Зараз або ніколи

У попередньому розділі ми вели мову про глобальні виклики, які є загрозою для існування людської цивілізації як такої. Але от як знайти гідну відповідь на ці виклики?

Відомий письменник-фантаст і мислитель Іван Єфремов свого часу зауважив, що перед сучасним людством стоїть альтернатива: або знищити себе у планетарній катастрофі на зразок ядерної війни, або вийти на новий рівень і збудувати «розумно влаштоване» суспільство. Пізніше він додав ще й третій можливий варіант – деградацію та відкат цивілізації на століття назад, втім, без повного її знищення.  Схожу ідею висунув і сучасний американський автор Алан Данелек, який у своїх роботах висунув оригінальне тлумачення давнього платонівського міфу про Атлантиду. На його думку, Атлантида була не величезним островом, що затонув у океані, а невідомою науці глобальною цивілізацією. Мовляв, ще за прадавніх часів (близько 12 тисячоліть тому) вона досягла технологічного рівня, вищого за наш нинішній. На жаль, цей світ був розділеним на ворогуючі між собою держави і врешті-решт загинув від бактеріологічної та ядерної війни…Таким чином Данелек намагався пояснити неймовірно повільні темпи розвитку людства. Дійсно, спочатку десятки, якщо не сотні тисяч років, наші предки залишалися на первісному (фактично печерному рівні), потім тисячоліттями ниділи під ярмом різноманітних деспотій і тільки в останні кілька століть розвиток пришвидшився. Це звичне бачення історії Данелек вважає принципово невірним. Натомість, на його думку, людство вже не раз досягало технологічного рівня, близького до сучасного, але щоразу майже повністю себе знищувало. До речі, ця гіпотеза викликає явні асоціації з біблійною розповіддю про всесвітній потоп.

Втім, припустимо, що все це лише фантастика, до того ж, навіть не дуже наукова. Суті справи це все одно не міняє: якщо ми не впораємося з викликами у вигляді глобальних проблем, то загроза повного зникнення людства або щонайменше його великого зменшення у кількості та деградації виглядає більш, ніж реальною. Наприкінці попереднього розділу ми вже зазначали, що всі згадані проблеми, як і складність їх вирішення, коріняться у певних рисах людської психології – агресії, страху, жадібності тощо. Британський історик Арнольд Тойнбі описав це у термінах розриву між людськими справами та людською природою. При цьому людськими справами він називав, насамперед, розвиток науки та технологій, а також реформування соціальних інститутів і взагалі весь зовнішній бік людської діяльності. Людська ж природа, за визначенням Тойнбі, це – внутрішні, психічні та морально-етичні якості людини. Тепер стає зрозумілою сутність згаданого вище розриву: дійсно, нам порівняно легко вдається постійно вдосконалювати свої знаряддя (хоча, безперечно, й тут є свої «підводні рифи»), набагато важче – міняти на краще суспільний устрій (у цій сфері опір стає значно жорсткішим) і майже до неможливості складно вдосконалюватися самим. Цей феномен підвищеної опірності Тойнбі пояснював егоїстичною сутністю людини, загалом життєво необхідною для неї в суворому земному світі. Справді, розвиток інтелекту та підвищення життєвого комфорту нашим его сприймається «на ура»: адже все це заради себе улюблених! Зовсім інша річ – духовне зростання. Адже воно досягається лише на шляхах любові, жертовності, альтруїзму, тобто, здачі позицій нашою егоїстичною натурою, чому вона жорстко опирається.

Втім, так чи інакше, а змінюватися на краще нам конче необхідно, от тільки як цього досягти? Своєрідну відповідь на це питання намагається дати сучасний трансгуманізм. Суть цього вчення полягає у спробі вирішити всі ключові проблеми людства, досягти щастя, здоров’я і навіть безсмертя винятково науково-технічними засобами. Одним з перших предтеч трансгуманізму став ще у 1950-і-1960-і роки відомий польський письменник Станіслав Лем. Саме він висунув ідею так званої автоеволюції.  Лем виходив з двох основних постулатів. По-перше, людська природа вкрай недосконала. Проявляється це багато в чому – від обмеженості нашого розуму та слабкого контролю над почуттями до народження в болі та смертності. По-друге, людина не була ніким створена, а виникла у результаті сліпого стихійного процесу еволюції (справді, про яку досконалість тут можна говорити?!). Звідси концепція автоеволюції, тобто, еволюції усвідомленої та керованої. Як її здійснювати на практиці? На думку Лема, передусім, через втручання в людський генетичний код. Також поляк покладав певні надії на кіборгизацію, інакше кажучи, «зрощування» людського організму та машини. Логіка тут насправді доволі проста: дійсно, з розвитком науки і техніки поступово все більшу кількість людських органів можна буде замінювати штучними протезами (вже зараз це роблять із зубами, кінцівками, очними кришталиками і навіть серцем!). Втім, до подібних перспектив фантаст все ж ставився доволі обережно, резонно вказуючи на те, що всі наслідки таких експериментів надзвичайно складно прорахувати. Натомість його нинішні послідовники-трансгуманісти куди більш оптимістичні.  Деякі з них, наприклад, мріють про копіювання власної свідомості у комп’ютерні мережі заради досягнення, так би мовити, інформаційного безсмертя. Інші дають згоду на заморозку себе у спеціальних кріокамерах, аби в майбутньому, коли технології вийдуть на новий рівень, бути розмороженими і досягти, як вони вірять, практично вічного земного життя. Одним словом, ставлять собі за мету стати  так званими «постлюдьми»!

