Конкурс "Людина та людяність"        17 Вересня 2016        131         Прокоментуй!

Вмій відчувати «Снікєрс»

Людина – це любити доторки сприйняття до реальності.

І щось воно дивне почало зі мною коїтися. Я о пів на одинадцяту  ночі пішла в маркет за хурмою та  «Снікерсом». Він знову не йшов на зустріч і ми не зіштовхнулися випадково при касі. І справа не в нас і навіть не у Всесвіті… Просто моя душевна організація не впустить зараз його до себе – там каламбур і небагато пилу. Але я знаю, що ще трішечки…

ssss

Варто перестати пити холодну каву й фарбувати нігті в агресивно червоний. Чергова дієта кінчилася смаженою картоплею і вином з подругою на підвіконні. Інколи слухаєш її й думаєш: «Чому все так!». Моя найрідніша людина в цьому хаосі, хоч би в неї все було неймовірно прекрасно…Сьогодні зранку готувала настрій, він підгорів – і довелось в смітник… Навіть чавунне повітря сьогодні зі мною говорить – про вічність і любов…

Сьогодні повітря пахне якісною музикою, дешевою мелодрамою й нестачею моря – цього несамовито холодного шматка льоду, а в кишені не вистачає квитка до Львову й кавунного орбіту… Може почати палити? Ні. Перестану себе поважати як дівчину… Всі речі сьогодні просочені моєю ніжністю і м’якістю – мої дотики присвячені сьогодні їм.  Й добре, що ніхто не розповідає мені як потрібно любити. Не варто… Які ж блакитні тільки очі бувають в чоловіків – чому вони мені сняться? Чиїсь блакитні очі. Я  відчуваю їх присмак, їх глибинну печаль, яка знайде прихисток в мені… Й ті очі, ніколи не дізнаються яке я стерво, інфантильна істеричка й створіння досить емоційне. Мене важко зупиняти, важко відчувати мою всепоглинаючу любов до життя і людей, важко розуміти мою посмішку від того як міняється картина руху, яку я бачу, задираючи голову й дивлячись в русі на листя харківських кленів, а ще я вічно можу говорити й багато мовчати… Люди сприймають мою мовчанку зверхністю і зарозумілістю, а емоційність – нав’язливістю, бо вибухи моєї енергії заповнюють собою весь простір і обшир кімнат здається меншим, але комфортнішим. Говорять, що боятися варто тих, хто пережив біль.  Біль. Але біль – це, зрештою, класно – це дотики до душі. Ммм…А це почуття після болю…коли починаєш цінувати звичайні речі, знаходиш в собі щось по істині людське, але ще не розумієш, що воно таке. Все частіше починаєш себе круто почувати просто снідаючи булочкою з думкою: «До біса калорії! Я щаслива!…». Коли навіть калорії роблять тебе задоволеною життям. Відучити б себе ще боятися колій доріг, коли мозок починає функціонувати за власною схемою й вже не слухає вказівок думати про хороше, починає виділяти отруту, яка потрапляючи до серця через кровоносні судини однотонності буднів починає його отруювати, вбиває в тобі Людину. В потягах варто їздити з коханими – засовувати руку під сорочку, пити колу, слухати один плеєр на двох,  говорити, говорити, говорити, сміятися над дурними речами, кидати розумні слова, розгадуючи разом кросворд, а ще кривлятися на фото й не боятися виглядати безглуздо. Все ж найкраще в мене ще попереду, ще треба полюбити ліпити пельмені й намагатися не хотіти рожевих троянд в щомісячні кризи, хотіти цілувати ранкові котячки в тих блакитних очах, які щоночі зі мною в снах… Все міняється, але в мене всередині те, що сильніше будь-яких змін – безумовна любов до всього і навіть до поганого. Й хай що після всього я дорослішаю, старішає досвідом моя душа, з’являється сум в очах, сухість, книги стають серйознішими, музика важчою, а фільми все рідше є бажаними до перегляду, особливо комедії чи мелодрами…

