Що виразніший князь, то невиразніший я (Про деякі особливості психології сприйняття)

У центрі уваги – дві тези: (1) П(просторова)-інформація – це інформація про відношення об’єкта до інших об’єктів; (2) З(зміни)-інформація – це інформація про відношення об’єкта до себе самого. Що більше П-інформації ми одержуємо про об’єкт, то наближенішим уявляється даний об’єкт у просторі. Що більше З-інформації ми одержуємо про об’єкт, то віддаленішим уявляється даний об’єкт у часі.

Ключові слова і поняття: філософський посибілізм, Симультанна історія, потенційоване буття, можливі світи, перцептивна перспектива, перцептивна темпороспектива, час, ілюзія, існування, наявність

Попередні зауваження

У нас немає жодних підстав стверджувати, що світ, у якому ми живемо, є унікальним і єдиним у Всесвіті.

1.1. Світ, у якому ми живемо, не є унікальним і єдиним передусім тому, що Всесвіт безмежний. Отже в ньому міститься і безмежна кількість світів, подібних чи не подібних до нашого.

1.2. Наявність інших світів випливає з інтерпретацій квантової механіки та космологічних теорій універсуму (багатосвітова інтерпретація Г. Еверрета, інтерпретація через інтеграли по траєкторіях або через сумацію історій Р. Фейнмана, транзакційна інтерпретація Д. Крамера, причинна інтерпретація Д. Бома, теорія суперструн, М-теорія, теорія космологічного природного відбору, теорія фрактального Всесвіту та ін.).

1.3. Наявність інших світів є логічним висновком з релятивізму (якщо наш світ існує, то має наявнішати щось, по відношенню до чого наш світ існує)

1.4. Наявність інших світів відображено в системі філософських знань.

1.5. Наявність інших світів відображено в системі релігійних знань

Але також:

1.6. Наявність інших світів підтверджується обмеженістю наших сенсорних каналів. До інших світів можна віднести і світ, що його сприймає вірус, амеба, медуза, мурашка, ластівка, кіт… Світ дорослих, світ старих і світ дітей – це також різні світи (втім, як світ сусіда).

1.7. Наявність інших світів випливає і з загальноприйнятої односпрямованої часової координати нашого світу. Наявність “минулих” світів проявляється, напр., у тому, що, знайшовши яку-небудь викопну рештку (скажімо, зуб мамонта), ми припускаємо, що в минулому існував світ, де цей зуб відігравав важливу роль у системі травлення тварини під назвою “мамонт”. Так само, маючи комп’ютерний чіп, ми припускаємо, що в майбутньому існуватиме світ, де подібний чіп можна буде вживляти в головний мозок людини.

1.8. Інші світи відображені в модальностях наших висловлювань (як такі, що можуть /не можуть бути, не можуть не бути і т. п., а також: “я сподіваюся, що…”, “я вважаю, що…”, “я вірю, що…”, “я припускаю, що…” і т. п.). Крім того, будь-яке наше ствердне висловлювання буде тим правдивішим, чим більше хибних висловлювань воно передбачає (заперечує); як і будь-яке заперечення чогось непрямо передбачає наявність цього “чогось” (якщо Бога немає, то в кого тоді не вірять атеїсти?)

1.9. Інші світи відображені і в логіці одержання знань (епістемології). Сума знань про об’єкт дорівнює сумі виключених можливих “сценаріїв” (читай – світів), у яких даний об’єкт може бути задіяним. [1]

1.10. Інші світи – це те, чим ми керуємося у нашому повсякденному житті. Наприклад, у юриспруденції: презумпція невинності передбачає саме такий інший можливий світ. А при визнанні вини підсудного суд завжди керується тим, що підсудний “міг учинити інакше”.

1.11. Ці інші світи можна називати по-різному: “можливими”, “неможливими”, “абстрактними”, “віртуальними”, “мислимими”, “немислимими”, “аналогічними”, “альтернативними” і т. п. Так само можна фантазувати про їхню локалізацію. Вони можуть знаходитися десь поза межами осяжного Всесвіту, бути супервеликими або супермалими, супершвидкими або суперповільними, бути “зовсім поряд”, бути в інших вимірах, впливати чи не впливати на нашу реальність, і т. п.

Терміном “сприйняття” у данній статті позначено процес обробки людиною зовнішньої та внутрішньої інформації, що визначає її (людини) положення в середовищі та стан її організму

2.1. “Інформація” розуміється не в термінах теорії комунікації (не як сигнали від передавача – приймачеві). “Інформація” розуміється і не в термінах матерії або енергії, але в термінах хвильової природи того і другого (де Бройль), як те, що постійно наявне в універсумі і складає його фундаментальну основу. [2]

2.2. Кореляція поняття “хвиля” і поняття “можливість” у квантовій механіці дає всі підстави для визначення хвилі як можливості і, відповідно, універсального хвильового інформаційного потоку – як потоку можливостей, тобто як буття можливостей. [3]

2.2. Універсальний хвильовий інформаційний потік є потоком можливостей (потенцій), що можуть бути проявленими (реалізованими) спостерігачем або залишатися непроявленими (нереалізованими). У рамках концепції “Симультанна історія” цей потік названо “потенційованим буттям”.

2.4. Об’єктом сприйняття завжди є виключно інформація. Торкаючись рукою твердого предмета, напр., каменя, ми маємо справу не з каменем, а з кінетичною енергією, що діє на наші рецептори шкіри і несе інформацію про твердий предмет (про можливості, пов’язані з твердими тілами). У зоровому сприйнятті ми стикаємося з інформацією світла.

У статті використано екологічний підхід до сприйняття інформації, розвинутий у прaцях американського психолога Джеймса Гібсона (а також у працях американських психологів Д. Нормана, Г. Гефта та представників екологічної психології). Такий підхід передбачає:

3.1. У довкіллі ми маємо справу не зі світлом, що випромінюється, а зі світлом, що є розсіяним і таким, що безліч разів відсвічено від різних площин тіл. “Потік світла, що виникає в результаті багаразового хаотичного відсвічення, утворює те, що ми називаємо освітленням. Освітлення виповнює собою довкілля. Це слід розуміти в тому сенсі, що в будь-якій точці є осяжне (ambient) світло, тобто світло, що входить у цю точку в усіх напрямах”. [5]

3.2. Найважливішим наслідком багаторазового відсвічення є існування осяжного світла – “осяжного оптичного строю” (ambient optic array), тобто світла, що подібно до сфери оточує будь-яку точку в просторі, де може перебувати спостерігач.

3.3. Точка спостереження – це не геометрична точка в абстрактному просторі, а місцезнаходження в довкіллі; “це місце, де спостерігач міг би перебувати, і з якого він міг би здійснювати акт спостереження ” [6]

3.4. Зайнята спостерігачем точка спостереження і незайнята спостерігачем точка спостереження відрізняються: “коли точка зайнята, з осяжним світлом відбувається неймовірно цікава зміна: в ньому з’являється інформація про тіло спостерігача” [7]

3.5. У сприйнятті інформації задіяна не якась певна група рецепторів, а весь організм людини у цілому, вся система сприйняття (око – голова – мозок – тіло).

3.6. Око не є фотоапаратом чи подібним пристроєм реєстрації, а мозок не є комп’ютером.

3.7. Сприймається не сам об’єкт як такий, а інформація про зміни в структурі осяжного світла, що формує точку спостереження, в якій перебуває спостерігач.

3.8. Так само, як спостерігач визначає видиме довкілля, це довкілля визначає самого спостерігача. [8]

У даній статті процес сприйняття розглядається як такий, що складається з двох рівнів. Перший рівень визначено терміном “бачення”. Ним позначено процес поширення хвильових потоків і стимулювання ними рецепторів (близький до понять “стимульна інформація”, “стимуляція”, “відчуття”). [9] На другому рівні, позначеному терміном “сприйняття” (“перцепція”), відбувається вилучення інформації і формування образу об’єкта, тобто його розпізнавання, ідентифікація та упізнання. Коротко: “бачення” – це те, що відбувається поза тілом і на рецепторі; “сприйняття” (“перцепція”) – це те, що відбувається у структурах мозку.

Особливість 1. Ми бачимо (відчуваємо) все, але не все сприймаємо

Гадаю, що особливість, наведена в заголовку розділу, є цілком зрозумілою і не вимагає особливих пояснень. Мова про те, що на одній і тій самій візуальній картинці одна людина сприймає одне, а інша сприймає дещо (або й зовсім) інше. Як у випадку с дощовою калюжою на асфальті, коли одна людина бачить калюжу, але сприймає лише плювок у калюжі і більше нічого, інша – бачить калюжу, але сприймає відбиті в калюжі хмарки, а ще інша людина бачить просто воду на асфальті. Чим обумовлені ці розбіжності у сприйнятті? Зрозуміло, що розбіжності обумовлені нашим попереднім досвідом. Одна людина реалізувала свої можливості і накопичувала по життю саме такий досвід і саме так, що в даному випадку вона бачить усе, але сприймає лише плювок, інша – саме такий досвід і саме так, що в даному випадку вона бачить усе, але сприймає хмари, і т. д.

Тобто наше сприйняття залежить від нашого попереднього досвіду. Коли щось є в досвіді, то й на картинці ми це щось сприймемо. Те, чого немає в досвіді, ми бачимо, але не сприймаємо.

Такими є, на спільну думку дослідників, особливості нашого індивідуального сприйняття. Це те, за рахунок чого ми сприймаємо одну і ту саму візуальну картинку по-різному, коли все, що не відповідає нашому досвіду, бачиться, але не сприймається, “залишається осторонь” або кудись визначається – та хоча б у ту ж таки нашу підсвідомість. Або в усвідомлений ряд – як “можливе”/“неможливе”, “мислиме”/“немислиме”. І, відповідно, що чіткіше ми сприймаємо (фокусуємо) щоб одне, то більше нашого візуального досвіду залишається осторонь або кудись передається.

Якщо узагальнити сказане вище, то неминуче дійдеш висновку про те, що має існувати певний загальний для всіх досвід сприйняття, на основі якого ми всі сприймаємо довколишнє саме в такій формі, в якій ми його сприймаємо – у форматі трьох просторових вимірів. Тоді неминучим є і такий висновок: все, що не належить до таких вимірів, теж не сприймається, залишається осторонь або кудись визначається – та хоча б у ту ж таки нашу підсвідомість. Або в усвідомлений ряд – як “можливе”/“неможливе”, “мислиме”/“немислиме”.

Це можна позначити як особливість нашого спільного сприйняття. Інакшими словами, це наші “базові установки”, які походять, імовірно, з систем, що лежать в основі т. зв. прихованої пам’яті (implicit memory, unconscious memory, unaware memory, memory without awareness, скрытая память) на рівні самої наявності механізмів навчення. Існування таких апріорних рівнів підтверджується і нейропсихологічними дослідженнями. [10]

У цьому стосунку слід зазначити, що наш мозок (зокрема, його лімбічна система) влаштований передусім як система регулятивна й контролююча, тобто система, що є незрівнянно більшою мірою заборонною, ніж дозвільною. Про це свідчить навіть простий перерахунок головних функцій цієї системи: витіснення, проекція, ідентифікація, інтроекція, реактивне утворення, самообмеження, раціоналізація, анулювання, розщеплення, заперечення, зміщення, ізоляція, сублімація, регресія та спротив. [11]

Якби не ці фунції, то ми просто не змогли б, наприклад, приборкати власні емоції або безконечно їли б щось смачне, не відчуваючи краю насичення. На спільну думку нейрофізіологів і психологів, мозок діє за системою батога і пряника, маючи свою “систему винагород”, виділяючи специфічні стимулятивні нейромедіатори, що викликають відчуття задоволення, радості й затишку у відповідь на правильну поведінку.

Із наведеного вище випливають принаймні два висновки.

Наші базові установки – це те, за допомогою чого мозок “визначає” нас саме в тривимірний простір, стимулюючи нас при цьому, наприклад, відчуттям затишку або “звичного довкілля”.

Логічно припустити, що ми бачимо весь мислимий та немислимий універсум, але маючи певні базові установки та індивідуальний попередній досвід, сприймаємо лише певну “область” або “паттерн” універсуму – тривимірний простір, і певну даність (“відтинок часу”, систему відносин).

