«Вояки ж повели Його до середини двору, цебто в преторій, і цілий відділ скликають. І вони зодягли Його в багряницю і, сплівши з тернини вінка, поклали на Нього. І вітати Його зачали: Радій, Царю Юдейський!І тростиною по голові Його били, і плювали на Нього. І навколішки кидалися та вклонялись Йому… І коли назнущалися з Нього, зняли з Нього багряницю, і наділи на Нього одежу Його. І Його повели, щоб розп’ясти Його. І одного перехожого, що з поля вертався, Симона Кірінеянина, батька Олександра та Руфа, змусили, щоб хреста Йому ніс. І Його привели на місце Голгофу, що значить Череповище».
(Мар.15:16-22)
« Бо хоч Він був і розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої. Так і ми, хоча немічні в Нім, та з Ним будемо жити з Божої сили у вас».
(2Кор.13:4)
Улюблені читачі, шановні брати та сестри! Гортаючи сторінку релігієзнавчого Інтернет-порталу, крізь буденність та суєту домашніх клопотів, пов’язаних з підготовкою до святкування Пасхи, давайте призупинімось біля Голгофської гори, де помер тяжкою мученицькою смертю Божий Син. Сьогодні, в День Великої Страсної П’ятниці, коли чимало наших співвітчизників, сусідів поспішають до Причастя, Сповіді, давайте призупинимось, і весь взір і думки спрямуємо до місця, де завершив Своє земне життя Ісус Христос.
Добрий Чоловік, Який дав прозріння сліпим, який калік ставив на ноги, Який любив дітей, Який творячи волю Небесного Отця сіяв спасіння та добро, і перед кожною людиною поставлене запитання: чому Добрий і Праведний так тяжко помирав? Чому Людина, яке не порушувала ні Божого, ні людського Закону розділила разом із жорстокими розбійниками смертну кару? Чому Ісуса Христа, справи і діяння Якого звершувались в чудесах та знаменах, Який помножив хліб і зміг перетворити воду в вину Сам Бог не вберіг від моральної принизливості, від насмішок та глузувань, і що найгірше – від найстрашнішої і най ганебнішої за римською міркою смерті через розп’яття…?
Як би Він був пророк, то, здавалось би, мав Себе врятувати. Складалось в багатьох враження, що перебування Божого Сина на хресті – короткочасна інтрига після Якої Христос справді ось зараз зійде з Христа, і всі увірують. Але цього не трапилось… «Боже мій, Боже мій, навіщо мене Ти покинув?» — ці слова звучали для людей, як слова повної поразки. Адже згідно з логічних міркувань, святого і праведного хіба зможе залишити Бог? Серця людей огорнула печаль і глибоке розчарування… Той, Хто був поруч і ходив з ним, Юда Іскаріотський, зрадив за жалких тридцять срібняків; Петра і решту учнів огорнув страх від того, що сталось. Стільки часу було і можливостей, щоб схопити Христа, невже Його все ж таки взяли під варту? Чому Христос мовчав на запитання Ірода і не зміг конкретно відповісти на запитання Первосвященика Кайяфи? Римський прокуратор Понтий Пилат не знайшов жодної вини в Ньому. Але не зважаючи на це, на догоду натовпу, Христа повели на розп’яття – найстрашніше покарання того часу.
Уявіть собі таку картину: Ви живите в біблійні часи і поруч з вами Ісус із Назарету. Ви не маєте жодних проблем, усе гаразд. От захотів поїсти – навіщо йти до магазину? Попроси Ісуса – і Він одразу примножить хліб. А як трапиться хвороба чи лихо? Поруч Ісус, — один лише Його святий дотик, і про усілякі хвороби раз і назавжди забуто. Не хворітимеш, не хвилюватимешся, що раптом доведеться до шпиталю йти чи до аптеки за ліками. Ось такий собі рай на землі з Ісусом, коли все для самого себе. Тільки віруй.
Люди з навколишній сіл Галілеї виносили хворих і немічних, адже чули, що десь неподалік Ісус. І саме тому вони й вірували, бо бачили Його чудеса. Але, нажаль, як і в минулі давні часи, так і сьогодні, не кожен здатний увірувати в Нього від щирого серця, як римський солдат, що справді це Божий Син. Апостолу Петру, Бог Духом Святим відкрив, що Ісус-Месія є справжнім Божим Сином. А це найголовніше, — вірувати від щирого серця, що Христос є Син Божий. Саме вірувати, а не сповідувати устами; вірувати, а не належати до певної конфесії або показувати людям, що я віруючий, бо пішов до Сповіді, чи пішов освячувати спечену Паску.
Критерій Господнього, справжнього та нелицемірного християнського життя – вірувати, що Ісус Христос є Божим Сином, і що кульмінація Його приходу на землю – постраждати за гріхи всього людства. Заради того людства, яке відкинуло Його і навіть до сьогодні не бажає нічого чути про Нього; заради людства, для Яких натільний хрестик, як прикраса, як іграшка, як показник власного лицемірства, але, нажаль, нічого більше.
