Уривки зі щоденника філософа

sodenikЦе було у середині лютого 2011 р. Мені потрібно було написати есе-аналіз прочитаних творів з курсу «Релігійна філософія і теологія».  Перед тим, як висловити думки з предмету та проаналізувати твори прочитаних теологів та богословів, я б хотіла написати: як я створювала це есе. Взагалі-то я вважаю, що в есе повинні бути відображені власні думки, це ж не реферат. Але з іншої сторони, не можна примусово заставити себе сісти за стіл і написати есе. Спочатку я так і думала зробити: залишилась на вихідні в гуртожитку і думала присвяти себе цій роботі. Але тут одне «але». Не можна себе заставити творити.

Дуже часто мене просять: «Намалюй мені те, склади мені вірш і т. д.». Але я не можу себе заставити щось робити, це лише мене починає дратувати. Ні, не подумайте, що я ці прохання не виконаю. Звісно, я їх зроблю, але це не буде витвором, це буде буденною річчю, а основне – ця діяльність не принесе мені задоволення. Але субота то минала і я мусила приймати якесь рішення: переді мною лежав чистенький листочок (окрім моїх розписів – я завжди ставлю автографи, коли мені нудно чи я не знаю, що мені робити). Я лежала на своєму твердому ліжку (заспокоюю себе лише тим, що це краще для спини) і дивилась у білу стелю (хоч не така вона вже і біла). Я творю, коли до мене приходить натхнення. Якщо Ви запитаєте мене: що це таке? Я Вам з гордістю відповім, що я не знаю. Просто в один момент приходить думка – думка неповторна і незвична для мене самої, я відчуваю певний збентежений неспокій і хвилю задоволення, у цей час я також можу до себе посміхатись та розмовляти сама з собою (до цього довгий час не могла звикнути моя сусідка Оля). Але ці нові думки я майже завжди записую у свій п’ятитомний щоденник. Отож, я знайшла вихід з цієї ситуації (правильне твердження: шукай вихід і ти обов’язково його знайдеш): до ранку читала свій щоденник і систематизувала свої думки, що тією чи іншою мірою стосувались мого наукового пошуку.

Найперше я хочу висловити свій погляд на свободу людини у релігії.  Цю проблему розглядав Веніамін Новік у своїй праці «Православ’я. Християнство. Демократія». У нього навіть є один розділ присвячений цій тематиці «Ризик свободи». Автор проводить паралель між християнством і демократією, наголошуючи на тому, що ці дві інституції залишають людині свободу вибору, роблять людину вільною. Але ще в дитинстві у мене з’явилась така думка, що жодна людина не є повністю вільною і ніколи не реалізує свою свободу до кінця. Особливо, коли у християнстві наголошують на звільненні від гріха, хоча при цьому людина повинна відмовитись від своїх гріховних дій та думок. Звідси лише можна зробити такий висновок: жертвуючи тілесною гріховною свободою – ми здобуваємо духовну свободу. Отож, щоб щось знайти – ми повинні щось загубити і щоб щось досягти – ми повинні від чогось відмовитись. Церква, хоч і є насамперед духовним осередком, але вона також є і соціальною інституцією, тому і діє за загальновідомими соціальними принципами. Як у суспільстві люди віддають частину своєї свободи і своїх прав для досягнення певної мети чи цілі, так само і у християнстві (Ось приміром, християни під час посту утримуються від розваг і споживання скромної їжі для того, щоб перемогти свої тілесні гріхи, очиститись). Мені пригадується один анекдот, у якому є частина правди. Один пресвітер, оголошуючи проповідь, сказав такі слова: «Свобода реалізується в Ісусі Христі, а в церкві повинен бути порядок». Я погоджуюсь з цим твердженням: всюди повинен бути порядок і дисципліна. Не вірте у міфи, що з хаосу може щось народитись. Тому я є прихильницею противників секуляризму і є певною мірою ортодоксальна у традиціях та догматах церкви.