Тобто ми сприймаємо лише ту частину потоку інформації (можливостей), яка відповідає тривимірному простору і певній “часовій” даності. Всю решту інформації (і всю решту можливостей) мозок блокує, відсікає. Саме тому всі інші мислимі й немислимі частини універсусу, так само, як і всі інші “відтинки часу” або системи відносин, не сприймаються, залишаються осторонь або кудись визначаються – та хоча б у ту ж таки підсвідомість. Або в усвідомлений ряд – як “можливе”/“неможливе”, “мислиме”/“немислиме”.

Питання про те, яким чином людина може бачити (відчувати) все, всю інформацію, слід адресувати, очевидно, нейрофізіологам. Цілком можливо, що точно так само, як, приміром, риби відчувають фізико-хімічний склад води, або як лань відчуває хижака, навіть його не бачачи. Або так само, як ми можемо бачити (і сприймати) інформацію, що виходить за межі нашого візуального досвіду, напр., в галюцинаторних станах або зустрічаюсь з різного типу ілюзіями; уточню: мова не про те, що саме ми бачимо і сприймаємо в подібних станах, а про саму здатність такого інакшого бачення і сприйняття. У будь-якому разі, ми дійшли такого висновку на основі простої логіки, а не на основі досліджень фізіології.

З наведених висновків випливає принаймні одне логічне запитання, яке можна розділити на три частини. Щодо першого: саме кого мозок “визначає” в тривимірний простір, або хто визначається мозком в тривимірний простір? Щодо другого: по відношенню до кого мозок “блокує, відсікає” всю решту інформації? Щодо обох висновків: чому це відбувається?

Зрозуміло, що найбільш швидкою відповіддю на першу частину буде: сам себе “визначає” у тривимірному просторі. Найшвидшою відповіддю на другу частину буде: по відношенню до себе мозок “блокує, відсікає” всю решту інформації. Найшвидшою відповіддю на третю частину запитання буде: не знаю (можливо, що так мозок захищається, наприклад, від перевантаження).

Зрозуміло й те, що ці швидкі відповіді випливають зі звичних для нас уявлень про те, що мозок є панівним органом у тілі людини, і що без мозку тіло не виживе. Однак це не зовсім правильні уявлення (або й загалом неправильні). Якщо керуватися такими уявленнями, то (враховуючи той факт, що формування мозку у людського зародка відбувається між 5 і 8 тижнями вагітності) що таке зародок у проміжку між 1 та 8 тижнями вагітності? Це людина чи не людина? Або як можуть жити аненцефали, тобто діти, що народжуються без мозку? Або як можуть жити люди, що хворіють на атрофію головного мозку? Або пацієнти в коматозних станах? І якщо узагальнити: мозку немає у одноклітинних, медуз, комах, безхребетних… (деякі мають нервову систему, але її не слід плутати з мозком), отже вони і не живуть? І якщо сьогодні існує таке поняття, як “розподілений мозок мурашиної сім’ї”, то що нам заважає припустити, що і у популяції гомо сапієнс існує щось подібне, у вигляді, наприклад, ноосфери Вернадського; або що мозок людини “розподілений” по всьому її тілу.

Однак чи не найголовнішим аргументом проти звичної переконаності в панівній ролі мозку є сучасні дослідження в галузі нейропсихології, пов’язані з пошуками пояснень феномену свідомості, а саме: (1) з одного боку, тенденція до пояснення даного феномену через внутрішньоклітинні взаємодії, взаємодії на субмолекулярному та квантовому рівнях, а (2) з другого боку, стійка тенденція до перенесення акцентів зі структур мозку на роль нейронів і нейронних мереж, як локалізованих, так і не локалізованих у півкулях мозку. [12]

Втім, наукові пошуки нейрофізіологічної основи свідомості, безумовно, раніше чи пізніше, таки приведуть до відкриття такої основи, але, боюся, це буде чимось подібним до відкриття того, що вода складається з атомів водню та кисню, або що явище електрики спричинене взаємодією електронів, позитронів і протонів.

Тим не менше, позитивним у даних нейрофізіологічних пошуках є відхід від озвичнілих уявлень про тіло людини та роль мозку в тілі.

Але парадокс нейропошуків полягає в тому, що фізичну основу можна розікласти на дрібніші фізичні компоненти, а ментальний процес розікласти неможливо. Як про це зазначає американський філософ Т. Нагель: “сіра маса з мільярдів нервових клітин, що міститься у вашій черепній коробці, — це не тільки фізичний об’єкт. У неї безліч фізичних властивостей – в її надрах відбувається величезна кількість електрохімічних процесів і подій, — але так само відбуваються і ментальні процеси”. [13]

Двоаспектна теорія свідомості (double aspect theory, відома також як “коньєктура Паулі-Юнга”), яку обстоює Нагель, передбачає, що людське тіло (і мозок в тому числі) має два різних і взаємодоповнюючих виміри – фізичний і ментальний. Обидва виміри є взаємодоповнювальними и взаємовиключними в тому розумінні, в якому у квантовій механіці опис частки як корпускули є доповнювальним до опису частки як хвилі.

Про таке співвідношення першими заговорили фізики. Зокрема, нобелівський лауреат Вольганг Паулі писав: “Найбільш задовільним може бути розгляд фізиса і псіхе (physis and psyche) як двох взаємодоповнювальних (complementary) аспектів однієї і тієї самої реальності”. [14] Взаємодоповнювальність і взаємовиключність (або компліментарність) при цьому розумілися так: “Два описи є взаємодоповновальними і взаємовиключними (complementary), якщо вони взаємовиключають один одного, але обидва є необхідними для повного описання ситуації”. [15]

Логічний висновок, що з цього випливає, а саме висновок про корпускулярну і хвильову природу людини, цілком узгоджується з висновками, одержаними в рамках Симультанної історії. Дана концепція пропонує розглядати людину як проявлену (реалізовану) можливість – частину загального інформаційного потоку універсуму (потенційованого буття).

У попередніх статтях, присвячених Симультанній історії, я аргументував припущення про те, що будь-яка можливість потенційованого буття являє собою інформаційну хвилю, що характеризується певним потенціалом, передусім унікальним ритмом. Стосовно людини, цей ритм визначений як ритм “Я-розпізнавання”, що складає імпліцитну основу нашого “Я” і дозволяє людині ідентифікувати себе як “Я” у різних станах і в різні періоди життя. [16]

Тривимірним корпускулярним втіленням даного ритму-хвилі-можливості є тіло людини. При цьому головна функція мозку полягає не лише в регулюванні і контролі процесів, що відбуваються в організмі, але і в кодуванні сприйнятої інформації, перекладі її на мову ритму “Я-розпізнавання” у вигляді різних його варіацій. Власне, для цього потік потенційованого буття і обумовлює наші базові установки, реалізуючи нас в 3-D форматі: варіації ритму однієї людини (тварини, рослини, об’єкта), зчіплюючись з варіаціями інших ритмів, приводять до утворення нових ритмів, тобто нових хвиль, нових можливостей. Перефразовуючи відомий вираз Г. Спенсера, можна сказати, що тіло людини – це лише спосіб, за допомогою якого одна можливість продукує іншу можливість. [17]

Так “живе” те, що в Симультанній історії названо потенційованим буттям, точніше таким я бачу спосіб його наявності.

Так можна відповісти на три частини одного запитання: кого мозок “визначає” в тривимірний простір; хто “визначається” мозком у тривимірний простір; по відношенню до кого мозок “блокує, відсікає” всю решту інформації; а також висловити припущення про те, чому це відбувається.

Особливість 2. Перцептивна просторова перспектива

Повернемося до нашої тези про те, що ми бачимо весь мислимий і немислими універсум, але маючи певні базові установки та індивідуальний попередній досвід, сприймаємо лише певну “область” (“паттерн”) універсуму.

Розглянемо цей висновок на прикладі візуального сприйняття простору. І задамося простим запитанням: будь-який предмет, дуже віддалений від наших очей, ми сприймаємо як “дрібнюсінький”; той самий предмет, але менш віддалений від наших очей, ми сприймаємо як більший за розмірами; і той самий предмет, але який знаходиться перед нашими очима, ми сприймаємо як великий і такий, яким, як нам здається, він є насправді. Це те, що ми називаємо просторовою перспективою, коли предмет спостереження зменшується у розмірах прямо пропорційно відстані, на якій він знаходиться по відношенню до нас. Запитання ось таке: предмет, що віддаляється, справді зменшується в розмірах, чи нам лише так здається? І якими є реальні розміри предмета: ті, коли він, скажімо, прямо перед зором, у метрі від нас, чи в кілометрі від нас?

Відповідь на це, здавалося б, просте запитання дати не так легко. Зазвичай про просторову перспективу кажуть як про ілюзію або викривлення нашого зору. Але якщо виходити з такого визначення, то, отже, ілюзорним є все, що не знаходиться прямо перед нашим зором або “у нас під носом”. А якщо це так, то де гарантія того, що параметри предмета, який знаходиться “у нас під носом”, це реальні параметри даного предмета? Адже що ближче ми будемо підносити даний предмет до очей, то більшим він здаватиметься. Крім того, змінивши точку спостереження, ми одержимо даний предмет з викривленими параметрами, коли, наприклад, куб може здатися нам трапецієподібним паралелепіпедом. Звичайно, ми можемо виміряти параметри предмета, взявши його до рук або знаючи відстань до нього та кут зору (якщо предмет віддалений). Але це можливо лише в тому випадку, коли нам наперед відомі певні умовні одиниці виміру. А це те саме, коли б ми наперед домовилися про сталі параметри предмета, на якій би відстані від він нас не знаходився. Тобто ми наперед домовилися б про те, що саме дані параметри є реальними і жодні інші. А проте, в такому разі ми одержимо ту саму ілюзію, лише у вигляді домовленості.

У чому тут помилка? Як нам хоча б відійти від ілюзії (оскільки зовсім уникнути її не вдасться)? Помилка у тому, що поняття “відстань” є вдалим лише для геометрії чи картографії, чи інших точних наук, що стосуються просторових вимірів. Але ми, люди, сприймаємо не відстань, не якусь абстрактну пряму, проведену з точки спостереження у точку предмета, а зовсім інше. Наш мозок сприймає інформацію не про абстрактну пряму від ока до предмета, а про ступінь збігання (конвергенції) осей зору кожного ока. І що більшим є це збігання (що більше ми зводимо очі до носа), то ближчим уявляється предмет. І навпаки, що меншою є ступінь збігання цих осей, то віддаленішим уявляється предмет. [18] І в сприйнятті самого предмета мозок зчитує інформацію не про “образ предмета, відбитого на сітківці ока” (в чому нас намагаються переконати, порівнюючи око з фотокамерою), а про співвідношення тілесних (просторових) кутів осяжного світла, що потрапляє на даний предмет від площин інших предметів.

Ідея про те, що при погляді на об’єкт на сітківці ока з’являється зменшене й перевернуте зображення об’єкта, не відповідає дійсності. Такі погляди походять від Декарта, котрий експериментував з оком мертвого бика: вискобливши внутрішню частину очного яблука і поглянувши через його сітківку на картинку, він побачив перевернуте зображення цієї картинки. Втім, він міг би одержати такі самі результати, подивившись на картинку через звичайну лінзу.