Згоден, звучить все це доволі абсурдно. Однак подібні ідеї зараз поширені у світі вже значно більше, ніж іще кілька десятиліть тому. І можна очікувати, що з подальшим науково-технічним прогресом їх популярність зростатиме. Причому особливо легко на подібну «наживку» можуть «клювати» багаті і надбагаті люди.  Дійсно, адже у них є все (наприклад, гроші, влада), крім безсмертя та вічної молодості. Отже, попит на трансгуманізм у світі існує, а значить реальні й пов’язані з ним ризики. І головний з них полягає у яскраво виявленій протиприродності цього вчення, котра інтуїтивно є доволі очевидною. Для прикладу порівняємо цю ситуацію з наміром повернути північні сибірські ріки на південь, яке стало однією з «ідей-фікс» пізньорадянської  доби. На щастя, цей проект через серйозні протести вчених та громадськості був відкинутий, інакше таке «перетворення природи» могло б призвести до небувалої екологічної катастрофи. До речі, відомий радянський, а нині російський футуролог Ігор Бестужев-Лада в ті ж роки (початок 1980-х) пропонував… змінити напрямок течії великих рік Африки та Південної Америки. При цьому вчений ще й бідкався: мовляв, на жаль, все це неможливо, доки не відбудеться глобальне роззброєння. Хоча на наш погляд це ще велике питання, що краще: гонка озброєнь чи реалізація подібних проектів «підкорення природи»?!  А що вже казати тоді про аналогічні наміри щодо проведення радикальних змін у природі самої людини? До яких непередбачуваних і, цілком імовірно, жахливих наслідків вони можуть призвести? Крім того, такий технократичний  підхід ще й повністю ігнорує духовну сутність людини (ту саму, існування якої ми намагалися аргументувати в розділі 1 «Загадка людини»!).

Втім, варто зауважити, що ідея подальшої еволюції людини цілком узгоджується і з релігійним світосприйняттям. Для прикладу згадаємо концепцію «воскресіння мертвих та життя майбутнього віку» з християнського Символу віри. Приблизно про це ж писав в одному із своїх послань апостол Павло: «Не всі ми помремо, але всі змінимося». Йдеться не лише про духовне, а й про тілесне перетворення людської істоти. Так, Ісус Христос жив на землі й помер у звичайному людському тілі, а воскрес також у тілі, але вже в зовсім іншому – безсмертному, просвітленому і здатному, наприклад, до телепортації (згадаймо хоча б факт зникнення із заваленої каменем печери в ніч воскресіння!). Так от, на думку християн, Ісус у цьому плані був свого роду першопрохідцем. Надалі ж подібне воскресіння чекає на все людство або, принаймні, на всіх віруючих у Нього.  Сучасною мовою це інколи називають «променистою трансформою», маючи на увазі оновлене «променисте» тіло. Втім, цій, так би мовити, програмі-максимум має передувати програма-мінімум – духовна трансформа. Йдеться про перебудову психіки на основі любові, свободи та творчості на противагу домінуючим нині егоїстичним програмам.

Але як її реалізувати практично? Готової відповіді на це вирішального значення питання на сьогодні немає. Все той же Арнольд Тойнбі вважав, що для вирішення цієї проблеми потрібно об’єднати зусилля релігії та психології. Оскільки ж релігії ми раніше присвятили окремий розділ, то тепер зосередимо увагу на психології. І насамперед нас цікавитиме її практичне застосування у сфері психологічного консультування та психотерапії. Безумовно, широке розповсюдження і того й іншого пов’язане із знову-таки вже раніше описаною секуляризацією. Це, нагадаємо, процес поступового зменшення ролі релігії у житті окремих людей та суспільства в цілому.  Яскравий приклад цьому – історія одного з найвидатніших психологів 20 століття – творця клієнт-центрованої психотерапії Карла Роджерса. В молодості цей американець був священиком і навіть місіонером. Однак саме після місіонерської поїздки до Китаю його погляди змінилися: Роджерс зрозумів, що ставши психологом, він зможе принести людям не менше користі, ніж у якості священика, оскільки у психологічній роботі йому не заважатимуть церковний догматизм та ієрархічна дисципліна.