У щоденнику мене зацікавили мої погляди на свободу вибору після закінчення школи та перед вступом у вищі навчальні заклади. У дечому вони смішні, але саме вони допомогли мені віднайти себе: «Кожна людина не раз у житті постає перед вибором. Ще з біблійних часів нашим прабатькам – Адаму та Єві – потрібно було обирати між звичайними та забороненими плодами. Після гріхопадіння ми не лише обираємо між добром та злом, ми обираємо свою життєву стежину серед тисяч інших доріг. Ще у Середньовіччя Блаженний Августин стверджував, що кожна людина має свободу волі – вона сама вправі обирати. Але проблема полягає в тому як визначитись у своїх духовних пошуках, як віднайти себе. Адже посаджене дерево, побудований дім та вихована дитина не завжди можуть залишити слід після людини на землі. Дерева висихають та їх зрубують, будинок руйнується та його зносять, діти часто розчаровують своїх батьків, у них не розкриваються батьківські сподівання. Все сьогодні існуюче та реальне – завтра стає небуттям. Але ж людина завжди прагнула жити – жити вічно. Людина прагне реалізуватись, віднайти себе. Люди дуже часто, задовольняючи лише тварині потреби, існують, а не живуть, губляться серед сірого натовпу – інколи, на жаль,  губляться назавжди. Тому для мене є настільки важливо прожити це життя, а не проіснувати на землі. Пригадую, коли на уроках біології, ми з вчителем розглядали теорії походження людини. Одна з них звучала як трудова теорія чи теорія праці. Суть її полягала в тому, що саме людина, працюючи та виготовляючи знаряддя праці, стала людиною. Повірте, у цій теорії є доля правди. Оскільки, якщо людина зможе проявити свою сутність, відкрити своє внутрішнє «я» у праці, яка їй подобається, вона стає людиною. Більш ніхто з живих істот, окрім людини, не може обирати свій шлях. На відмінну від тварин, людина приходить у світ невизначеною. Коли народжується дитина, ми не знаємо ким у майбутньому вона стане: політиком, вчителем чи лікарем. А тварина, з’являючись у цей світ, має певне визначення: кіт буде котом, кінь – конем і т. д. Людина сама визначає свій життєвий шлях і її вибір є досить важливим, оскільки людині дано лише одне життя (25.06.08)».

Найбільше з усіх праць, які ми читали з даного курсу, мені найбільше сподобався твір Олів’є Клемана «Сучасна криза і майбутнє християнство». Частину  його праці я законспектувала, додавши свої думки та своє тлумачення. У перших двох розділах автор розмірковує над проблемами секуляризації. Основним джерелом, на його думку, є перехід від волі сприйняття до волі володіння – і світ понять перетворюється у світ машин. Мені страшно від того – наскільки людина стала механічною і несправжньою, втратилась індивідуальність людини, всі живуть за стереотипами моди, бізнесу, демократії. Ось саме чому зовсім не цікаво спілкуватись із сучасними людьми; інколи говориш з людьми, а все їхнє єство пов’язане лише з буденним життям, у якого нема ні минулого, ні майбутнього. Але нема чому дивуватись: машини діють лише встановленою схемою та за одними і тими ж правилами. Якщо дати збій у такі машини – це веде до загибелі людей (та, навіть, той факт, що 90% сучасних людей страждають від депресії, вказує на те, що у людини не все гаразд саме з духовним її світом). Але дуже прикро, що механізація почала стосуватись і любові – найвищого почуття, яке існує у цьому світі. Пригадую фрагмент одного фільму, у якому герой запитує свого батька: чим відрізняється страсть від любові. На що мудрий батько відповів: любов завжди все віддає, а страсть навпаки хоче все забрати. Яка мудра відповідь! Зараз у сучасному світі діє лише страсть між коханими людьми. Ми хочемо, щоб кохана людина віддавала нам усе: вільний час, гроші, жертвувала своїми принципами і думками, ми хочемо, щоб вона жила лише для нас, думала так як ми. Я намагаюсь керуватись у житті одним правилом, яке дав мені знайомий священик: «Жива риба пливе проти течії, мертва ж навпаки. То ж будь завжди живою і справжньою, хоча і не схожою на інших». Це може відображається у моєму житті навіть у тому, що у мене завжди проблеми з технікою. Це звісно лише жарт. Але наприклад, коли мені нецікаво, або краще сказати нудно сидіти на лекціях, то щоб не перетворювати їх у машинальний запис – я займаюсь каліграфією і виписую гарним почерком кожне слово. Це звісно буквальний приклад, але інколи все буквально і потрібно розуміти.