Практика доводить нам, що серце людини є вкрай зіпсованим та егоїстичним. Самих себе ми готові любити і шанувати більше ніж будь кого. Будучи з Ісусом поруч в біблійні часи, ми також прагнули б тільки одного – гарного ставища, смачної їжі, доброго здоров’я більше ніж для ближнього. В наш час, коли для багатьох віра – це тоді коли «свято» або коли «щось трапиться» немає меж нашим бажанням та пожадливостям. Жодна людина не зізналась в тому, що завжди і в усіх ситуаціях вистачає коштів, що завжди почуває себе чудово. Ми кажемо, що нам погано жити, але без сумніву, Пасхальний святковий стіл буде складатись з багатьох вишуканих страв. Ми завжди тому і ремствуємо, що наші егоїстичні бажання обмежили нас самих – тільки навколо грошей (чим доволі часто зловживають і церковні служителі), навколо того у що зодягнутись, куди поїхати відпочити або де заробити. Одним словом, усе як у людей, логіка життя яких вірно диктує кредо земної філософії: «Їжмо і пиймо, бо завтра помремо». Потрібно все встигнути.
Але чому, улюблені, поспішаючи за земними примарами та фікціями цього світу ми забуваємо про любов до нашого ближнього, а живемо виключно у власному егоїзмі? Чому забуваємо при тому, що коротке життя, зробити добре тим, хто поруч з нами? Інколи для цього не потрібно яскравих та вишуканих подарунків. На сьогодні навіть жити штампами ми не вміємо. Навіть просто запитати ближнього «Як твої справи?», «Тебе турбує щось?», «Тобі допомогти?».
Ми стаємо брутальними, дикими та відчуженими в сучасному секулярному та постмодерному світі. Ми з самих себе робимо Робінзона Крузо, а зі своїх ілюзій – безлюдний острів. Навіть друзі наші лише поповнюють тільки список соцмереж і кількість пролайканих фотографій. Ми боїмось зробити крок один одному. Зрозуміймо, що задля нас, отаких недолугих, егоїстичних та грішних людей прийшов Божий Син випивши усю чашу гіркоти та болі. Адже наші бажання часто стосуються лише земних тимчасових речей, і тільки нас самих. Але Бог бажає, щоб наше життя було наповнене змістом та вічною радістю. Бог бажає нам спасіння від смерті, бо помер Сам.
Наші бажання показують лише те, що ми, по великому рахунку, також не бажали, щоб Христос помер. Адже хто множитиме хліб? Хто тепер зцілятиме? Але більше від зцілення земного та тимчасового тіла, Господь ставить перед собою мету врятувати нас від смерті та влади диявола. Апостол Петро навіть промовив, коли почув, що Сину Божому доведеться тяжко вмирати: «Господи! Нехай не трапиться цього з Тобою». Іншими словами, нехай Христос не помиратиме ні за чиї гріхи, включаючи гріхи Петра. Нехай навіть з гріхом, але тільки, щоб нам було в цьому світі комфортно і зручно. Але Господь бажає нас від цього звільнити. Він прагне, щоб наше серце проявляло щоденну вдячність за Ісусову жертву, яка сталась усім нам. Адже через віру в Христа, навіть померши фізично, як помер Адам, праведники, близькі нам люди, ми маємо надію на вічне життя, на воскресіння. Через смерть Христа, ми ніби «перескочили», «пройшли повз» нашу особисту смерть. Власне, термін «перескочення» і звучить єврейською «Пасха», яку спочатку святкували з Мойсеєм стародавні ізраїльтяни з нагоди виходу євреїв з Єгипту. Нам не потрібне сьогодні пасхальне ягня для жертвоприношення. Бо один раз і на всі віки Христос, Святий Агнець Божий Син стався для нас жертвою. І саме тому через турботу за усіх нас, Бог допустив смерть і страждання Свого Єдинородного Сина.
Не зважаючи на людські гріхи та помилки, Бог про людину не забуває і в критичних ситуаціях виходить назустріч. Він простив Петрові, який тричі відрікся від Нього. Він поставив Його великим служителем Слова, провідником ранньої церкви. Він простив тих, хто сміялись з Нього, хто прибивали до Його долонь рук та ніг цвяхи, хто хитав головою біля хреста, а також того, хто благав на хресті помилування та спогадання його в Царстві Божому.
Він простив нас усіх! Але яким чином ми можемо виявити справжню вдячність за жертву Спасителя? Давайте проаналізуємо самих себе, коли востаннє раз ми звернулись до ближнього добрим словом, попросили прощення за скоєні негативні вчинки? Можливо ми дійсно когось образили? Нехай День Великої Страсної П’ятниці допоможе нам бути небайдужим один до одного; навчати один одного і показувати наочний приклад любові, доброти та милосердя; з молитвою на устах бути вдячними за Подарунок вічності – Ісуса Христа, Кров’ю Якого ми виправдані, освячені та помилувані. А Йому нехай буде поклін, слава та честь навіки-віків. Амінь.
Євген Распопов
