Теорії релігієзнавства

На межі XVIII – XIX століть почали з’являтись дослідження, що ставили собі за ціль комплексне вивчення проблеми сутності та походження релігії. Так Шарль Дюпюі намагався показати, що всі древні Боги та герої були втіленням небесних явищ, при чому до числа астрально-міфологічних образів він відніс і Христа. На початку ХІХ століття на основі цих ідей склалась міфологічна школа (школа Природного Міфу), найбільш відомим представниками якої були: брати Грімм, Макс Мюллер. Вони пов’зували міфологію та релігію різних народів, намагаючись довести, що релігійні вірування – відголоси древнього астрало-міфологічного культу. Вивчивши величезний матеріал з історії древніх міфів та тим самим давши поштовх для створення ряду наук (етнографії, фольклористики…) послідовники цієї школи все ж не в змозі були дати чіткий аналіз важких та розвинутих релігійних систем, у чому й виявилась слабкість природного міфу.

Значним кроком вперед у пізнанні релігійних систем стала антропологічна школа. Її «предтечею» можна вважати вчення Л. Фейєрбаха, який писав про те, що Богів створює сила фантазії, уяви людини, що релігія – це в кінцевому рахунку продукт діяльності, мислення та емоцій людини. Послідовники антропологічної школи, а передусім англійський етнограф Е. Тейлор, опирались на ту ж основу, що й Фейєрбах, тобто мислячого індивіда, який силою уяви та емоцій створює релігійне уявлення. Першочерговою формою цього уявлення є віра в духів, тобто анімізм. Прадавні люди, дикуни-філософи, створили духів силою своєї уяви. Хоча теорія Тейлора, що спиралась на етнографічні дослідження була вагомим кроком вперед в науці про прадавні суспільства, її релігієзнавча слабкість – очевидна.     

Антропологи-еволюціоністи розвинули теорію Тейлора, уточнюючи окремі її положення, як це було зроблено у працях Д.Фрезера, Л. Леві-Брюля та деяких інших дослідників. В етнографічних дослідженнях Фрезера акцент було зроблено вже не стільки на абстрактну рефлексію мислячого дикуна-філософа, скільки на асоціативні уявлення древніх людей, які сприяли становленню викривлених зв’язків між реальністю та її сприйняттям, чим було покладено початок магії – одної з найдревніших форм релігії. Наступний крок у тому ж напрямку зробив Леві-Брюль, який намагався пояснити брехливі асоціативні уявлення первісних людей особливостями їх «пралогічного» мислення, що засновувалось на афектах та відчутті співучасті («містична партиципація»).

В ХХ столітті на противагу антропологічній школі були висунуті нові, більш суттєві концепції. Одна з них – концепція «прамонотеїзму» автор якої, католицький священик В. Шмідт, у своїй 12-томній роботі «Походження ідеї Бога» намагався довести існування первісного «божественного одкровення». Шмідт досліджував величезний фактичний матеріал та продемонстрував прекрасну ерудицію, однак його апріорі прийнята ідея довести сутність Божу і наявність у тій чи іншій формі уявлень про єдиного Бога ледве не у всіх народів світу виявилась неприйнятною!

Інша доля була у теорії психоаналізу Зігмунда Фрейда. Загалом ця теорія відноситься більше до психотерапії, навіть до медицини, ніж до релігієзнавства. Однак вона зіграла значну роль у становленні сучасного релігієзнавства. Релігійний аспект теорії Фрейда зводиться до того, що релігія в ранніх своїх формах (тотемізм, фетишизм) виникла як наслідок свідомого утиску несвідомих інстинктів, перед усім статевого. Сублімація такого роду завжди породжувала вибух. Звідси, релігійні уявлення – це ілюзії, які виступають як здійснення древніх, сильних, нав’язливих бажань людства; таємниця їх сили, вважав Фрейд, полягає у силі цих бажань. «Едипів комплекс» (згідно з древньогрецьким міфом, Едіп, не знаючи того убив батька і одружився на матері ) завжди, за Фрейдом, створював у чоловіків подвійне відношення до їх батьків – як до батька і як до суперника, що привело потім до тотемізму: тотем замінив батька. Надалі такого роду «замісником» став Бог.

Отож, релігія – наслідок сублімації бажань. Але хіба лише це очевидна недолугість, як вважають деякі противники Фрейда? Варто підмітити, що Фрейд зміг багато побачити та зрозуміти в ірраціональному внутрішньому «я» індивіда. Деякі висновки в його аналізі явно відносяться до неврозів, навіть патології. Однак релігія справді не була набутком лише здорових людей. Невротичні недуги подекуди навіть сприяли релігійно-активним діячам (монахам, шаманам, пророкам…) творити «дива», входити в стан екстазу, мати «марення», чути «голос Бога» та, як наслідок, вести за собою здорових людей, що інколи перетворювало цих діячів у засновників нових релігії. Теорія Фрейда, таким чином, внесла вагомий внесок в роз’яснення деяких аспектів, що мають пряме відношення до релігієзнавства, наприклад, в аналіз причин так званої «потреби в релігії».

ХХ століття було відмічене ще деякими новими концепціями в області релігієзнавства. Серед імен їх авторів – швейцарський психолог К. Юнг, французький соціолог Е.Дюркгейм та інші вчені з їх теоріями про «колективну свідомість». Всі ці теорії внесли свій вклад в сучасне релігієзнавство.

Щиро ваш, завжди з вами,
Кравчук Антон Юрійович