Вчення про субстанцію

Перше, ніж перейти до даної  тематики,  спробуємо  визначити  таке  поняття  у філософії  як  субстанція. Крім  того  розглянемо  розвиток  вчення  про  субстанцію  у  різний  історичний  проміжок  часу.  Під  «субстанцією»  розуміємо  філософську  категорію,  якою  позначається  внутрішня  єдність  різновиду  речей,  явищ,  процесів,  основу  усього  сущого.  Субстанція  існує  сама  по собі,  тобто  їй  достатнє  існування  себе  самої.  У ній  не міститься  нічого  такого, щоб  стало  причиною  існування.  Безумовно  існування  залежить від  її  самої.

image066

У різні періоди розвитку  історії  філософії  мислителі  намагалися  довести  вчення  про  субстанцію.  Так  для  античного  періоду  характерним  став  духовний  переворот, що  був  здійснений  завдяки   переходу  від  релігійного  світогляду  греків  до  науки,  вчення. 

З’ясувалося,  що  світоустрій  можна  пояснити  не  божественним  актом,  а  за допомогою  раціональних  принципів,  якими  регулюється  порядок  світу  та  людське  становище  у ньому.  Давньогрецькі   мислителі  перебували  у  пошуках  того, що є   першопричиною світу та   первинним  законом.  А  погляд  філософів  античності  на  людину  дав  установку  щодо  дослідження  людської  природи,  морального призначення   та  властивостей  людської душі,  для визначення   добра, добродійств, досягнення  людського щастя.

Історію  античної  філософії  ділять   на  чотири  періоди:

  • досократичний ;
  • класичний;
  • елліністичний;
  • неоплатонічний.

Досократичний  період  філософії,  характерний  філософськими роздумами щодо  сутності  природи  (ойкумени – від грец.- всесвіт); класичний  –  вирішенням  проблем  сутності  людини,  яка  постає в центрі   всесвіту; елліністичний –  розв’язання проблеми    становища  людини  у соціумі; неоплатонічний  –  характеризується   розвитком  релігійного  мислення,  містики, міфу.  Яскравими  представниками досократичного  періоду розвитку  філософії  стали   ті, хто   почав  займатися  дослідженням  проблеми  субстанції (те, що  лежить в основі  світобудови).  Якщо  ж  брати до  уваги  погляди  представників  мілетської  школи,  то  тут  існували  свої  точки  зору, щодо  субстанції.  Фалес  стверджував, що  в основі  світоустрою  лежить  субстанція  –  вода,  Анаксімандр  вважав  субстанцією  апейрон (невизначене),  Анаксімен  вбачає  причину  усього  сущого в  іншій  субстанції – повітрі.  Таким  чином  була  сформована  фізична  абстракція  розуміння  речовини як  субстанції  у світобудові.

Піфагор  та піфагорейці  вважали, що  в основу  світу  покладена  інша  субстанція  –  число.  Ними була   доведена     математична  абстракція.   Представник  елеатської  філософської  школи   Парменід  стверджував, що  субстанція  існує,  і  вона  мислиться  як  єдине.  Інший  філософ,  тепер  вже  з  елейської  школи  Меліс  доводить  вічність, безкінечність,  нерухомість субстанції.  Така    абстракції  стала   називатися  метафізичною.

Ще один   філософ – атоміст    Емпедокл  вважав, що  субстанції  самі  по собі  є незмінними, різноманітними.  Субстанцією  або ж  першопричиною  будови  всесвіту  у Демокріта  виступає  атом.   Існує  безмежна  кількість  атомів,  відмінних  між  собою,  їхній  рух є вічний.  Софіст  Протагор  у  центрі  всесвіту    ставить  субстанцію  –  людину,  вважаючи її мірилом  усіх  речей.

Філософ  Платон, на  відміну  від  інших  висуває  свою  субстанцію, дещо  незвичну – ідею.   При  чому  з  його  ідей  формується  світ   метафізичний,  стоїть  вище   фізичного космосу. Арістотель  розкритикував  філософію Платона, яка  поділяє  світ  на дві  частини  –  речі  та  ідеї.  Платонівський  світ  ідей  є  всього лише     відображенням  чистих  ідей,  проте  останні  розглядаються   по за  зв‘язком  з  навколишньою  реальністю.

Арістотелем  же ш  доводиться   існування   первинної  сутності   – індивідууму,  вторинною  виступають  види та роди  індивідуумів.  Саме  ним  дається  точне  пояснення  поняття  «буття» та «матерія».  Він  доводить, що буття –  це  субстанція, яка   володіє  властивостями кількості,  якості,  місця,  часу,  відношення,  стану,  дії.  Матерією  слід  називати  потенцію,  обмежену  формою.  Пізніше  ці ідеї  будуть  запозичені  філософами  епохи Середньовіччя.

Розуміння  субстанції  у середньовічний  період  опиралося  на  двох  традиціях  – арістотелівській та неоплатонівській.  Результатом  арістотелівського вчення про субстанції  стало  утворення  двох напрямків  у  середньовічній  філософії – номіналізму та  реалізму. Яскравим  представником середньовічної схоластики,  який  намагався   зробити  внесок  в термінологічну  чіткість  самого вчення  Арістотеля   про   субстанції  як індивідуум та  вид  став  Боецій.  Наступним  після  Боеція  був  Гільберт  Поретанський.

