Запізніле каяття


Людська душа — природна субстанція. І коли в природі відбуваються катаклізми, душа спокутує гріхи…

Якби в ту ніч тисяча лісорубів водночас повалила найміцніші смереки, якби чудодійна сила зрушила з скель найбільші валуни — ніщо б не було схоже на те, що коїлось… Бо в ту ніч саме небо доводило землі, що воно має права моря, і що навіть могутні гори — таке собі «ніщо» на його дні. І спалахи днин серед темряви, і вітер, у хмарах заплутаний, наче у сітях, воду впереміш з вогнем — все підкорило небо своїй силі. В глибинах простору безлике, воно краялось блискавицями, і, здавалось, що тільки на це було й здатне, що пташиний спів і прозора голубінь були оманою, прикривали його справжню сутність. І тепер від запізнілого каяття світ деренчав розбитим казаном, і тріщало в тріску розтрощене дерево, і запах нагрітої електричним розрядом смоли вплітався в схарапуджені течії озонного повітря.

Такої грози Марко ще не бачив. Опершись гострими ліктями в коліна, він сидів на краєчку ліжка несміло, ніби в чужій хаті. Спалахи обезкровленого світла вривались через хрестовини вікон, від згорбленої Маркової постаті на стіну лягала потворна тінь, а сорочка палахкотіла не живим синім світлом.

Оголені руки дружини тулили до грудей голівки двох хлопчиків — старшого і меншого — притискали дужче з кожним новим ударом грому. Коли чергова блискавиця оглушливо луснула десь зовсім близько, Марко упав на коліна, намацав очима позолоту образів, і почав молитися енергійно, аж захитався хрестик на шиї, раз-по-раз цілуючи холодною міддю спітнілі груди. Губи його шепотіли слова і тоді, коли видихав повітря, і коли втягував його в себе, благаючи спасіння.

Нараз свічка на столі догоріла, і Маркові здалось, що ось-ось має статись щось таке, що сумірне силою з стихією, але проти якого вже будуть безсилі молитви. Він намацав у шафі свіжу свічку, тицьнув її в розплавлений лій, гарячково чиркнув сірником. Благеньке полум’я підхопило небо, наповнило хату яскравим днем, і Марко побачив широко відкриті безмовні очі дружини, схожі на бездонну прірву. Марко поспіхом згріб усе своє життя, як розсипані зерна, висипав його в ту прірву, і почав бракувати добре і зле, щукати те, що могло б стати причиною небесного гніву. Але гріха не знаходив. Бо все, чим він жив, було приурочене цим очам і цим рукам, які пестили голівки його синочків.

—А, може,— голосно прошепотів Марко,— може,  вина ти, Фрозино?..

— Ніц, Марку… —Сказала Фрозина так, ніби вже давно чекала на це питання. — Я нічого не хотіла для себе, а лише для дітей…

Марко ще і ще раз дослухався до змісту сказаного дружиною — такого зрозумілого, повторюваного нею сотні разів,  але тепер ніби незавершенного, обірваного, обламаного цією миттю, яка вже належала не їм, а комусь третьому, хто спонукав брати зерна їхнього життя на пробу. Він знову пірнув у прірву Фрозининих очей, і відчув, раптом, роздратування…. Воно спалахнуло з чіткістю блискавки, що враз освітила їхнє життя від весілля на цьому горбі з цимбалами і скрипкою, зламаним калачем на щастя, і до буднів з турботами про сіно, худобу, город, будівництво хати, яке, здавалось, ніколи не завершиться, бо чим більше було зроблено, тим більше було треба і більше не вистачало. Так ремствувавала  вона, коли була невдоволена повільністю і педантизмом чоловіка в роботі, його впертим бажанням ні від кого не бути залежним, обійтися меншим, коли їй, матері дітей, хотілося більшого, не гіршого, а кращого  в майні, достатку, в гонорі. Вона не раз дорікала йому тим, що прийшов у прийми без власної землі, копійки за душею, не відстояв межовий стовп, який нахабний сусід Дусьо на метр переніс в кінці городу, кладучи новий паркан, не поїхав на зарібки так, як поїхав Дусьо, привізши великі гроші і на паркан, і на хату, і на джип, який долав двома мостами горб, коли Марко ніс на плечах мішок муки, підставивши лікоть у бік.

Марко слухав Фрозинині докори як робочий кінь, що відмахує хвостом насідаючі мухи, і навіть тішився з приступів жіночої ненависті, що здавалось йому таким собі базіканням, потрібним для вивільнення жіночої енергії. Але останнім часом ці нарікання викликали у нього неспокій. Він не раз просив Фрозину «прикусити язика», а вона знову виправдовувалась тим, що хоче «для дітей», а не для себе, чи для нього. Марко спльовував убік, казав, що треба думати «не лише про постоли, але й про душу», і  брався до роботи, щоб погасити гнів. І то йому переходило. Але коли сідав їсти, то їв мовчки, хоча м’язи грали на його обличчі дужче, ніж треба було, аби пережувати шматок кулеші, ніби вона була не м’якістю, а кісткою. І тепер, коли в очах Фрозини мав би бути страх, замість нього Марко бачив лише прірву, яку вже ні вона, ні він не знали чим заповнити.

Грім знову розколов небо, полум’я свічки принишкло.

— Молись, жінко! — крикнув Марко, не пізнаючи власного голосу. —Думай про душу!..

Фрозина поспіхом  поклала хрест на чоло. Але Маркові здалось, що це вже було пізно… Він хотів сказати Фрозині, що лише в цю мить побачив її такою, якою вона є насправді, про яку, можливо, не здогадувалась і вона сама, хоча й хотіла не для нього і не для себе, а «для дітей», але не встиг нічого з цього всього сказати, бо дзенькнуло скло у вікні, і вітер метнувся по хаті, зросивши дощем Маркове обличчя.

— Гориш, Марку! — закричав у розбиту шибку сусід Дусьо.

Фрозина схопила дітей і вибігла на вулицю. Дивилась, як велетенське полум’я вже обхопило дерев’яний дах, хрестик, вирізаний Марком на причілку, як вогонь шаленів всупереч дощу і вітру. Марко вибіг слідом, повернувся обличчям до хати. Пожежа нагло грала блисками на його скам’янілому обличчі, а світ довкола деренчав розбитим казаном від запізнілого каяття…
Анатолій ТОМКІВ

Редактор газети «Дорожній вісник».