Але найкращими, на мій погляд, розділами є останні про красу. Я дуже люблю красу! Можливо через те, що я народилась у селі, де мальовнича природа, можливо тому, що мої батьки дуже люблять красу (я завжди дивувалась моїй мамі, яка залишила місто, квартиру, чудову роботу лише для того, щоб бути в селі і милуватись природою; вона часто говорить: «Мені пахне ця земля»; так само і тато, який не мислиться мені окремо від природи, він знає кожне зіллячко, кожного звіра, а ще він не може ні хвильку сидіти без роботи). Як писав Клеман: «Краса лише вона сьогодні пробуджує людей від буденності; ранячи душу, вона робить її відкритою як для раю, так і для пекла». Я цю тезу розумію саме таким чином: краса для мене розуміється як дзеркальне відображення втраченого раю. Але, коли це відображення ставити вище Бога, вище Творця, що створив цю красу, тоді це веде до загибелі. Слід завжди пам’ятати, що краса у світі недосконала і невічна. Тому всі сучасні мильні опери побудовані на красі людського тіла (але куди дівається та краса через кілька десятків років?), а в будь-якому витворі є прогріхи. Автор також наголошує на кризу краси в сьогоденні. А чому тут дивуватись? Сучасні митці створюють те, що твориться в їхній душі (сучасний модерн красою назвати важко). Якщо людина розуміє сучасний витвір мистецтва – це означає, що вона має досвід тих переживань, що і автор. А з іншої сторони, красу природи ми не можемо сприймати так як раніше її сприймали наші попередники, бо у нас інші цінності та ідеали, а ще, я вже майже забула про це, у нас немає часу на якесь споглядання краси як в природі, так в літературі, в мистецтві і т. д. Клеман наголошував, що не кожен може стати митцем, а лише той – у діях якого є пошук, порив, пробудження. Він наводить думки древніх старців-схимників, які вважали байдужість найгіршим гріхом. Тільки подумайте, коли людині всеодно що відбувається навколо неї, їй байдуже, у що вона одягнена і який сьогодні день. Байдужість веде до смертного гріха відчаю. Краса, за словами Клемана, не є категорією естетичною, а є категорією метафізичною. Завжди за красою криється зміст, смисл, який слід розгледіти, до якого потрібно дорости духовно. Я дуже люблю вивчати людей. Інколи я годинами роздивляюсь людей. Ви запитаєте, що у них я хочу побачити,  я відповім дуже коротко: їх очі і руки. Поняття очей є більш загальне і відоме, бо ж це дзеркало нашої душі. А от руки….вони багато чого можуть розповісти про людину: мозолясті, порепані, переплетені синюватим галуззям товстих вен,  кістляві, пухкі, з довгими пальцями, зі згризеними нігтями, ніжні, витончені, помальовані ручкою, з прикрасами, зі шрамами і татуюванням, руки, які швидко рахують гроші, обіймають рідну людину, тремтять, стукають пальцями, перебирають клавіші телефону і т. д. Інколи можна, спостерігаючи за людиною, сказати про неї все: як від її професійної діяльності до типу темпераменту. Але інколи можна наткнутись на людину-таємницю, з якою хочеться порозмовляти, зазирнути в її очі, помахати рукою в автобусі, або просто посміхнутись і сказати на кшталт «Привіт» чи «Здрастуйте». І знаєте чим відрізнити людину-індивідуальність від пересічних людей? А лише тим, що вона ніколи на Ваше привітання не запитає: чи Ви з нею знайомі; у відповідь вона так само щиро посміхнеться; Вам буде легко з нею розмовляти, ніби Ви знаєте її мільйон років, хоч при цьому не знатимете, навіть, її ім’я. Краса возвеличує людину і робить її не такою як усі. Інколи буває, що людина не гарна на вигляд, без смаку вдягнена, але, коли вона заговорить, коли усміхнеться, все вищезгадане зникає, бо краса духовна має сильніший вплив та харизму. І як писав Ф. Достоєвський : «У людини все повинно бути красивим: і одяг, і думки, і душа». Зовнішня краса приваблює на перших порах, а внутрішня краса утримує і прив’язує до себе.

