істинного володаря і є протилежним основаному на силі шляху гегемона, означало б пом’якшення покарань, зменшення податків, покращення сільськогосподарських робіт, збереження природних багатств, удосконалення людей у синівській шанобливості, братерській любові, вірності, благонадійності, для служіння старшим родичам та начальникам.
Мен Цзи створив теоретичну базу, проголосив однорідність усіх людей, які, на його думку, можуть стати досконало мудı рими. Це у свою чергу стимулювало появу фундаментального інституту державності як екзаменаційної системи відбору чиı новників, яка складалася під керівництвом послідовника Мен Цзи – Дуна Джуншу.
Мен Цзи визнавав, що на практиці люди можуть значно відрізнятися один від одного завдяки зовнішнім впливам та нездатності абсолютно розкрити свій талант. Він прямо вказував на значимість матеріального фактора у житті китайського народу.
Він визнавав властиву у внутрішньому світі суб’єкта повноту усіх речей. Мен Цзи стверджував, що той, хто вичерпує своє серце водночас пізнає свою природу, а пізнання людської природи – означає пізнання самого Неба. Вичерпність перетворює самопізнання у пізнання світу, що втілюється завдяки вродженому знанню та вмінню.