Явище перевернутого зображення корисне для фізичної оптики, але воно аж ніяк не пояснює специфіку процесу зорового сприйняття. На відміну від лінзи, око ніколи не стоїть на місці, воно постійно здійснює мікрорухи, ніби обмацуючи об’єкт. Прибл. кожні 5 сек. око моргає, тобто зображення зникає, а через властиву людському оку аберацію зображення на сітківці виглядає нечітким. Окрім того, у нас два ока, і ми одержуємо, таким чином, два розмитих, рухомих і періодично зникаючих зображення. Крім того, якщо на сітківці відбивається перевернуте зображення предмета, то ми бачили б світ перевернутим. Але нас запевняють, що мозок якимось чином перевертає одержану на сітківці картинку у правильне положення, робить з двох – одну і дуже чітку. Отже, у мозку має перебувати якийсь гомункулус, що дивиться на дану картинку, знає, як вона має виглядати (!), перевертає, суміщує і визначає її в правильне і чітке положення (як про це жартує Гібсон). Або ж слід припустити, що зображення на сітківці формується по точках (по-фотонно) і передається в мозок по-сигнально, коли (кажучи просто) кожній точці відповідає певний сигнал. Однак, як справедливо зазначає Гібсон: “Відповідність між точковими плямами світла на сітківці і точковими відчуттями у мозку може бути лише відповідністю інтенсивності і світлості, довжини хвилі і кольору. Якщо це так, то перед мозком стоїть грандіозна задача створення феноменального довколишнього світу з точок, що відрізняються за кольором і світлістю. Якщо безпосередньо ми бачимо лише ці точки, якщо крім них сприйняттю більше нічого не дане, якщо до них зводяться всі дані органів чуття, то факт сприйняття стає майже надприродним“ І ще: “Немає жодної потреби припускати, що в процесі перцептивної діяльності щось (що б то не було) передається по оптичному нерву. Зовсім не обов’язково вважати, що в мозок надходить щось, нехай то буде перевернута картинка чи набір повідомлень. Ми можемо розглядати зір як систему сприйняття, в якій мозок просто є складовою частиною. Око теж є частиною цієї системи, оскільки сигнали, що надходять на сітківку, викликають підлаштування ока, що у свою чергу приводить до зміни сигналів, що надходять на сітківку, і т. д. Це циклічний процес, а не передача в одному напрямі. Система око – голова – мозок – тіло реєструє інваріанти у структурі осяжного світла. Око – не фотоапарат, що формує і надсилає зображення, так само, як і сітківка – це не клавіатура, по якій вдаряють пальці світла”. [19]

Крім того, визначаючи параметри якогось віддаленого предмета, ми завжди співставляємо його з іншими предметами (за схемою “більший/менший”, “вищий/нижчий”, “передній/задній” і т. п.), які перебувають у полі нашого зору і про які ми вже маємо деяку інформацію. При цьому: хоча інформацію про кожен такий об’єкт мозок у кожному разі зчитує зі ступеню сходження або накладання осей зору лівого й правого ока (конвергенції), проте вирішальне значення має інформація, закладена в структурі осяжного світла, відбитого від площин предметів (співвідношення тілесних кутів). Від неї залежить яскравість, затіненість, колір та ін. предмета у його співвідношенні з іншими предметами.

Отже, що ми одержали.

Просторова інформація про предмет (назвемо її П-інформацією) – це інформація про співвідношення даного предмета з іншими предметами та спостерігачем. До слова, це не суперечить жодній філософській теорії просторового сприйняття.

Що менше такої інформації ми маємо про предмет (що меншою є конвергенція осей зору кожного ока), то більш віддаленим від нас і меншим за розмірами він уявляється. І навпаки: що більше цієї П-інформації ми одержуємо про предмет (що більшою є конвергенція осей зору кожного ока), то ближчим до нас і більшим він уявляється.

Саме так і при такому визначенні просторового сприйняття можна відійти від ілюзорності простору, хоча ілюзія все-таки залишається.

Йдемо далі. П-інформація, тобто інформація про співвідношення даного предмета з іншими предметами, містить не лише інформацію про предмет, але й інформацію про точку спостереження даного предмета і про спостерігача.

Окрім того, до складу П-інформації належить і інформація про певні можливості даного предмета по відношенню до спостерігача, яка багато в чому (або й в усьому) формує поведінку спостерігача. Тобто спостерічаг і предмет взаємообумовлюють один одного. Наприклад, якщо я в даний момент сприймаю лише фронтальну і верхню площини куба, значить я перебуваю саме в такій точці спостереження, і в мене саме так фронтально розташовані очі, і саме такої форми мій ніс, і саме таким є мій зріст, і такими є положення, форма і можливості мого тіла, що з даної точки спостереження я можу сприймати лише ці площини.

У відсвіченому розсіяному світлі (“осяжному оптичною строї”, – за Гібсоном), що облягає даний предмет, є вся інформація про предмет. Наприклад, якщо це куб, то оптичний стрій містить інформацію про всі його площини. Але ми з даної точки сприймаємо, скажімо, лише його фронтальну і верхню площини. Інші площини від нас приховані. Ми можемо їх припускати, виходячи з власного досвіду, або не припускати, якщо такого досвіду не маємо.

Але, повторю: в осяжному оптичному строї міститься вся інформація про предмет, в нашому випадку – про всі площини куба. І в нас є всі підстави для того, щоб на основі Особливості 1 (ми бачимо все, але не все сприймаємо) припустити: ми бачимо (відчуваємо) всі площини куба, але сприймаємо з даної точки спостереження лише фронтальну і верхню площини.

Ці, фронтальна та верхня, площини визначають точку спостереження, в якій ми перебуваємо. Крім того, ми так само бачимо і всі можливості, пов’язані з даними площинами. Вони задані нам у всіх можливих варіантах, але сприймаємо ми лише певні варіанти, пов’язані з нашою точкою спостереження.

При цьому слід підкреслити, що можливості або можливі варіанти предмета не залежать від того, спостерігаємо ми їх чи не спостерігаємо, маємо ми потребу в цих можливостях чи такої потреби у нас немає, перебуваємо ми в даній точці спостереження або у будь-якій іншій чи взагалі не спостерігаємо даний предмет. [20]

Звідси: у нас є всі підстави для припущення про те, що ми бачимо будь-який предмет у всіх його можливих (і неможливих) станах по відношенню до інших предметів, але сприймаємо лише ті, що пов’язані з нашим станом (положенням) на момент спостереження.

Непрямим підтвердженням для такого висновку може бути те, як ми можемо бачити (відчувати) предмети, що знаходяться у нас за спиною. Адже інформація про такі предмети також задана у структурі осяжного світла. Вона закрита для спостереження нашим тілом, але вона ж і визначає таке наше положення. Крім того, нам добре відомо, що варто лише повернути голову, як все поміняється місцями – те, що відкрите, стане прихованим, і навпаки. Отже, ми бачимо (відчуваємо) інформацію про предмети, що знаходяться у нас за спиною, але не сприймаємо її, оскільки у даний момент таким є положення нашого тіла. Або сприймаємо таку інформацію інакше, ніж при безпосередньому спостереженні. Наприклад, коли відчуваємо прірву, що знаходиться у нас за спиною, як про це пише один з фундаторів гештальтпсихології К. Коффка. [21]

Крім того, особливою рисою сприйняття П-інформації є те, що таке сприйняття не залежить від наявності або відсутності свідомості (мислення) у спостерігача, оскільки, як зазначалося, точки спостереження формуються тілесними кутами осяжного світла незалежно від того, зайнята дана точка спостерігачем чи не зайнята.

Особливість 3. Перцептивна темпоральна перспектива

Якщо ми визначаємо П-інформацію як відношення предмета до інших предметів, то відношення предмета до самого себе, тобто ті зміни, яким підпорядковується предмет по відношенню до самого себе, можна визначити як інформацію, пов’язану з нашим “відчуттям часу” (назвемо її інформацією про зміни або З-інформацією).

У моїх попередніх статтях її названо “Ч(часовою)-інформацією”. Я змінив назву, оскільки, як виявилося, Ч-інформацію багато хто сприйняв як “інформацію про час”, а це зовсім не так.

Уточнимо дану тезу, щоб запобігти неправильному розумінню: З-інформація – це не інформація про час і не інформація, обумовлена часом; це інформація про співвідношення предмета із самим собою, інформація про стан змінeності предмета по відношенню до самого себе.

І точно так само, як у випадку з П-інформацією, стан змінeності предмета ми визначаємо відповідно до кількості З-інформації, одержаної від даного предмета. Однак, на відміну від сприйняття П-інформації, З-інформацію ми сприймаємо дещо інакше.

У випадку з П-інформацією: що більше такої інформації про предмет ми сприймаємо, то ближчим до нас уявляється даний предмет у просторі.

У випадку з З-інформацією: що більше такої інформації про предмет ми сприймаємо, то віддаленішим уявляється нам даний предмет “у часі”.

Нічого складного в цьому немає, адже З-інформація – це інформація про зміни предмета по відношенню до самого себе. “Старішання” предмета визначається саме кількістю його змін по відношенню до самого себе. Що більше інформації про такі зміни ми можемо почерпнути з предмета, тo “давнішим” уявляється нам цей предмет. І навпаки: предмет, з якого ми не можемо почернути жодної З-інформації, уявляється нам як “новий”.

Причому, при визначенні “старий/новий” нам не важливо, в якому порядку відбувалися зміни предмета. Важить лише їхня кількість. Звичайно, ми можемо подіяти на предмет певними речовинами, що негайно спричинюють зміни в предметі, однак і в цьому випадку ми будемо казати про даний предмет як про предмет, “штучно зістарений”. Ми також можемо діяти на предмет до тих пір, поки він не зміниться “до непізнаваності”. Чи одержимо ми при цьому “новий предмет, що зазнав багатьох змін”?

Більш точно дане запитання можна сформулювати так: до яких пір можна діяти на предмет так, щоб цей предмет змінювався, але залишався самим собою, тобто зміненим, але тим самим предметом? Відповідь може бути такою: поки предмет продовжує являти собою ті можливості і ті відношення, які властиві йому як даному предмету, він залишатиметься одним і тим самим предметом. Предмет стає “новим” предметом, набуваючи тих можливостей і відношень, які не були властиві йому як даному предмету. Втім (і це важливо), якщо бути більш точним, то предмет стає не новим, а інакшим предметом. Наприклад, якщо ми розплескаємо й заточимо один кінець молотка, то одержимо інакше знаряддя – сокиру або сокиру-молот.

Однак точнісінько так само, як у випадку з П-інформацією, нам вдасться лише відійти від ілюзії, але не уникнути її цілком. Що це означає? Це означає, що накопичення змін у предметі не продукує часу і не свідчить про існування об’єктивного часу.

Розглянемо це питання глибше. Для визначення предмета як “старого” або “давнього” нам потрібно, щоби предмет містив якомога більшу кількість інформації про зміни, що з ним сталися (в тих межах, поки він залишається самим собою). Назвемо ці зміни подіями. Тобто можна сказати, що з предметом сталися події 1, 2, 3, 4, 5… Для віднесення даного предмета до категорії “старих” нам не важливо, в якому порядку накопичувалися ці події: був це порядок 1, 2, 3, 4, 5 або 5, 4, 3, 2, 1, або будь-який інший, наприклад, 4, 5, 2, 3, 1. Для нас не важить і те, як відбувалися ці події: повільно чи швидко, чи “майже одночасно”. Для нас важить лише кількість таких подій-змін.

Однак, якщо ми хочемо визначити, наскільки “старим” або “давнім” є даний предмет, то нам потрібними будуть не лише кількість змін, а й порядок змін. І ми опинимося перед вибором. Оскільки предмет визначається як даний предмет наявністю в ньому певних можливостей і відношень, то ми можемо говорити про “старіння” предмета як про втрату ним своїх можливостей та відношень. Але ж зміни можуть передбачати не лише втрату, але й набуття таких можливостей і відношень. Наприклад, якщо ми візьмемо тупу іржаву сокиру, начистимо її до блиску і як слід заточимо, то це також будуть зміни, але зміни, пов’язані не з втратою, а з набуттям можливостей. І ми постанемо перед вибором: який порядок прийняти – той, де можливості і відношення втрачаються, чи той, коли вони набуваються? І якщо ми залучимо до визначення порядку змін навіть таке поняття, як ентропія, то й воно нам не допоможе, адже, як показують дослідники, накопичення ентропії (невпорядкованості) відбувається лише в закритих системах, тобто системах, не сполучених з іншими системами. [22] Однак будь-який предмет у нашому світі (в т. ч. і сокира) не є закритою системою. Він є відкритою системою, пов’язаною з усіма іншими. А у відкритих системах невпорядкованість може як накопичуватися, так і зменшуватися.

Виявляється, ми не вирішимо нашу проблему, тобто не зможемо визначити ступінь “старості” або “давнини” предмета, не запровадивши такі поняття, як минуле, теперішнє і майбутнє. Крім того, нам потрібно буде ще й припустити, що існує такий собі об’єктивний універсальний час, що тече з майбутнього, через теперішнє, у минуле, і що ми перебуваємо в певному теперішньому.

Визначаючи наше невловиме теперішнє, ми неодмінно дійдемо висновку про те, що теперішнім у нашому випадку є момент безпосереднього сприйняття (перцепції) одного зі станів даного предмета, і що для визначення реальності теперішнього нам слід поширити термін “теперішнє” на все, що так чи інакше пов’язано з даною нашою перцепцією. Зокрема, і на те, що в даний момент не є в нашій перцепції. Крім того, нам потрібно буде прийняти один з порядків перебігу подій, наприклад, 1, 2, 3, 4, 5…, в якому 1, 2, 3, 4 ми віднесемо до минулого, 5 – до теперішнього, а уявні події 6, 7, 8… — до майбутнього.

Відтак нам здаватиметься, що ми у всьому визначилися. Всі події, пов’язані з подією 5, — це наше реальне теперішнє; всі події, пов’язані з подією 4, подією 3, подією 2 та подією 1 – це минулі реальності; всі події, пов’язані з уявними подією 6, подією 7, подією 8 і т. д. – це майбутні реальності. Однак у такому разі, беручи до уваги об’єктивний час, що тече з майбутнього, через теперішнє, у минуле, нам доведеться погодитися з тим, що будь-яка з подій 1-4 була дуже далеким майбутнім, потім була недалеким майбутнім, потім була теперішнім, затим – недалеким минулим, а затим – далеким минулим. Або що наша теперішня подія 5, у реальності якої ми визначили себе перцепцією, є теперішнім, була майбутнім і буде минулим. Або що будь-яка з подій 6-8 є майбутнім, буде теперішнім і буде минулим. Тобто нам доведеться пристати на те, що кожна зі вказаних подій має одночасно три властивості – бути майбутнім, бути теперішнім і бути минулим. А це неможливо, оскільки одна і та сама подія не може бути одночасно минулим, теперішнім і майбутнім.

А проте, у нас лишається ще одна лазівка: погодитися з тим, що минуле, теперішнє та майбутнє – це не властивості, а відношення. Але ж будь-яке відношення передбачає наявність властивості під назвою “мати відношення”, а це нічого не змінює. Крім того, ми твердо впевнені в тому, що минулі події не змінюються, незважаючи на те, що вони спочатку стають “недалеким минулим”, потім “віддаленим минулим”, а потім “далеким минулим”. Адже від того, що ми їх так називаємо, вони не змінюються. Змінюються лише наші визначення подій, а не події як такі.

Йдучи шляхом таких міркувань, один з найпомітніших філософів 20 століття – Джон МакТаггарт, праці якого стали сьогодні в західній філософії хрестоматійними, доходить висновку про нереальність часу. [23] Час – це не те, що виробляється змінами предмета, і не те, в чому відбуваються зміни предмета. Час – це лише умоглядна система, яку ми прикладаємо до предмета для його описання.

Втім, до МакТаггарта серед європейських філософів таких поглядів дотримувалися Спіноза, Кант, Гегель, Шопенгауер, Мах, хоча їхні висновки базовані на інших аргументах, не схожих на аргументацію МакТаггарта.

Висновки, що їх одержав МакТаггарт, підтверджуються результатами досліджень фізики мікросвіту. Найчіткіше сформулював дану точку зору відомий фізик Джон Вілер у своїх знаменитих “чотирьох “ні”, оприлюднених на ІІІ Міжнародному симпозіумі з фундаментальних питань квантової механіки (Токіо, 1989):

“Четверте і останнє “ні”: немає простору і немає часу. Слово “час” не передане з небес. Його винайшла людина, щоби переконати себе в тому, що “Час – це спосіб, у який Природа стримує все від здійснення всього і зразу”. Якщо існують проблеми, пов’язані з поняттям часу, то існують вони лише тому, що ці проблеми – наш власний витвір! Як каже Лейбніц: “Час і простір є не речами, а лише порядком речей…”; або як про це каже Ейнштейн: “Час і простір – це способи, за допомогою яких ми мислимо, а не умови, в яких ми живемо”. [24]

Визнання ілюзорної природи часу з кожним роком стає дедалі популярнішою ідеєю серед фізиків і філософів. Дехто вважає навіть, що саме неправильне розуміння природи часу є головною перешкодою для об’єднання квантової і класичної фізики та створення “єдиної теорії поля”. У своїй книжці “Кінець часу” британський фізик Дж. Бобур переконливо доводить, що саме розуміння ілюзорності часу, причинності і т. зв. першовитоків стане головною ідеєю майбутньої революції у фізиці, і що “нові безчасові принципи пояснять нам, чому ми звикли вважати, що час тече”. [25]

Щодо нашого випадку, то все це означає, окрім всього іншого, ще і таке: відмітною особливістю сприйняття З-інформації є те, що таке сприйняття набагато більшою мірою залежить від наявності або відсутності свідомості (мислення) у спостерігача, ніж сприйняття П-інформації.

Особливість 4. Ілюзия і алюзія

Таким чином, повертаючись до нашого сприйняття простору, тобто до одержання П-інформації, і нашого сприйняття “часу”, тобто одержання З-інформації, можна припустити: якщо в першому випадку предмет задається нам у всіх своїх відношеннях з іншими предметами, але сприймаємо ми лише деякі з них, то в другому випадку предмет задається нам у всіх своїх відношеннях до самого себе, але сприймаємо ми лише деякі з них.

У першому випадку ми маємо справу з тим, що можна визначити як ілюзію перспективи – як перцептивну просторову перспективу (перцептивну перспективу), а в другому – з тим, що можна визначити як ілюзію часу – як перцептивну темпоральну перспективу (перцептивну темпороспективу).

У житті ми зазвичай стикаємося з різними видами ілюзій: (1) залежними від закономірностей відображення або заломлення світла (веселка, міражі, “зламана” ложка у склянці води і т. п.); (2) тими, що їх виробляє мозок з певною метою (сновидіння) або під впливом різних речовин, патологій та ушкоджень (галюцинаторні стани); (3) тими, що походять від неправильного (з тих чи інших причин) сприйняття інформації (злякався тіні, не помітив скляних дверей); (4) різноманітними ілюзіями тривимірності на двовимірних площинах (зображення об’ємності, глибини та перспективи у творах образотворчого мистецтва, “magic eye”) і т. п. [26]

У сучасній психіатрії ілюзії сприйняття простору належать до непсихотичних ілюзій. Такі ілюзії “не мають якогось патогенетичного зв’язку с порушеннями мислення або свідомості ”. [27] Тобто ілюзії просторового сприйняття лежать переважно поза свідомістю спостерігача.

Ілюзію сприйняття “часу” можна віднести до категорії когнітивних ілюзій, точніше до групи соціально обумовлених когнітивних ілюзій (упереджень). [28]

Нагадаю: мова йде не про час як спосіб синхронізації подій за принципом “раніше/пізніше”, а про “об’єктивний перебіг часу” (з майбутнього, через теперішнє, в минуле). Можна сперечатися про те, належить дана ілюзія до категорії непсихотичних чи психотичних (пов’язаних, наприклад, з поняттям повільного психозу – рос. “вялотекущий психоз”), але тут ми зазначимо лише те, що ілюзія часу є прямо пов’язаною зі свідомістю спостерігача. В її основі лежить т. зв. “наївний науковий реалізм”, згідно з яким будь-яка теорія, визнана науковою спільнотою, є істинною, тобто такою, що дає повний і точний образ реальної системи. [29]

Безперечно, обидва види ілюзій пов’язані з обмежувальними і контрольними функціями мозку, який формує інформацію таким чином, щоб вона відповідала нашим базовим установкам (тривимірний простір і одновимірний час). Тому обидві ілюзії є більшою мірою алюзіями, тобто натяками на якусь реальність, ніж власне ілюзіями.

Надамо слово психологам.

“Як змінився б наш погляд на реальність, якби ми могли бачити в інфрачервоному діапазоні, але не могли бачити ту частину спектру, яку зазвичай сприймаємо? Чи не змінився б відтак наш розпорядок дня й ночі? Як це відбилося б на історії, торгівлі, моді, філософії – зрештою, на суспільстві у цілому? Але найголовніше – як це вплинуло б на наші уявлення про реальність? Оскільки ми сприймаємо реальність через такі обмежені (а часто й спотворюючі) канали, то мусимо визнати, що все, що нам відомо, насправді є неправильним“. [30]

У цьому контексті цікавим є питання про те, як сприймають світ представники тваринного світу – віруси, амеби, риби, плазуни, кроти, мавпи і т. п. Питання це у більш точному формулюванні виглядає так: ми всі (віруси, амеби… і т. п.) сприймаємо щось одне, але по-різному (відповідно до нашої фізіології), чи це “щось” змінюється залежно від того, хто сприймає? Ми сприймаємо один і той самим світ, чи ми сприймаємо різні світи?

Виявляється, відповісти на це питання непросто (якщо взагалі можливо). Достатньо ознайомитися з працею вже згадуваного Томаса Нагеля “Як воно – бути кажаном?”, щоб у цьому переконатися. [31] Дискусії, викликані цією статею, не вщухають і сьогодні.

Але в даному випадку для нас важить те, що будь-яка відповідь на поставлене запитання приводить до висновку про неповноту або обмеженість сприйняття. Якщо припустити, що ми всі (віруси, амеби… і т. п.) сприймаємо щось одне, один і той самий світ, але по-різному (напр., макроскопічно і в чітко окресленому спектрі, як ми, а не мікроскопічно, як одноклітинні, чи в інфрачервоному, як плазуни, чи ультрафіолетовому спектрі, як мурашки, метелики чи птахи), тоді виходить: те, що сприймає людина, є лише дуже невеликою частиною або стороною цього “чогось” або світу. А якщо припустити, що це “щось” або світ змінюються залежно від того, хто сприймає, значить, знов-таки, таке сприйняття є сприйняттям лише однієї з форм або однієї зі сторін цього “чогось” або світу. Відповідно, наше сприйняття – це не сприйняття світу “яким він є насправді”, а лише натяк або алюзія на цей світ.

Ось чому наведені особливості 2-3 – перцептивна перспектива і перцептивна темпороспектива – можна визначити радше як алюзії, ніж ілюзії. Як показано далі (див. розділ “Особливість 5. Хто і коли існує?”) різниця між алюзією і ілюзією – це різниця між самим актом сприйняття (перцепцією в точці спостереження) і тим, що сприймається.

Із запитанням про ілюзорність світу можна звернутися як до філософсько-релігійних шкіл Сходу (наприклад, Адвайти-веданти), так і до філософських доктрин Заходу (наприклад, Платона, Берклі, Юма, Маха, або сучасніших доктрин, наприклад, егоцентричного презентизму (К. Хейр)), і одержати позитивну відповідь.

Втім, у рамках сучасних філософських теорій можна знайти і жорсткіший аналог. Наприклад, про цілком імовірну можливість того, що ми всі є комп’ютерною симуляцією певної постлюдської цивілізації, що винайшла суперпотужні комп’ютери, здатні за одну секунду симулювати всю ментальну історію людства, в т. ч. і нас з вами, як пращурів або попередників цієї цивілізації. [32]

Тобто виходить, що все довкола – це лише наша ілюзія? Так, виходить, що все довкола тією чи іншою мірою підпорядковано царству ілюзії.

Однак не поспішаймо з висновками. Від того, що світ, який ми сприймаємо, є алюзією чи ілюзією, у нашому житті абсолютно нічого не змінюється.

Повторю: те, що наше життя ілюзорне або є чиєюсь симуляцією, абсолютно нічого в цьому житті не міняє. А стосовно, зокрема, припущення про симуляцію, то воно нічим особливим не відрізняється від припущення про бога-сотворителя.

У моєму збірнику філософських новел і притч “Кіт і медуза” є дуже доречний у цьому сенсі вислів: “Питання полягає не в тому, чи є цей світ ілюзією. І навіть не в тому, чому ця ілюзія здається нам такою реальною. Питання полягає в тому, чому ця ілюзія є такою жорстокою”.

Тобто у будь-якому випадку – нехай цей світ є суб’єктивною чи нехай він є об’єктивною реальністю – нічого не зміниться. Адже наш біль залишається нашим болем, і наша радість залишається нашою радістю безвідносно до того, як ми її назвемо – ілюзією болю (радості) чи реальністю болю (радості). Чи спимо ми, заплющивши очі і бачимо один сон, а прокинувшись, чи бачимо ми розплющеними очима інший сон – ми в обох випадках відчуваємо однакові радість, страх, біль, самотність, задоволення, розчарування і т. п.

Наше життя не зміниться від того, що ми назвемо його ілюзією чи симуляцією. Крім того, це ніяк не заторкне наші моральні принципи, оскільки, наприклад, смерть для величезної більшості людей не стане менш загадковим, жахливим або болючим процесом зникнення від того, що ми назвемо її лише ілюзією.

Залишмо поки-що осторонь питання про моральний бік ілюзорності (про це див. далі – розділ “Замість висновків”) і спробуймо відповісти на питання про ступінь ілюзорності нашого світу. Дотепер нам вдавалося обійти це питання за допомогою таких виразів, як “все тією чи іншою мірою підпорядковано царству ілюзії”. А тому запитання: що мається на увазі під “все”, і що мається на увазі під “тією чи іншою мірою”?

Для того, щоб відповісти на дане запитання, слід пригадати про розмежування термінів “бачення” і “сприйняття”, що їх використано в цій статті, і про те, що ми бачимо все, але не все сприймаємо. Відтак стане зрозуміло, що ілюзії підпорядковане переважно саме те, що ми сприймаємо. Якщо говорити в термінах Симультанної історії, то ілюзія здебільшого пов’язана зі світом проявлених можливостей. А що наше сприйняття є обмеженим, тобто ілюзорним, то будь-яку ілюзію можна назвати також “алюзією ілюзії”.

Про ілюзію як форму викривлення, наприклад, зорового сприйняття, написано багато. У будь-якому посібнику з психології вміщено багато прикладів ілюзії сприйняття, а також пояснення цих феноменів. У більшості випадків все зводиться до недоліків нашої фізіологічної будови (викривлень, помилкового сприйняття), порушень свідомості, порушень мислення, викликаними різними патологіями. [33] Однак у жодному з них ви не зустрінете зрозумілого пояснення того, чому існує і навіщо існує такий феномен. Крім того, записавши ілюзію до патологій, ніхто не звернув уваги на позитивні якості ілюзії. Адже ілюзія – це не просто викривлене сприйняття світу. Ілюзія – це ще й примноження (подвоєння, потроєння і т. п.) світу. Наприклад, відображення у дзеркалі, як і на будь-якій іншій подібній поверхні, не є точним відображенням того, що відображається, а є його дублем. У цьому сенсі, ілюзія виконує функцію диверсифікації проявленого світу.

Я вже писав про те, що, згідно з Симультанною історією, головним “призначенням” проявлених можливостей у потенційованому бутті є утворення нових можливостей. А диверсифікуючи проявлений світ, ілюзія як ніщо інше сприяє такому примноженню.

У такому розумінні, стосовно до людини, справедливим є те, що людина – це істота, мозок якої продукує “минуле” і “майбутнє”, тобто безконечно примножує можливості, створює можливі світи. Цілком можливо, що в цьому і полягає головне призначення людини як істоти, що має свідомий мозок.

Окрім диверсифікації проявленого світу, ілюзія свідчить і про наявність у людини здатності бачити (і сприймати) ту інформацію, яка не має жодного стосунку до її візуального чи чуттєвого досвіду.

Спроби звести, напр., галюцинаторні стани до порушень станів свідомості, що мають виразну фізіологічну основу (патології, дія наркотичних речовин, електрохімічні роздратування мозку і т. п.) заводять у глухий кут з однієї простої причини. [34] У таких спробах не враховано те, що мозок не лише виробляє “викривлення”, але і їх сприймає. Під дією певних патологій та ін. мозок людини, справді, може продукувати інформацію, що не має нічого спільного з наявним у даної людини досвідом сприйняття. Але це свідчить лише про те, що мозок здатний бачити і сприймати таку інформацію. Те саме відбувається і у випадку симуляції віртуальної реальності за допомогою відповідного обладнання. Це зайвий раз підтверджує нашу тезу про те, що людина у принципі здатна бачити (і сприймати чи не сприймати) будь-яку інформацію, що міститься в універсумі.

Але якщо все – ілюзія, то що в такому разі є справжньою реальністю?

Я вже згадував про те, що ілюзії підпорядковано в незмірно більшій мірі те, що ми сприймаємо, ніж те, що ми не сприймаємо. Адже те, що ми лише бачимо, але не сприймаємо, являє собою потенції (можливості), хвилі, ритми, кванти енергії-інформації. Саме вони і є “спражньою реальністю”. Як кажуть фізики, це той квантовий суп, що миттєво “заморожується” під нашим поглядом щойно ми повертаємо голову. Те, в якому саме вигляді він “заморожується”, може визначатися і алюзією, і ілюзією. І в такому випадку, ці алюзія і ілюзія якраз і складатимуть нашу реальність, і вся проблема зводитиметься лише до того, як все це називати: ілюзією чи реальністю.

Повторю: ні те, що ми перебуваємо в цьому “квантовому супі”, ані те, що наше життя є ілюзорним, абсолютно нічого в нашому житті не змінює.

У цьому контексті дуже показовим є те, що визначення життя як ілюзії тягне за собою точно такі самі питання, що й визначення життя як реальності. І в тому, і в тому разі нам доведеться відповідати на такі фундаментальні питання, як: якою є природа ілюзії? що складає основу ілюзії? чи є ілюзія безконечною чи конечною? чи є щось поза цією ілюзією? чи існують інші ілюзії? чи є однаковою ілюзія у різних людей? у чому полягає смисл цієї ілюзії? І т. д. аж до питань, подібних до наведеного вище: чому ця ілюзія є такою жорстокою (приємною, жахливою, красивою, дивовижною…)? І щодо кожного з цих запитань нам доведеться пристати на ту чи іншу точку зору з безмежної кількості думок, суджень, концепцій, гіпотез і теорії, що претендують на істину.

Тобто визначення сприйнятого світу як ілюзії ставить перед нами всі ті самі запитання, які ми можемо одержати у будь-якому посібнику з філософії чи психології, підмінивши слово “реальність” на слово “ілюзія”.

Особливість 5. Хто і коли існує?

Слід зазначити, що я не ставив своєю головною метою показати, що життя є ілюзорним. Крім того, це не зовсім правильне визначення. Адже воно залежить від того, що розуміти під терміном “життя”. Моя головна мета в тому, щоби показати, що:

(1) подібно до того, як у просторовому відношенні об’єкт представлений відразу у всіх своїх відношеннях і можливостях, всіма своїми гранями (і ми бачимо все це, але сприймаємо лише деякі з них), у “часовому” відношенні об’єкт також представлений у всіх своїх станах і можливостях, всіма своїми гранями (і ми бачимо все це, але сприймаємо лише деякі з них);

(2) можливості (грані) об’єкта, які ми бачимо, але не сприймаємо, являють собою ареали (або світи), які ми визначаємо як “можливі/неможливі” або “мислимі/немислимі”;

(3) світи, які ми бачимо, але не сприймаємо, є наявними у бутті і такими, що впливають на нас не меншою мірою, ніж ні, які ми і бачимо, і сприймаємо.

Гадаю, що я впорався з першим завданням, показавши, що наше сприйняття підпорядковане двом головним алюзіям – перцептивній перспективі і перцептивній темпороспективі.

Утім, як правильно ставлять питання філософи: почавши щось доводити, доведи спочатку, що ти сам існуєш.

У 4 ст. до н. е. даос Чжуан-цзи виклав питання про своє існування у формі притчі: “Мені вночі наснився метелик, але прокинувшись, я не можу зрозуміти: чи це метелик наснився мені, чи це я снюся метелику”. Очевидно, в подібній ситуації опинився і Декарт, котрий намагався вирішити її у відомій формулі: я мислю, — отже, я існую.

У випадку з Чжуан-цзи запитання залишилось без відповіді. Однак і у випадку з Декартом так само без відповіді залишається одне істотне запитання: хто мислить? А без такої відповіді ми не зрозуміємо, хто існує, і що таке існування. Те, що існування належить до світу проявлених можливостей, ні про що нам не говорить, тобто це не вирішує питання про своє власне існування (хто мислить?).

Якби Декарт визначив свою формулу як “я мислю – отже, Декарт існує”, то це була б завідомо неправильна формула. Точно так само неправильною вона виявилася б і у формі “Декарт мислить – отже, я існую”, і у формі “Декарт мислить – отже, Декарт існує” (в цьому варіанті, як і у варіанті “я мислю = я існую” незрозумілим залишаєть питання, а хто ж такий “Декарт-який-мислить”?).

Але в будь-якому разі очевидним є таке: декартова формула вказує на те, що існує щось, якийсь мозок, який намагається узгодити певну інформацію не лише в системі сприйняття “де” і в системі сприйняття “що”, про які нам твердять нейропсихологи, [35] а й привести цю інформацію у відповідність з якоюсь третьою системою, що виступає як визначальна по відношенню до двох перших. Це може бути лише система, що діє на низовому (субмолекулярному) рівні, наче магніт утримуючи весь організм (в т. ч. і мозок) у цілокупності і єдності.

У Симультанній історії такою системою виступає особливий ритм “Я-розпізнавання” (близький до поняття “молекулярне розпізнавання” – одного з головних у молекулярній біології та біофізиці). [36]

Справді, якщо вдуматися у декартову формулу, то з неї з необхідністю випливає висновок про те, що “я” не існує (не явлене), і що сама формула (якщо тлумачити її як дію, а не як умовивід) спрямована на ствердження цього неявленого “я”. Це випливає також із загальних цілей скептицизму, які ставив перед собою Декарт, визначаючи дану формулу.

Саме так інтерпретує декартову формулу фінський філософ і логік Я. Гінтікка. [37] На прикладі актора, що грає на сцені самого себе як актора, Гінтікка переконливо доводить, що поняття “я” є апріорним. [38]

Це служить ще одним підтвердженням нашого припущення про особливий ритм “Я-розпізнавання”. І стосовно нашого випадку уточнимо: мислить не ритм “Я-розпізнавання”; у мисленні задіяна вся система око-мозок-голова-тіло, яка є корпускулярною 3D-версією цього ритму, втіленій в точці спостереження.

Однак декартова формула не відповідає на одне, дуже істотне, запитання: з “я мислю – отже, я існую” не випливає з необхідністю висновок про те, що існує світ довкола.

Розглянемо питання про те, хто існує і що існує, детальніше.

З точки зору перцептивної просторової перспективи, існування тісно пов’язане з точкою спостереження. Точка спостереження – це не геометрична точка в абстрактному просторі, а точка, утворена численними тілесними кутами осяжного світла. Як пише Дж. Гібсон про точку спостереження: “Це місце, де спостерігач міг би перебувати, і з якого він міг би здійснювати акт спостереження. Тоді як абстрактний простір складається з точок, екологічний простір складається з місць – позицій або місцезнаходжень. Слід чітко розрізняти осяжний стрій у незайнятій точці спостереження і стрій у точці, що зайнята спостерігачем. Коли точка зайнята, з осяжним строєм відбувається щось наймовірно цікаве: в ньому з’являється інформація про тіло спостерігача”. [39]

Однак спостерігач майже ніколи не стоїть на одному місці. Він рухається, займаючи різні точки спостереження. Отже, з точки зору перцептивної просторової перспективи, існування – це інформація про тіло спостерігача, що з’являється у структурі осяжного світла. Зі зміною точки спостежерення ця інформація змінюється.

Звідси: існування (існування тіла спостерігача) – це завжди тут-існування, існування в певній точці спостереження – точці перцепції.

Тобто існування в цьому випадку (з точки зору перцептивної просторової перспективи):

(а) має вказівний характер (сказати “я існую” значить те саме, що сказати “я тут”);

(б) є “заперечувальною сумацією” всіх точок спостереження, крім однієї – саме тієї, де перебуває спостерігач.

Стосовно (а): цікаво, що такого самого висновку дійшов і американський філософ Д. Льюїс, відомий передусім своєю теорією модального реалізму (або теорією множинності світів). Щоправда, термін “indexical” (“індексальний”, “вказівний”) він застосовує до реальності (“actuality”), але це не змінює суті (див. розділ “Можливі світи”):

“На мою думку, слово “реальний” і споріднені з ним слова слід аналізувати як вказівні терміни: терміни, референція яких коливається в залежності од відповідних характеристик контексту висловлювання. Відповідна характеристика контексту для терміна “реальний” – це світ, в якому таке висловлювання з’являється. Згідно з пропонованим мною індексальним аналізом, “реальний” (в його головному значенні) у у будь-якому світі w належить до даного світу w. “Реальний” є аналогом “присутній” – індексального термина, референція якого коливається в залежності від різних характеристик контексту: “присутній” у будь-який момент часу t належить до даного моменту часу t. “Реальний” є також аналогом “тут”, “я”, “ти” та “згаданий вище” – тобто є індексальним термином, референція яких залежить, відповідно, від місцязнаходження того, хто говорить, уявного адресата, вказівних актів того, хто говорить, і попереднього дискурсу.

Це визначає реальність як відносну: кожен світ є реальним для самого себе (actual at itself), і тому всі світи знаходяться в рівному стані”. [40]

Варто зазначити, що такого висновку він доходить на основі аналізу модальностей висловлювань, а не на основі екологічного підходу до сприйняття, як у нашому випадку. Це зайвий раз доводить правильність висновку про вказівний характер існування, тобто про існування як про реляцію.

Те, що існування не є фундаментальною властивістю, а лише відношенням, всім добре відомо. Про це нам щохвилини нагадує принцип дискретності життя, коли сказавши “А”, ти можеш і на встигнути сказати “Б”. Наше знання про те, що, приміром, завтра ми також продовжимо наше існування – порожня фікція, що означає лише наше сподівання або надію на (або віру в) те, що у нас є всі можливості для такого продовження. Найчастіше ми просто боїмося зізнатися в тому, що наше існування в кожен наступний момент не має під собою жодних (чи принаймні достатніх) на те підстав. І якщо наше власне існування є таким непевним, то що можна сказати про існування іншого або інших? Якщо в даний момент ми не бачимо іншу людину або предмет, яких бачили півгодини тому, то звідкіля нам відомо, що ця людина продовжує жити, або що даний предмет продовжує існувати? Таку нашу інтуїтивну впевненість можна пояснити лише силою звички: наприклад, дана людина приходила і йшла від нас багато разів, а отже, пішовши сьогодні, вона знову з’явиться завтра. Це просто спрямовувана страхом звичка думати в одному напрямі. Ми ніби соромимося або боїмося відверто зізнатися: існування – це ніяка не фундаментальна властивість, а всього лиш відношення: зараз я існую, за мить – не існую; для одних я існую, для інших – ніколи і не існував; так само, як і вони для мене – одні існують, інші – ні, і ніколи не існували; причому все це постійно міняється місцями. Крім того, сказати “я існую” – це значить виокремити себе відносно не-існування. І крім того, я існую завжди в певному контексті (місці, системі соціальних відношень і т. п.), і слово “існую” як таке завжди вказує саме на такий конкретний контекст.

Можна додати, що існування саме тому і є важким для визначення (в чому зізнаються філософи), що це не властивість, а реляція.

Стосовно (б), тобто того, що існування є “заперечувальною сумацією” всіх точок спостереження, крім тієї, в якій перебуває спостерігач: гадаю, що такий висновок є очевидним. Визначення через заперечення відоме ще з часів Упанішад у формулі “neti – neti”. Якщо не те, не те і не те, то, отже, це. Що більше “не те”, то визначеніше “це”.

Такий висновок випливає також і з логіки одержання знання, коли сума знань про об’єкт дорівнює сумі виключених можливих сценаріїв, в яких даний об’єкт може бути задіяним. [41]

Таким чином, з точки зору перцептивної просторової перспективи, існування – це акт перцепції (тобто сприйняття П-інформації) у певній точці спостереження.

По відношенню до даної точки, всі інші точки спостереження являють собою можливості або світи, які ми визначаємо як “можливі/неможливі”, “мислимі/немислимі”, або “відкриті/приховані”. Крайнім прикладом до такого висновку може бути ваш друг, що перебуває в сусідній кімнаті, коли він не заданий вам у перцепції (коли у вас нема навіть думки про нього); враховуючи дискретний характер нашого життя (тобто те, що у будь-який момент кожен з нас може померти), друг по відношенню до вас являє собою можливість, потенціал імовірності існування (реальності) якої коливається у межах 50:50, тобто зведений на нуль. Ваш друг у даний момент ні існує, ні не існує. Він наявний у вигляді непроявленої можливості.

У свою чергу, враховуючи те, що наша точка спостереження є “заперечувальною сумацією” всіх точок спостереження, крім тієї, в якій ми перебуваємо, наша точка спостереження визначається як тими можливостями (світами), які ми і бачимо, і сприймаємо, так і тими можливостями (світами), які ми бачимо, але не сприймаємо. І навіть незрівнянно більше другими, ніж першими (просто тому, що цих других завжди незмірно більше, ніж перших).

Слід врахувати, що жорстко фіксована точка спостереження можлива лише у спеціальних лабораторних умовах. Око постійно рухається, наша голова постійно рухається, змінюючи точки спостереження, і наше тіло також постійно рухається, ще більше змінюючи ці точки. Світи довкола нас постійно змінюються, переходячи з розряду існуючого (відкритого) у розряд лише наявного (прихованого), і навпаки. [42]

Таким чином, стосовно нашої теми, маємо такі висновки:

(1) існування – це завжди існування в певній точці спостереження (існування = реляція);

(2) точка спостереження утворюється тілесними кутами осяжного світла, відсвіченого від об’єктів, незалежно від спостерігача; коли точка зайнята спостерігачем, в осяжному світлі з’являється інформація про тіло спостерігача;

звідси:

(3) хоча об’єкти, що задають точку спостереження, можуть бути ілюзією (наприклад, міражами), сама точка спостереження не може бути ілюзією, оскільки вона задається не спостерігачем, а кутами осяжного світла, відсвіченого від об’єктів (назвемо це просторовим тлом світу); навіть у сновидіннях або симуляції точка вашого спостереження завжди буде визначатися світлом, відбитим від образів сновидіння чи симуляції;

(4) зайнята спостерігачем точка спостереження передбачає акт перцепції (тобто сприйняття П-інформації);

звідси:

(5) якщо те, що задане в перцепції, може бути ілюзією, то сам акт перцепції не може бути ілюзією; стосовно симуляції: сам акт перцепції не може бути симулятивним (ілюзорним) з тієї простої причини, що реальність такого акту є неодмінною умовою будь-якої симуляції.

Прикладаючи ці висновки до декартової формули, маємо:

якщо я мислю (тобто, якщо я здійснюю акт перцепції) = я існую = світ існує, безвідносно до того, є він ілюзорним чи не ілюзорним.

З точки зору перцептивної темпоральної перспективи, існування також тісно пов’язане з точкою спостереження. Точкою спостереження в даному випадку є точка одержання З-інформації про об’єкт, тобто одержання інформації про відношення об’єкта до себе самого, про зміни, що сталися з об’єктом.

Нагадаю:

(1) у випадку з П-інформацією: що більше такої інформації про об’єкт ми можемо сприйняти, то ближчим до нас уявляється даний об’єкт у просторі;

(2) у випадку з З-інформацією: що більше такої інформації про об’єкт ми можемо сприйняти, то віддаленішим нам уявляється об’єкт “у часі”; що більше інформації про зміни об’єкта по відношенню до самого себе ми можемо одержати від об’єкта, то “давнішим” уявляється нам цей об’єкт; і навпаки: об’єкт, з якого ми не можемо одержати жодної З-інформації, уявляється нам як “новий”;

(3) різниця між сприйняттям П-інформації і сприйняттям З-інформації полягає в тому, що в першому випадку точка спостереження формується довколишніми об’єктами – просторовим тлом світу – і мало залежить від наявності або відсутності свідомості (мислення) у спостерігача, то в другому випадку така залежність є дуже істотною.

Якщо ми спробуємо застосувати ці тези до визначення реальності (існування), то одержимо таке:

Що більше П-інформації ми одержуємо про об’єкт, то більш реальним уявляється нам цей об’єкт.

Що більше З-інформації ми одержуємо про об’єкт, то менш реальним він уявляється.

Друге є таким самим справедливим, що й перше. Якщо звернутися до того ж таки прикладу із сокирою, то вийде: що більше корозованою (вкритою шаром іржі) є сокира, то менш реальною вона нам уявляється як сокира.

Стосовно реальності суб’єкта одержання інформації, виходить ось що:

Що більше П-інформації, то виразнішим (визначенішим, реальнішим) уявляється суб’єкт (спостерігач), що її одержує. Адже: що з більшої кількості кутів осяжного світла задається тіло суб’єкта, то більш визначеним (реальним) воно уявляється.

Що більше З-інформації, то менш виразним (визначеним, реальнішим) уявляється суб’єкт (спостерігач), що її одержує.

Гадаю, що з розумінням першого проблем не виникає, але друге може здатися менш зрозумілим.

Для розуміння уявімо собі крайній варіант – що З-інформації про об’єкт немає. Тобто ви її бачите, але не сприймаєте. У цьому разі ваша точка спостереження визначається абсолютно “новими”, первозданними об’єктами. Ви опиняєтеся в точці відліку або точці первозданності. Це дивна точка. Дивною вона є через те, що це точка не-мислення. [43] Адже будь-яка думка передбачає зміни. Щойно розпочинаються зміни (тобто щойно ви починаєте сприймати), первозданність виявляється порушеною, адже ви теж починаєте змінюватися. Що більше З-інформації ви одержуватимете, то менш визначеним по відношенню до точки первозданності ви будете уявлятися (в т. ч. і самому собі). Може здатися, що в цьому твердженні є суперечність, оскільки логічним здається якраз протилежне: що про більше я дізнаюся, то визначенішим стаю. Але дана суперечність є лише удаваною. Відомий з часів Сократа парадокс одержання знань полягає в тому, що чим більше ви знаєте, тим більше ви не знаєте.

При цьому слід враховувати таке.

А) Стосовно сприйняття П-інформації: точка спостереження або точка одержання інформації завжди є рухомою, точніше ми постійно змінюємо точку спостереження. І інформація про довколишній світ постійно змінюється. Об’єкти світу постійно переходять з розряду непроявлених (лише наявних) можливостей у розряд проявлених (і наявних, і існуючих) можливостей, і навпаки. Світ щоразу постає в іншому вигляді. Світ, який ми сприймаємо з іншої точки спостереження, — це інший світ, хочемо ми цього чи не хочемо, розуміємо це чи не розуміємо. І мінливий світ точно так само визначає наше пересування з однієї точки спостереження до другої, пропонуючи (відкриваючи) нам інші можливості. Зміна світу і зміна точки спостереження – це один і той самий процес, який неможливо розділити. В ньому нема місця поділу на суб’єкт і об’єкт. Світ одночасно і змінюється від наших рухів, і задає ці наші рухи. Це стосується не лише рухів нашого тіла, а й руху наших думок.

Б) Точно так само, як світ П-інформації задається у послідовності наших рухів, світ З-інформації задається у послідовності наших думок. І точно так само, як будь-яка точка спостереження (сприйняття) П-інформації визначається всім просторовим тлом світу, будь-яка точка спостереження (сприйняття) З-інформації визначається тлом первозданності.

Стосовно конкретної людини:

Точно так само, як акт сприйняття П-інформації є актом світу, що творить ваше тіло у просторі, і водночас актом со-творіння самого “тіла світу”, акт сприйняття З-інформації є актом світу, що творить вашу свідомість, і водночас є актом со-творіння світу у свідомості.

Стосовно декартової формули:

тільки тоді, коли я мислю (здійснюю акт перцепції), тільки тоді я і існую; світ існує там і тоді, де і коли він заданий в моєму акті перцепції, безвідносно до того, є цей світ ілюзорним чи не ілюзорним; додамо: світ, не заданий у моїй перцепції, є наявним у вигляді непроявлених можливостей.

Особливість 6. Можливі світи

У даній статті використано терміни “можливості” і “можливі світи”. Як співвідносяться ці два терміни?

Згадувана теорія модального реалізму або множинності світів Д. Льюїса передбачає, що кожній з модальностей наших висловлювань (“могло бути”, “не могло бути”, “могло бути, якби…”, “не могло бути, якби…” і т. п., або “цілком можливо, що…”, “я думаю, що…” і т. п.) відповідає особливий світ, в якому певне контрфактуальне (альтернативне факту) висловлювання є фактуальним.