А я ж хочу всього дрібничку – бути щасливою, навчитися цьому в голові. А ще б частіше вдихати на повні груди аромат степових трав, ходити битими шляхами і задивлятися в нічне небо, що глибше людської душі. Хочеться аби нарешті з’явилися мурашки на шкірі від чийогось подиху в шию, хочеться аби просто хтось обіймав зранку, бо ранки особливо жорстокі своєю черствістю і відчуттям самотності, а ще аби блакитні очі любили б сходити з розуму зі мною, обдумували зі мною вищі матерії світу цього, постать Мікеланджело і Рамазотті, процес гравітації й приготування лате, наслідки чорнобильської голгофи і президенства Обами… Аби хто зрозумів мою сутність, зміг її відкрити й розпізнати в юрбі сірої маси без облич. А я здалась би повністю комусь, але чи вмію я здаватися. Я вмію готувати картоплю смачно, пекти пиріжки, гарно говорити, триматися на публіці, грати мімікою, але не вмію лукавити і здаватися. Я ж норовиста і горда, інколи здається, що найбільше в світі, крім мами і бабусі, я люблю ноутбук –  з ним провожу більше часу, ніж з живою людиною. Він став мені особливо дорогий  після того як був залитий ромашковим чаєм. Я звичайна оболонка частини того, що має пізнати істину життя, взаємовідносин і почуттів, зрозуміти – я Людина, я створена знайти себе в собі. Я, як пише Нік Уолш, всього лиш частинка тебе і ще семи мільярдів осіб. Завтрашній ранок почну з походу в магазин – а раптом зіштовхнуся з твоїми блакитними очима (ми випадково візьмемо один «Снікерс» на двох). А потім дотики…Під музику Едіт Піаф чи Джо Дассена… І нас ніколи не затягне побут, бо моєї жіночності вистачить аби зробити життя по комфортному стабільним. Аби твої блакитні очі  почали світитися, аби ти став вогником.

І навіть зараз в самотності, коли вже знаю, що моєї жіночності не вистачило, вірю в нові зустрічі та злети, першочергово маю любити, себе і все навколо, бо саме з любові народжується людяність – та жертовність, на яку здатний всупереч власним інтересам, ідеям, погоді, принципам, смакам.  Я його зустріла… І були дотики до душі і тіла… Під музику Едіт Піаф чи Джо Дассена…Проте зараз… Зараз часто чую, що я людяна, бо допомагаю йому сьогодні – зі спливом трьох років після нашого розставання, коли він повідомив скайпом що роки відносин нічого не варті, одружившись через чотири місяці на іншій дівчинці. Зараз в нього рак. Витягати його з рук смерті – це не людяність  – це любов. Ні, не до нього. До життя і світу, себе і Бога в собі. Бути Людиною – це відчувати все, що відбувається у світі, і чужий біль теж. Біль і радість, прощення, кінчики обрізаного волосся, кава, протяги в потягах, біль першовтрачених рукавиць, що залежався на дні себе, відчуття як степлер пробиває папір, ламається олівець, вводять у вену розчини, пропущений дзвінок від мами, перша кульбаба на весні, посипка на пасці, розбиті санчата біля дуба, підніжжя Говерли, перше прядіння, поцілунок, гол, підвернута на підборах нога, гарячий душ, згорівши печиво – це і є любов, це і є людина. І людяність це не риса характеру, це стан, коли ти любиш цей світ і вдячний йому за його багатоманітність і неповторність. Не щасливі та не закохані не можуть бути людяними, вони в більшій мірі у пошуку себе. В сучасному світі любити, бути людяним, легко – кожен має виграти власну битву за себе, навчивши себе бачити добро, творити добро, прощати та просити прощення, багато молитися та читати, знаходити друзів, мислити категоріями серця, а не науки, мріяти.

Якимось дивним чином, поки писала цей текст, на робочому столі, коло словника з закладинкою на слові «вічність», з’явився «Снікєрс» з маленькою запискою. Хтось сьогодні йде на побачення – хтось відчуває себе сьогодні щасливою дівчиною і Людиною. Чому? Бо відчуває в собі нескінченність істини, Всесвіту та буття. Бо просто навчилася відчувати. Відчувати себе. Відчувати як тане шоколад у роті.

Не можливо побачити людину в комусь, не побачивши її в собі.

 

Горбенко Вікторія

м. Київ

  Метки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook