Суфізм

sufizmСуфізм – одна з містичних течій  в ісламі (походить від арабського слова «суф» і в перекладі означає шерсть). Сам напрямок був  обумовлений  існуванням сунізму ще в VIII-IX ст., а остаточне його формування  як релігійно-філософського вчення припадає  на  Х-ХІІ століття. Суфізм не вирізняється чіткою цілісністю, втім існує у вигляді тарикатів (ісламських братств). Безпосередньо ця течія має пряме відношення до ісламу, будучи його невід’ємною частиною. Суфізму іншого, окрім ісламського, не існує.

Що ж собою являє суфізм як містична течія? Передусім це шлях очищення людської душі від впливу негативних якостей, прищеплення похвальних  якостей духу (араб. рух). Цей шлях мюрид (той, хто шукає, спраглий)  починає проходити за допомогою керівника і духовного наставника – муршида. Мюрид, який пройшов шлях  до самого кінця, може отримати  іждаз (дозвіл) від муршида (духовного наставника) для того, щоб наставляти інших людей.

Муршид, тобто той, хто виконує  функції  духовного наставника у суфізмі,  нерозривно пов’язаний з шейхами, що тягнеться ще від пророка Мухаммеда, якому належить мир  і благословення  від Аллаха. Та особа,  у якої не виявляється  дозволу від  муршида, не може бути ні  шейхом, ні наставником.

Суфізм є передусім живою, практичною діяльністю ісламу. Буквально все, що суперечить шаріату, не може належати до суфізму. Про це детально описував шейх – імам Рабані у своїй праці «Письмена».

На відміну від Ібн абд аль-Вахаба, арабські богослови Аль-Газалі та Ібн Таймія визнавали місце суфізму в ісламі. Аль-Газалі називав  суфізм суттю самого ісламу.

Чим же вирізнявся суфізм як містична течія  ісламу?

Насамперед чіткою установкою: проповідь убогості (араб. факр), оточуючий світ  сприймався суфістами примарним. У них  спостерігається повна відмова від мирських утіх, пристрастей, різного роду забав (араб. зухд), натомість схвалюється ведення усамітненого способу життя, перебування у безмовній молитві (араб. тафакур). Суфісти в усьому і завжди покладаються на  Аллаха і його святу волю (араб. тавакуль), використовують алегоричний тип тлумачення Корану (араб. таріль).

У  суфістів  також можна  побачити  надзвичайний  обряд  (араб. сама) – танці дервішів.  Дервіш у перекладі з арабської – бідний, убогий. Це аналог монаха у християнстві, подібний до аскета, проте  відрізняється тим, що має право на одруження, мати свою матеріальну власність, проживати у будинку. Танці дервішів мають символічний сенс, особливо ці численні кружляння зі згадуваннями багатьох імен Аллаха (араб. Зікр). Танець відбувається так: дервіші виходять у темних плащах, починає грати приємна, тиха музика. Близько п’яти хвилин дервіші сидять у цих плащах. Через декілька хвилин вони скидають зі своїх плечей чорні накидки, кланяючись іншим. Тільки головний дервіш залишається  у чорній накидці і далі. Інші ж постають у білому одязі.

Дервіші

Головний дервіш виходить на центр майданчика, інші поодинці підходять і вклоняються йому. Починають розкручуватися. Останнім йде головний дервіш і першим припиняє кружляння.

Звернімо нашу увагу  на  символічне значення танцю дервішів. Обернені вгору  долоні рук символізують отримання  небесного благословення, донизу – передання цього благословення на Землю для інших. Нахил голови дервішів у танці близько двадцяти п’яти градусів  майже рівний нахилу Землі, який складає двадцять три градуси.

Дервіш, якого посвячує головний шейх, має повне право брати участь у церемонії космічного танцю. Одягнуті в білий одяг дервіші символізують собою поховальний саван. Головний  убір із волока на голові у дервіша нагадує  надгробний камінь. Чорні плащі-накидки, які вони скидають на початку танцю, символізують могилу, а скидання  їх із плечей – звільнення від тілесної оболонки і нове народження. Кружляння дервішів навколо шейха  у центрі – обертання планет навколо Сонця. Танець під звуки флейти і барабана – вищий духовний союз з Аллахом.

Варто зазначити, що у ХІІІ столітті було утворено суфійський орден Мевлеві. Його засновником вважається арабський поет Румі. Філософія цього ордену  виходить за межі  зовнішніх обрядів ісламу. Румі  вважає релігію лише прелюдією для набуття власного духовного досвіду. Головна суть духовного досвіду полягає у тому, щоби стати вище релігійних догм і самої релігії.

Суфійська практика Мевлеві дозволяє людині, яка досягла мети, повернутися  в реальний світ, щоби тим самим шляхом привести й інших. Можна стверджувати, що суфізм стоїть вище  того, що ми  називаємо містицизмом. Тема творів Румі проникнута любов’ю, яка ґрунтується на єдності  двох речей: розуму та інтуїції, а також шляху пізнання та розвитку людини. Смисл танців дервішів полягає у довгій містичній подорожі свідомості людини, у згоді  розуму та любові до досконалості.

Виділяють такі ступені шляху суфія як:

1) Шаріат – дотримання та виконання законів в ісламі;

2) Сулук – проходження певного послуху в ролі учня, адепта (араб. мюрид) при суфійському шейху;

3) Маріфат – процес пізнання Аллаха не раціонально, а серцем;

4) Хакікат – досягнення повноти  істини  мюридом (учнем).

Таким чином, виникає запитання: чим відрізняється суфізм від ісламу?

Для прихильників ісламу  було  загальноприйнятим  вчення, основане на Корані. Тому усі  послідовники пророка Мухаммеда  дотримувалися  чіткої інструкції, щоб не зайти за рамки Корану і Суни, повністю слідуючи їхнім  установкам  та приписам, не приймаючи  натомість ніяких нововведень. Іслам поширювався  адептами пророка Мухаммеда в  його істинній формі.

Зовнішня форма не подавляла внутрішню суть самого ісламу, а осмислення  внутрішньої сутності аж ніяк не відображалося негативно на виконані  обряду мусульманами. Їхня увага сконцентровувалася на розумі, дусі та тілі, які вважаються  трьома субстанціями, з яких складається людина, особистість, суспільство як єдиний організм.

На відміну від  істинних прихильників ісламу, суфісти почали вдаватися до крайнощів у своєму напрямку, проявляли радикальність (крайню безкомпромісну прихильність до будь-яких поглядів), внаслідок чого і відійшли від істинного  мусульманського вчення. Послідовники цієї течії проповідували  ідеї, які видавалися чужими навіть для ісламу. Наприклад, в ідеї про істину (хакікат)  та шаріат вони говорили, мовляв, якщо хтось  буде дивитися  на людей крізь призму шаріату, то може зненавидіти їх, а хто дивиться через призму хакікату (істини), той може простити. Суфістам також належить  ідея  щодо інтуїції та смаку по відношенню  до мусульманського законодавства. На їхню думку, людина  може створювати  закон лише в тому разі, коли буде покликатися на інтуїцію та смак.

Суфії піддали критиці  концепцію  існаду, яка, у свою чергу, сконструйована  на  принципі отримання інформації через  цілий ланцюг передатчиків. Суфісти стверджували, що серце передає їм інформацію від Аллаха. Таким чином  суфій може  спілкуватися з Богом. Вони стверджують, що мусульмани  приймають інформацію  від тих, хто відійшов у вічність, а самі – від  Вічного і Живого  Бога.

Суфії перегнули палку стосовно педагогічної  практики, принижуючи особистість мюрида.  Вони стверджують,  що учень (мюрид)  повинен  бути перед шейхом, як померлий перед тим, хто здійснює його омовіння.  Наслідки крайнього  суфізму виявилися катастрофічними. Багато сучасних науковців  почали  серйозно займатися виправленнями суфійського вчення  і пошуками його відповідності Корану та Суни. Першим із таких дослідників  виявився Ібн Каїм, який написав книгу «Шляхи тих, що йдуть». Вона являє собою чіткі коментарі  до суфійського трактату суфіста Ісмаїла аль-Хараві «Маназіль ас-Сарін».

Книга  аль-Хараві складається з трьох томів і вважається достовірним джерелом з покликаннями на Коран і Суну.  Приймаються також  профільні напрямки  суфізму: безпосереднє підпорядкування волі Аллаха, взаємна любов між людьми, самокритика, шляхи визволення людини від  сатанинських спокус.

Однак при детальному дослідженні цієї книги почали простежуватися  зовсім інші ідеї, протилежні ісламу: доктрина єдності буття, втілення. Засновником цієї  доктрини став Халадж. Він вважав, що істиною є Аллах.  Ця доктрина співзвучна із християнським догматом про поєднання  божественної та людської природи в Ісусу Христові як Боголюдині.

Такі твердження викликали резонанс з боку мусульманських правознавців та суспільства. Єретичне вчення  Халаджа призвело до того, що його було страчено близько 992 року (902 рік за Хіджрою). Більшість суфіїв виступили із критикою теорії Халаджа.

Після Халаджа вчення почав поширювати  інший суфіст – Мухідін Ібн-Арабі, автор доктрини «Єдність буття». Згідно з позицією суфістів, немає взагалі ніякого подвійного буття, тобто Творця і його творінь, існує лише один Аллах. Його серце – «пасовище для газелей, монастир для християнських монахів, храм для ідолів, Кааба для паломників, скрижалі Тори, сувої Корану».

Суфійське вчення  поступово почало трансформуватися у гностицизм, і звідси виникли протиріччя. Не можна заперечувати вплив інших релігій на формування суфізму, який перетворився  у крайню аскетичну форму як християнства, так і буддизму.

Богдан Стрикалюк