Одним з піонерів психотерапії та практичної психології на рубежі 19-20 сторіч став легендарний австрієць Зігмунд Фрейд. Починав він, як і багато інших класиків новітньої психології, з психіатрії.  Принагідно нагадаємо про різницю, що існує між психіатрією та психотерапією. Отже, якщо психіатри лікують людей клінічно хворих (хоча ясно, що між хворими та здоровими чітку межу провести важко), нездатних до нормального життя в суспільстві, то психотерапевти та практичні психологи намагаються допомогти відносно здоровим. Також психіатри вдаються переважно до медикаментозних засобів лікування, у той час як психотерапевти користуються як інструментом майже винятково словом, причому для зцілення не лише душевних, а й тілесних недуг. Втім, повернімося до старовини Фрейда. Внесок цього уродженця Відня як у теоретичну, так і в практичну психологію неоціненний. Почнемо з теорії. Отже, класичний фрейдівський психоаналіз розділює людську особистість на три основні пласти – свідомість (Я), підсвідомість (Воно) та над свідомість (Над-Я). Свідомість у цій моделі – усвідомлена частина нашої особистості, з якою ми звикли себе ототожнювати. Підсвідомість – неусвідомлені глибини психіки (так би, мовити підводна частина айсбергу!). Її основний вміст становлять придушені сексуальні бажання (Ерос). Втім, пізніше, навчений гірким досвідом Першої світової війни дідусь Зіггі додав до них ще й Танатос – безсвідоме прагнення до смерті та руйнування. Нарешті надсвідомість являє собою сукупність зовнішніх суспільних норм та заборон, інтегрованих в індивідуальну психіку. Не менш цікаві й практичні напрацювання віденця. Суть його концепції зцілення полягає у виведенні прихованих у підсвідомості психічних травм та комплексів на «чисту воду» свідомості. При цьому, ставши усвідомленими, вони витісняються новими життєвими враженнями, в результаті чого поступово слабшають і зникають. Проте як «витягнути» ці комплекси з таємничої підсвідомості? Фрейд та його учні намагалися робити це за допомогою аналізу снів (одна з його найвідоміших книг так і називається «Тлумачення снобачень»!) та методу вільних асоціацій, пов’язаного із спонтанними відповідями пацієнта на запитання терапевта.

Після Фрейда майже всі психологи або так чи інакше спиралися на його ідеї або навпаки відштовхувалися від них. Яскравий приклад тому – безпосередній учень творця психоаналізу – Карл Густав Юнг. Цей швейцарець (до речі, як і Фрейд, професійний психіатр!) кілька років підтримував тісні професійні та дружні стосунки із старшим колегою, але потім між ними стався розрив. Чому? Головною причиною, вочевидь, була юнгівська концепція колективного безсвідомого. Нагадаємо, йдеться про глибинний пласт безсвідомого, спільний для всіх людей. На думку Юнга, саме з нього походять так звані архетипи – образи, які часто фігурують у давніх міфах, проявляються у сновидіннях тощо. Як легко зрозуміти, колективне безсвідоме, якщо воно існує, є чимось нематеріальним, адже чисто матеріального, фізичного зв’язку між окремими особистостями не існує (або як мінімум він не відомий сучасній науці). Саме тому Фрейд, будучи переконаним матеріалістом та атеїстом, не зміг прийняти цієї ідеї. У той же час для Юнга, який ще з дитинства мав схильність до містичних видінь, вона була абсолютно природною. Теоретична відмінність юнгіанської аналітичної або глибинної психології від фрейдівського класичного психоаналізу спричинила й певну практичну різницю між ними. Так, одним з важливих чинників своєї психотерапії Юнг вважав контакт з так званою Мудрою істотою (внутрішнім учителем).

Ми тут не ставимо перед собою завдання описувати різні школи сучасної психології та психотерапії. Однак для прикладу наведемо принципи психологічного консультування та самовдосконалення у трактовці класика американської екзистенціальної психології Ролло Мея. Отже, це 1) свобода (навіть якщо нам здається, що в нас немає вибору, насправді цей вибір все ж є) 2) індивідуальність (кожна людина унікальна й неповторна) 3) взаємопов’язаність (всі люди – єдине ціле) 4) духовність  (ми – це не лише тіло, в глибині наших душ відкривається цілий Всесвіт).