Наприклад, якщо я кажу: “Цілком можливо, що Наполеон не програв би битву під Ватерлоо, якби маршал Груші з військом встиг підійти вчасно”, то тим самим я стверджую, що існує можливий світ, де Наполеон виграв цю битву, оскільки маршал Груші з військом встиг підійти вчасно. Крім того, в цьому можливому світі існує певна подібна до мене людина (претендент, counterpart), наприклад, Юрій ІІ, який стверджує: “Цілком можливо, що якби маршал Груші з військом не встиг підійти вчасно, то Наполеон не виграв би битву під Ватерлоо”. З моєї точки зору (і з точки зору мого світу), Юрій ІІ є лише претендентом на звання Юрія, але з точки зору Юрія ІІ (і його світу), таким претендентом є я. У моєму світі і у світі Юрія ІІ можуть діяти однакові фізичні закони, але ці світи ізольовані один від одного у просторовому і часовому відношенні, і вони жодним чином не перетинаються з нашим світом та іншими подібними світами. Таких світів безліч – кожен можливий (навіть найбільш неймовірний з нашої точки зору) стан речі являє собою окремий можливий світ.

Багато хто з філософів не вважає Д. Льюїса представником філософії посибілізму (вчення про можливості). Класичний посибілізм виходить з відомого висловлювання Арістотеля про те, що все походить з можливості; тобто головним онтологічним розмежуванням посибілізму є не “буття vs небуття”, а “буття vs можливість”. Льюїс нічого не каже про таке розмежування. Окрім того, якщо класичний посибілізм базований на протиставленні буття та існування – всі речі є в бутті, але не всі з них існують (А. Мейнонг, Е. Маллі, Дж. Фіндлей, Т. Парсонс, Б. Шнайдер, Р. Крисхолм, Е. Зальта, М. Епштейн та ін.), то на думку Д. Льюїса (а також В. Куайна, Я. Гінтікки, Е. Зальти [44] та ін.), правильним протиставленням є протиставлення існування та реальності – всі речі існують, але не всі з них є реальними. Для класичного посибілізму існування є властивістю, завдяки якій речі переходять з розряду можливих у розряд існуючих. Для Д. Льюїса існування є відношенням.

Втім, розмежування у протиставленнях можна вважати двома гілками одного дерева філософського посибілізму. І я не виокремлював би в осібний розділ питання про можливі світи, (1) коли б не термінологічна плутанина, спричинена різним тлумачення одних і тих самих термінів, та (2) коли б ця плутанина не перешкоджала категоризації сфери можливого. [45]

Вирішити цю проблему можна за допомогою введення у філософію посибілізму поняття “потенційоване буття”, як це зроблено у Симультанній історії. Це поняття є близьким до мейнонгівського поняття “поза-буття” (Au?ersein).

Потенційоване буття – це буття можливостей, що включає в себе все і у всіх сенсах (тобто і те, що “можливо помислити”, і те, що “помислити неможливо”. Його складають принаймні два види можливостей: проявлені (реалізовані) можливості і непроявлені (нереалізовані) можливості. Цей поділ є умовним і відносним. Це, як ми вже зрозуміли, рухомий (релятивний) поділ. До перших належить все, що задане спостерігачеві у перцепції; це те, що існує і що є реальним для спостерігача. До других, відповідно, належить все, що не задане в перцепції спостерігача; це те, що тільки наявнішає (тобто представлене у вигляді непроявленої можливості). Наприклад, навіть віртуальний або абстрактний об’єкт, заданий у моїй перцепції, — це проявлена можливість, тобто він і наявний, і існуючий, і реальний. Якщо він не заданий у моїй перцепції, то він належить до непроявлених можливостей, тобто він лише наявний.

Таким чином, будь-яка реальність і існування є відносними. Один і той самий об’єкт може бути існуючим (якщо він заданий у перцепції) і неіснуючим (якщо не заданий у перцепції). Якщо він заданий, то він і наявний, і існуючий, і реальний; якщо не заданий, то він лише наявний (тобто представлений у вигляді непроявленої можливості). Думка, задана в моїй перцепції (нехай то буде спогад чи фантазія) – існує, вона є реальною; думка, не задана у моїй перцепції – лише наявна (така, що наявнішає).

Тобто, запроваджуючи поняття “потенційоване буття” і поняття “існування як реляція” (як у Симультанній історії), можна запобігти термінологічній і понятійній плутанині при спробах онтологічної категоризації, наприклад, віртуальної реальності або світу абстрактних об’єктів.

Йдемо далі. Згідно з Симультанною історією, будь-яка можливість містить у собі всі інші можливості (в кожній “точці”, де наявнішає щось одне, наявнішає і все інше). Наочним прикладом цьому служить принцип самоподібності (фрактальність).

Використання принципу фрактальності при побудові зображень у комп’ютерній графіці – широковідоме. Відомо також, що даний принцип лежить в основі голографії: кожен фрагмент голографічного зображення містить зменшену копію всього зображення. Однак менш відомим є те, що принцип фрактальності лежить в основі будь-якого об’єкту довколишнього світу. Мозок людини також має фрактальну організацію. [46]

Фрактал передбачає дуже цікаві співвідношення частини і цілого, причини і наслідків, а також дуже своєрідні “часові” відношення, докорінно відмінні від тих, до яких ми звикли. Принцип фрактальності показує, як з безконечно простого можна одержати безконечно складне (напр., як з трикутника або іншої геометричної форми можна одержати надзвичайно складні зображення), і як зміни в одному елементі призводять до рекомбінації всього зображення.

Я не аргументую тут принцип фрактальності і не намагаюся пояснити фрактальність як явище. Це не входить до завдань даної статті. [47] Фрактальність наведено як наочний приклад того, як щось одне може містити в собі все інше, і як щось одне може впливати на все інше.

Ще одним прикладом того, як щось одне може містити в собі все інше, є слова нашої мови. Наприклад, слово “дерево” безпосередньо пов’язане з поняттям “дерево”, що включає в себе всі дерева, які існували, існують або існуватимуть. Крім того, це поняття як таке опосередковано включає в себе всі інші поняття, заперечуючи їх, щоб увиразнити саме поняття “дерево”.

Отже, я виходжу з того , що кожна можливість містить у собі всі можливості. Саме в цьому розумінні вона є можливим світом.

На відміну від можливих світів (possible worlds) Д. Льюїса, можливі світи Симультанної історії не є ізольованими один від одного. Навпаки, вони впливають один на одного і залежать один від одного.

Наприклад, чому ми вважаємо, що будь-який акт перцепції є неповторним? Ми вважаємо, що так відбувається тому, що такий акт “відбувається в часі”, а значить “відходить у минуле”. Однак насправді будь-який акт перцепції є неповторним саме тому, що він змінює співвідношення всіх можливостей – як проявлених, так і непроявлених. Змінюється співвідношення можливостей у потенційованому бутті. Точно так само, як будь-який ваш хід у шаховій грі змінює всю партію в цілому, або будь-який удар футболіста по м’ячу змінює положення всіх гравців та результат всього матчу, або рух вашої руки змінює всю картинку в калейдоскопі. Акт перцепції є неповторним не тому, що він “відходить у минуле”, а тому, що змінюється світ довкола. І відповідно, він змінює нас самих. І нема жодної потреби прикладати до цих змін таке поняття, як час. Так, наші акти перцепції відбуваються у послідовності, один за одним. Але це свідчить не про існування часу, а лише про особливості нашої фізіології, особливості структур мозку, який контролює саме такий спосіб сприйняття інформації.

Крім того, можливі світи не можуть бути ізольованими один від одного і виходячи з ідеї “plenum formarum” – ідеї про неперервність, виповненість і достатність універсуму, що її досліджував англійський філософ А. Лавджой у праці “Великий ланець буття”. [48] Вивчаючи історію цієї ідеї від Платона до мислителів епохи Романтизму, Лавджой доходить висновку про невдачу, що її зазнав цей філософський і теологічний проект. Однак дуже показовою при цьому є причина такої невдачі. Головною причиною стало те, що в 19 ст., з розвитком ідей еволюціонізму, що його розуміли як часову послідовність, “еманаціонізм і креаціонізм були змінені на те, що можна назвати радикальним або абсолютним еволюціонізмом – типово романтичним еволюціонізмом, у чиї старі міхи Бергсон влив нове вино своєю “Творчою еволюцією”. Нижче передує вищому – і не лише в історії органічних форм, а й повсюдно”. [49] Тобто ідея “plenum formarum” – прo неперервність, виповненість і достатність універсуму – виявилася непотрібною лише через те, що до неї спробували застосувати поняття часу, коли “Бога самого було темпоралізовано”, і коли часовий порядок став “проективним і розгорнуватим образом абсолютної інтелігенції” з його конкретним наповненням у вигляді послідовності організмів та станів цих організмів.

Таким чином, на відміну від теорії множинності світів Д. Льюїса, що передбачає ізольованість можливих світів, всі можливості (можливі світи) потенційованого буття у Симультанній історії характеризуються взаємозв’язком і взаємозалежністю. І цей взаємозв’язок має, як показано на прикладі фрактальності, інакшу природу, що відрізняється від наших звичних уявлень про співвідношення частини і цілого, причинності, часу. [50]

Не менш цікавим є і співвідношення між можливостями Симультанної історії та згадуваною теорією претендентів (counterpart theory) Д. Льюїса.

Теорія претендентів стала, як відомо, альтернативою класичній теорії семантики можливих світів С. Кріпке – семантики, закладеної в модальностях наших висловлювань. [51]

Простежимо всі три теорії (Кріпке, Льюїса та Симультанну історію) на одному прикладі. Візьмемо таке судження: “Можливо, що князь Ярослав Мудрий був кульгавим”.

У такому разі:

Згідно з Кріпке: існує світ, де живе князь Ярослав Мудрий, котрий має певні властивості, і існує світ, де живе той самий князь Ярослав Мудрий, що має властивість кульгати. Тобто мова йде про одну і ту саму людину, яка існує одночасно в кожному зі світів. Тут ми маємо відношення симетрії і транзитивності між світами: з точки зору світу, де висловлено дане судження, світ князя як кульгавця є можливим; з точки зору світу князя-кульгавця, реальним є саме його світ, а світ, де висловлено дане припущення, є лише можливим.

Згідно з Льюїсом: існує світ, де живе князь Ярослав Мудрий, котрий має певні властивості, і існує світ, де живе хтось (претендент), схожий на князя Ярослава Мудрого, хто має властивість бути кульгавим. Тобто мова про різних, але схожих один на одного людей, котрі існують: один – у світі, де висловлено дане судження, а другий – в іншому світі. З точки зору світу, де висловлено дане судження, світ князя-кульгавця є можливим; з точки зору світу князя-кульгавця, реальним є саме його світ, а світ, де висловлено дане судження, є лише можливим. [52] Тут ми маємо відношення подібності.

Згідно з Симультанною історією: наявнішає один і той самий світ, де князь Ярослав Мудтий одночасно є кульгавцем і не є кульгавцем, тобто де князь наявний одночасно у всіх своїх можливих станах: ми бачимо всі ці стани, але сприймаємо лише ті стани, що відповідають нашій перцепції, тобто нашому судженню.

Спробуймо сказати це інакшими словами. Маємо наявну можливість (унікальний ритм “Я-розпізнавання”, фрактал) під назвою “Ярослав Мудрий”, що включає в себе всі можливості, пов’язані з Ярославом Мудрим, і перебуває у тісному взаємозв’язку з усіма можливостями потенційованого буття. Дане наше судження є думкою або висловлюванням, тобто актом перцепції, який означає, що в даній нашій перцепції ця можливість під назвою “Ярослав Мудрий” повернута до нас (проявлена нам) лише тією своєю гранню, яка робить таке наше висловлювання можливим. Це означає, що ми бачимо всі можливості, але сприймаємо лише ті, що пов’язані з даною нашою перцепцією, нашим висловлюванням. Тобто в даній перцепції князь реальний і існує лише однією своєю гранню – гранню, що робить таку нашу перцепцію можливою. Всіма іншими гранями князь лише наявний. Своїм висловлюванням я роблю цю грань такою, що сприймається, я переводжу цю грань з розряду непроявлених (тобто тих, що лише наявні) у розряд проявлених (тобто і наявних, і існуючих, і реальних). Але точно так само, ця грань визначає і мене – як можливість, проявлену (тобто і наявну, і існуючу, і реальну) по відношенню до князя лише однією своєю гранню, тобто в даній перцепції, даному висловлюванні. Це та грань, в якій: я “мислю” Яр. Мудрого = Яр. Мудрий “мислить” мене. Тут ми маємо відношення проявленого і непроявленого (такого, що сприймається, і такого, що не сприймається).