Звісно, як я в своїх роздумах не могла не згадати про ікону, про яку писав і Клеман, і Флоренський. Для мене справді ікона – це вікно у потойбічний світ, це певне дзеркало, у якому відображається Предвічний і святі. Моє життя постійно було пов’язане з іконою. Одного разу мені подарували ікону Бучинської Богоматері на якесь дійство, але ніколи не забуду побажання: «Завжди, як тобі захочеться вчинити щось зле, поглянь в очі Богоматері і тебе покине це бажання».  У цієї ікони Божої Матері не такі очі, зображені не за каноном. Тому що цю ікону знайшли в лісах Полісся на дереві – я думаю, що це нерукотворний образ. Та найбільше мене вражають та перероджують чудотворні ікони. Я багато чула про них, читала, дивилась спеціальні відеоролики. Але це було ніщо перед тим, коли я власне споглядала такі святині. Я бачила обновлені ікони, бачила кровоточивий Хрест Спасителя, мироточиві ікони, чудотворні ікони, але перед очима завжди стоїть образ Божої Матері «Умилєніє», де з очей Богородиці котяться сльози (тільки з очей). Але люди не повірили живому Христу, так і не вірять і Його образу. Ікона – це не картина, і не малюнок, і не зображення (з натури, яке започаткували митці Відродження). Ікона – це умоглядний образ і на ньому також найважливішими елементами є очі і руки (руки, що тримають Спасителя і Рука, що благословляє). В іконі немає трьохвимірної перспективи, немає тіней, стримані емоції, розподіл світла і т. д. , але це лише зовнішні моменти, а внутрішні – це частинка неба у грішному світі, краси, незрозумілої загрубілим душам, це молитва, яку ми ніколи не творим, це любов, яку ми не можемо осягнути. У період невизначеності, розгубленості та душевного неспокою зазирніть в святі очі – Ви обов’язково знайдете відповідь і підтримку, бо в іконі діє інший вимір, інша метафізика та інші закони буття.

Ще однією працею, яка мала величезний вплив на мене була праця Дітріха Бондхьоффера «Час мовчати». Можливо виявиться смішним, але цей «дядько» чимось мені рідний, я його розумію. Недаремно у групі мої друзі сказали мені, що я «Бондхьоффер у спідниці». Але якщо перейти до суті справи, то слово для мене було завжди чимось магічним і метафізичним. Оперуючи словами можна і будувати, і руйнувати, і закохувати, і кохати, і запитувати, і відповідати. Я лише з одним твердженням Бондхьоффера не погоджуюсь, що спочатку було мовчання. «На початку було Слово» – слово випереджає мовчання. Потрібно спочатку навчитись говорити, щоб вміти мовчати. Але це лише мій погляд. Тому що людина ніколи не мовчить: з першого моменту життя, з першого крику її народження – людина ніколи не замовкне. Хоча вуста можуть бути зціпленими і мовчазними, але ж серце говорить, думки вирують в голові, голос совісті не вщухає ні на мить. Коли ми не розмовляємо з іншими, то ми розмовляємоз собою. «Заговори, щоб я тебе побачив», – говорив Сократ, а я хочу лише продовжити це твердження: «Дозволь мені почути тебе, щоб зрозуміти». Однією з найбільш вагоміших наших потреб є саме потреба у тому, щоб нас вислухали. Але перед тим, потрібно навчитись слухати самих себе, слухати Бога, слухати природу, а лише тоді іншу людину. Я поважаю людей і хочу бути на них схожою, котрі завжди спокійні, врівноважені, котрі керують своїми емоціями, вміють вислухати і вміють почути. Це мудрі люди, їх ніщо і ніхто не виводить з рівноваги, вони стримані і відповідальні, вони знають що, коли, як і кому сказати, а саме основне – ці люди завжди всього досягають у житті. Також ці люди у розмові майже ніколи не говорять про себе, що робить їх таємницею та ще більш загадковими. Я мала можливість з такими людьми спілкуватись. Не кожному даний дар слова, але кожен може вислухати.

Мені дуже подобаються такі курси як «Релігійна філософія і теологія», «Історія слов’янської релігійної філософії». Можливо тому, що я люблю читати, а можливо краще сказати – люблю думати. Деякі погляди філософів та теологів відразу забуваєш, а деякі забути і викинути з голови не в силі. Чому важливо думати особисто для мене? А тому, що обдумавши певні речі, ти починаєш робити менше дурниць і помилок, починеш цінувати час і людей навколо тебе. Я інколи собі думаю, що не правильний тезис про те, що життя минає. Не життя минає, а минаєм ми. Життя і після нас буде вирувати тим листопадом подій і вальсом почуттів, та нас уже не буде. Потрібно щось залишити після себе а цій землі, а що саме – я ще не знаю. Я знаю як досягти безсмертя у Бога, а як досягти безсмертя у людей? Можливо досягнувши безсмертя у Бога, я залишусь жити серед людей. Тому постійно є над чим подумати, що осмислити, що зрозуміти. Я вірю, що думки живі і вони матеріалізуються, тому важливо, щоб ці думки були правильні і сповнені любові і добра. Ціную час, у якому є ці думки, бо з нього виткане наше життя.

Юлія Новак