Хоча практична психологія нині й набула значного поширення, проте її ефективність, як і у випадку з релігією, явно залишає бажати кращого. І причина, вочевидь, полягає в обох сторонах діалогу «психолог-клієнт» (або як варіант «психотерапевт-пацієнт»). Дійсно, по-перше, самі психологи – люди далеко не святі. І справа тут навіть не в браку спеціальних знань чи майстерності (зрештою, все це справа самоосвіти та досвіду), а у якості мотивації. Заради чого молоді люди йдуть навчатися саме на психологів?  Якось у пресі довелося прочитати, що психологічну освіту здобувають переважно не заради допомоги людям, а для маніпуляції ними та подолання власних комплексів. Можливо, це й перебільшення, але факт залишається фактом: у приватних розмовах деякі психотерапевти зізнаються, що «спихують безперспективних клієнтів» колегам.  Також ні для кого не секрет, що значна частина наших приватних психологів зі сфер освіти та медицини отримують мізерні зарплати. А це означає, що по можливості вони намагаються підробляти приватною практикою у вільний від основної роботи час. При цьому прийом у таких фахівців коштує за вітчизняними мірками недешево, що фактично робить психологічну допомогу «задоволенням» для багатих.

По-друге ж, м’яко кажучи, не все ідеально і в потенційних клієнтів, до числа яких може легко потрапити будь-хто з нас. Адже чимала частина людей досі соромиться звертатися до психологів, плутаючи їх із психіатрами. Є й інший момент: клієнт, який на словах (свідомо) хоче змінитися на краще, в глибині душі (підсвідомо) може відчайдушно опиратися змінам. Як відзначав усе той же Ролло Мей, у невротиків будь-які зміни стійко асоціюються з негативом, тому вони чіпляються за існуючий стан речей аж доки він не стає для них абсолютно нестерпним.

То що ж робити у подібних ситуаціях? За відповіддю звернімося знову до релігії. Як відомо, в основі християнства лежить віра у хресну смерть та Воскресіння Ісуса Христа. При цьому розп’яття Боголюдини вважається не лише жертвою, а й піком страждань Спасителя. Страждань не лише фізичних, а й духовних, спричинених тимчасовим відлученням від Отця («Боже, Боже, навіщо Ти Мене залишив?!») та взяттям на Себе тягаря гріхів усього людства. І лише після цього та нисходження до пекла (кеносису) Ісус воскрес та вознісся на небо для вічного блаженства. Цю історію можна вважати дороговказом та уроком для всіх духовних шукачів: досягти просвітління або вийти на новий рівень розвитку свідомості часто можна тільки випивши до дна чашу страждань…

Звичайно, подібні приклади легко знайти і в інших духовних традиціях. Наприклад, відомий японський проповідник дзен-буддизму Дайсецу Судзукі в молодості був поставлений перед жорстким вибором. Він цілих два роки не міг знайти відповіді на коан (безглузде на перший погляд питання чи речення, роздуми над яким мають сприяти просвітлінню) і врешті-решт наставник сказав йому: «Або ти через три дні розгадуєш коан, або так і помреш непросвітленим!» Молодий учень опинився на грані розпачу, адже за віруваннями буддистів непросвітлені монахи потрапляють у найнижче пекло, і… через два дні таки знайшов жадану відповідь!

Вочевидь, такі суворі випробування не є єдино можливим варіантом, але все ж до них варто бути готовими. Зауважимо: таку граничну ситуацію (внутрішню Голгофу) важко або практично неможливо створити штучно. Адже в цьому випадку людині заважатиме інстинкт самозбереження. Крім того, надзвичайно важливо, опинившись на межі розпачу, не перейти цю межу, не впасти у прірву самогубства чи інших непоправних вчинків. А зробити це можна, насамперед, завдяки смиренню та довірі Вищому промислу за принципом: «Якщо Господь дає ситуацію, то Він дасть і вихід з неї!»

Чи можна застосувати його не лише до окремої особистості, а й до людства в цілому? Гадаємо, так. Зрештою, якщо в минулому високих рівнів свідомості досягали окремі люди та їх невеличкі групи (духовні учителі, святі, просвітлені), то чому б цьому явищу, духовному народженню людства, нарешті не відбутися у масовому масштабі? Принаймні, складається враження, що глобальні проблеми просто-таки спонукають нас до цього. Отже, якщо не зараз, то ніколи!

Сергій Яковенко