Філософські  погляди Поретанського  відмінні  від  Боеція,  тому  що  мислитель  стверджує  про  джерело  субстанцій, що  пізнаються  чуттєво  (за  Платоном –  ідеї) –  форми. Ідеї  виступають  чистими  субстанціями,  звільненими від  матерії.  Чотири субстанції,  про  які  говорили  античні  натурфілософи,  у  Гільберта   не  змішуються з  стихіями, оскільки  вони  у нього  є ідеальними  прообразами.  Складові  форми субстанцій,  реаліст  Поретанський  перетворює  в універсалії.

Розуміння  арістотелівської  субстанції   розглядає  представник  схоластики  Фома Аквінський.

Філософ   бачить відмінність  субстанційних  та  акциденційних  форм.  Акциденційні  форми  за  Аквінським  є  джерелом  якостей.  У  мислителя  буття  є  актом субстанції.  Перші  субстанції складаються  з матерії  та форми (тварини, рослини, мінерали),  інші, духовні    –  з  субстанції та буття.  Переходячи  від  схоластики  до номіналізму, варто  зупинитися    на  поглядах   Вільяма  Оккама  про субстанцію.  Оккам  як  ніхто  інший  старається  довести  іншим,  що  волею Божою спочатку   створюються  одиничні  речі, і лише  потім  у вигляді  репрезентації  з’являються  ідеї,  в  яких  він  розуміє  знаки  цих  речей  у  людському розумі.  Петро Ломбардський  вважає, що  однією  тільки  своєю  дією  Бог  може  створити  акциденцію  без  субстанції,  а також  субстанцію  без  акциденції.

Епоха  Нового  часу стала, характерна  появою  двох  філософських  напрямків  – раціоналізму  та емпіризму.  Раціоналіст  Рене  Декарт   здійснює  поділ  світу  на  духовну  та матеріальну  субстанції.   Властивістю першої  є  мислення, другої  – протяжність. У  людині  ці субстанції  поєднуються.   Якщо  для  свого  існування  субстанція  не потребує  нічого  і є самодостатньою,  то  декартівська  має  потребу  в  існуванні  бога.  У  свою  чергу  Бенедикт  Спіноза  різко  розкритикував  дуалізм Декарта,  натомість пояснив,  що  субстанція є  сутністю,  яка  немає  потреби у своєму  існуванні, крім  себе;  усі  субстанції  так  само,  в  тім   самі  створені  вищою  субстанцією  – Богом,  від якого  вони залежать. Вирішення  проблеми субстанції  Спіноза  бачить  в уподібненні  Бога  та природи.

Для Спінози  важливим  є  існування  однієї  субстанції  –  природи  як  причини  себе  самої. Він  виділяє  природу, яка творить, тобто  Бога   та  створену  –  світ. У  філософії  Спінози  прослідковується  ідея пантеїзму  «Бог  всередині  природи».  Крім  того,  Спіноза  зауважує,  що  одиничні  речі  є  модусами  субстанції.  Ця  субстанція  є безконечною  як  у часі  та  і просторі, має  багато властивостей, де  мислення  та протяжність  – головні  з них.  З критикою  декартівського  дуалізму  та  вчення  спінозької   єдиної субстанції   виступив  Готфрід  Лейбніц.

За  Лейбніцом  речі   володіють властивою  дією,  так  кожна річ  є субстанцією.  Їхня  чисельність  є безкінечною. Світ  складається  із  чисельності  субстанцій – монад  (одиниця). Монада  є простою, неділимою,  замкненою,  невичерпною, безкінечною, активною.  Натомість вона   містить  чотири  якості:  прагнення,  потяг,  сприйняття,  уява. Філософ  визначає  класи  монад:

  • голі (містяться в основі  неорганічної природи);
  • тварин (відчуття, нерозвинена  самосвідомість);
  • людини (свідомість,  пам’ять, здатність  мислити):
  • Найвищою монадою  Лейбніца  є Бог.

Розвиток  вчення  про субстанцію  в епоху  Відродження   пов’язаний  з  Еразмом Ротердамським, Томасом Мором,  Аліг’єрі,  Петраркою, Бруно та  іншими.   У гуманістів,  єдиною  субстанцією  вважається   людина  у  центрі  всесвіту.  Вона  творить саму  себе,  виступає   господарем  природи.   Людина, я ка  розглядається  як  творець  себе  ототожнюється  з  Богом.  Людина  в епоху  Відродження      є  цілісною істотою, властивою   їй розумністю  та  афектами.

Микола  Кузанський  стверджує, що  світ не  є безкінечним,  оскільки  в самому  його центрі  перебуває  Бог, одночасно  обмежуючи  його.  Світ,  на думку  Кузанського  безмежний, його не можна  мислити.  Для  Кузанського,  людина   є маленькою частиною  всесвіту. Людина  відтворює всередині  себе світ,  подібний  до її самої.

Людський  розум  є головною  складовою   системою  здібностей таких  як   почуття, глузд, розум.  Характерним для  тварин  є  глузд, який  взаємодіє  з відчуттям.  Інтелектом  людина  відрізняється  від тварини.   Нікола  Коперник  розвиває   ідею безкінечності  світу.  Джордано Бруно  намагається  поширити  таку ж саму тенденцію.  У нього прослідковується  ідея  безкінечного  космосу,  науковець  говорить про  творчу  активність  не  Бога,  а  природи.

Богдан Стрикалюк

  Метки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Реклама
Ми у Facebook