Чи слід називати кожну можливу перцепцію або кожну можливу точку спостереження окремим світом? Так, оскільки будь-яка перцепція так чи інакше змінює співвідношення можливостей у всьому потенційованому бутті. Але “можливі світи” однієї можливості є лише гранями однієї цієї можливості.

Така інтерпретація можливих світів знімає питання про існування однієї і тієї самої людини у різних світах (Кріпке) і про існування претендентів однієї і тієї самої людини в різних світах (Льюїс). Крім того, ця інтерпретація передбачає інакший погляд на питання про існування т. зв. транс-світових індивідів (транс-світовий індивід у теорії Льюїса – це мереологічна сума всіх претендентів у всіх можливих світах). Можливість під назвою “Ярослав Мудрий” дається нам одночасно всіма своїми гранями-можливостями; ми бачимо всі ці грані, але сприймаємо лише одну – ту, що пов’язана з нашим висловлюванням.

Особливість 7. Перцептивна перспектива та перцептивна темпороспектива в модальних сужденнях

Нагадаю дві наші головні тези.

Що більше П-інформації (інформації про відношення об’єкта до інших об’єктів) про об’єкт ми сприймаємо, то наближенішим уявляється даний об’єкт у просторі.

Що більше З-інформації (інформації про відношення об’єкта до самого себе) про об’єкт ми сприймаємо, то віддаленішим уявляється цей об’єкт в часі; що більше інформації про зміни об’єкта по відношенню до самого себе ми можемо почерпнути з об’єкта, то “давнішим” уявляється нам цей об’єкт; і навпаки: об’єкт, з якого ми не можемо почерпнути жодної З-інформації, уявляється нам як “новий”.

Ці самі тези, але стосовно існування (реальності):

Що більше П-інформації ми одержуємо про об’єкт, то більш реальним він нам уявляється.

Що більше З-інформації ми одержуємо про об’єкт, то менш реальним він нам уявляється.

Стосовно суб’єкта одержання інформації:

Що більше П-інформації, то виразнішим (реальнішим) уявляється суб’єкт, що її одержує. Використовуючи екологічний підхід до сприйняття: що з більшої кількості кутів осяжного світла заданий суб’єкт, то більш визначеним і виразним (реальним) він уявляється.

Що більше З-інформації, то менш виразним (і менш реальним) уявляється суб’єкт, що її одержує.

Спробуймо застосувати ці тези до модальних висловлювань (“можливо, що…” і т. п.). І розглянемо це на тому самому прикладі з князем Ярославом Мудрим (далі – Я. М.).

Наше висловлювання: “Можливо, що Ярослав Мудрий був кульгавим” є епістемічною модальністю, тобто судженням, пов’язаним з одержанням знань. Воно також або істинне (кульгавий), або хибне (не кульгавий). Або князь мав властивість (можливість) кульгати, або не мав. Але в даному разі нас цікавить не істинність чи хибність судження (адже князь міг з якоїсь причини імітувати кульгавість), а імовірність або правомірність такого судження. А його істинність або хибність напряму залежатимуть від його правомірності. І тоді виходить ось що.

100% імовірним (правомірним) це судження уявляється тоді, коли всі інші можливості князя приховані від нашого сприйняття. Справді, якщо про Я. М. відомо, наприклад, винятково те, що він “можливо, був кульгавим”, тоді всі інші можливості Я. М. приховані від нашого сприйняття, і тоді наше судження є 100% правомірним. З надходженням нової інформації про Я. М. правомірність нашого судження буде або збільшуватися, або зменшуватися, згідно з формулою Баєса. [54] Звідси:

А. Що більше можливостей Я. М. приховано від нашого сприйняття, то більш правомірним є наше висловлювання, то більш визначеними і реальнішими є ми самі. Звідси: що більше Я. М. непроявлений, то більше проявлені ми. Що більше Я. М. зникає, то виразнішими стаємо ми самі. Точка максимального віддалення: Я. М. 100% прихований (нереальний) = ми 100% відкриті (реальні) = проблема істинності чи хибності судження знімається = судження переходить у разряд нормативних (постулятивних).

Б. Що більше можливостей Я. М. відкрито для нашого сприйняття, то менш правомірним уявляється наше судження, то менш визначеними і реальними ми уявляємося самі. Точка максимального наближення: коли точка нашого спостереження збігається з точкою спостереження, що її займає Я. М. = коли ми “оволодіваємо” усіма можливостями Я. М. = “зникаємо в” або “стаємо” Я. М. = визначаємося з істинністю або хибністю судження на 100%.

У моєму судженні (а я теж така сама можливість, що і князь) я доторкаюся до Я. М. лише однієї гранню (моїм судженням). Для мене всі інші грані (можливості) Я. М. приховані. Для Я. М. – всі інші мої грані також приховані. Але якщо для мене всі інші грані Я. М. лише наявні (приховані від сприйняття), а реальною (відкритою для сприйняття) є лише одна, то для Я. М. всі інші його грані є реальними (відкритими для сприйняття), а дана грань – лише наявна (прихована від сприйняття).

Розглянемо ту саму ситуацію, але з погляду князя Ярослава.

Князь Ярослав Мудрий висловлює таке епістемічне судження: “Можливо, що хтось [напр., я як Юрій Олійник] думає, що я кульгавий”. Це судження або істинне (думає), або хибне (не думає). Але нас у даному разі цікавить імовірність або правомірність судження. І стосовно імовірності (правомірності) даного судження виходить ось що:

100% правомірним це судження (думає/не думає) уявляється князю тоді, коли всі інші мої можливості приховані від його сприйняття. Справді, якщо про мене князю відомо лише те, що я “можливо, думаю, що він кульгавий”, тоді всі інші мої можливості приховані від сприйняття князем, і тоді його судження 100% правомірне. Звідси:

А. Що більше моїх можливостей приховано від сприйняття князем, то більш правомірним є дане його судження, то визначенішим і реальнішим уявляється він сам. Звідси: що більше я непроявлений, то більше князь проявлений; що більше я зникаю, то виразнішим стає князь. Точка максимального віддалення: я 100% прихований (нереальний) = Я. М. 100% відкритий (реальний) = проблема істинності або хибності судження знімається = судження переходить у разряд нормативних (постулятивних).

Б. Що більше моїх можливостей відкрито для сприйняття князем, то менш правомірним уявляється дане його судження, то менш визначеним і реальним уявляється князь. Звідси: що більше я проявлений, то більше князь непроявлений. Точка максимального наближення: я 100% відкритий (реальний) = Я. М. 100% прихований (нереальний) = коли точка його спостереження збігається з моєю точкою спостереження = коли князь “оволодіває” усіма моїми можливостями = “зникає в мені” або “стає мною” = визначається з істинністю або хибністю судження на 100%.

* * *

Що все це означає?

Кажучи жартома, це означає, що слід бути дуже обережним у своїх висловлюваннях. Інакше невідомо, з якими можливостями твоє висловлювання тебе пов’яже, в які сплетіння і чиїх можливостей воно тебе затягне.

Кажучи напівжартома, це показує, яким чином те, що ми звикли називати минулим, може впливати на те, що ми звикли називати теперішнім і майбутнім. І як ці умоглядні екстремуми взаємообумовлюють один одного.

Кажучи серйозно, це показує, яким чином можливості (в нашому разі – я і князь) можуть наявнішати одночасно (симультанно) в єдиному потенційованому бутті, спів-існуючи одними своїми гранями і спів-наявнішаючи усіма іншими гранями.

Втім, звичайно, це далеко не всі висновки.

Замість висновків

Спробуймо задатися одним простим запитанням:

виходячи з безконечності універсуму, чи можна помислити що-небудь, чого немає в універсумі?

Якщо універсум насправді є безконечним, то ні, не можна. Неможливо помислити те, чого немає в універсумі. Все, що можливо помислити, вже наявне в універсумі. Інакше ми не змогли б це помислити. З тієї простої причини, що ми перебуваємо в цьому універсумі і є його частиною. Так само справедливим є і те, що в універсумі наявне і те, що неможливо помислити, оскільки дана “неможливість” притаманна людині, а людина підпорядкована ілюзії і, крім того, не вичерпує собою весь універсум.

Наприклад, мене завжди бентежила думка про те, що у світі, де я живу, вже наявна і моя смерть. Вона вже наявна, із самісінького моменту мого народження. І не так важить, у якому віці, де і як я зустрінуся з нею. Важить те, що вона вже наявна.

В цьому контексті показовим є те, що ядро людського одноклітинного зародка – зиготи – містить спадкову інформацію, зокрема про те, в якому віці у ембріона утвориться закладка легенів, а у дитини станеться зміна зубів, коли у людини розпочнеться і коли закінчиться репродуктивний період, коли і наскільки вона облисіє, в якому віці втратить “зуби мудрості” і т. п. [55]

Тобто з нашою появою на світ у цьому світі вже наявна дуже важлива для нас інформація про те, з чим нам доведеться зустрітися у житті. І це та інформація або можливості, з якими ми неодмінно стикнемося у житті. Чи всі ці можливості ми реалізуємо – питання другорядне. Важить те, що ці можливості вже присутні, наявні.

Окрім того, на момент нашого народження у світі вже наявна неймовірна кількість різноманітної “чужої” інформації або різноманітних можливостей. З деякими з них ми зустрінемося у своєму житті, але про переважну більшість можемо так ніколи і не дізнатися. А проте, ці “чужі” можливості будуть наявними в нашому житті і впливатимуть на наше життя так само, як і ті наші можливості, які ми самі не реалізували. Адже вони, ці наші нереалізовані можливості, так само керують нашим життям, як і ті, що ми реалізували. І керують навіть набагато більшою мірою, хоча б через те, що їх завжди незмірно більше, ніж реалізованих.

Окрім того, якщо в універсумі наявне все і у всіх сенсах, то у нас є всі підстави вважати, що і в нашому маленькому світі на планеті Земля, що є частиною цього універсуму, також наявне все і у всіх сенсах. З чимось ми в житті зустрічаємося, а з чимось – не зустрічаємося, щось відкриваємо (напр., магнетизм, електрику, радіоактивність або дану статтю), а щось залишається прихованим, але наявним у нашому житті в тому чи іншому вигляді.

У цьому плані дуже важливим є висновок К. Г. Юнга про те, що в цьому світі “все вже народилося, і все вже померло”. [56] Цей висновок проходить рефреном у багатьох його працях. Наприклад, у “Символічному житті” він звучить так: “Я схиляюся до думки, що в цілому всі речі спочатку робилися, а лише через тривалий час хтось задавав питання про них і в результаті відкривав, чому і навіщо вони робилися” [57]

Якщо розглянути цей вираз у ширшому контексті (слідом за німецьким психологом В. Гігеріхом), во вийде, що нам у нашому світі вже дані всі відповіді. Просто ми не знаємо, на які саме запитання це відповіді. А без запитань ці відповіді нам байдужі, і ми їх просто не сприймаємо.

Прикладом такого стану речей може служити неймовірно широка комп’ютерна база даних, яка залишається непотрібною нам, якщо ми не вміємо вводити в неї відповідний запит. І мова не лише про технічний бік справи, а й про формулювання запиту чи запитання.

За життя людина зустрічається з вкрай невеликою кількістю інформації, що наявна в універсумі. Можна сказати, що тоді як світ видимого нами (або даного нам) незмірно великий, світ того, що ми сприймаємо – дуже малий.

Сподіваюся, що викладений у даній статті погляд на світ як на єдиний, безконечно мінливий і позачасовий (симультанний) потік можливостей істотно розширить наше сприйняття. У будь-якому разі, гадаю, він стимулюватиме цікавість до таких понять, як позачасовість, одночасність, симультанність

Відомий фізик С. Гокінг, аргументуючи існування об’єктивного часу, пише про те, що час існує хоча б тому, що неможливо згадати майбутнє. Як це не дивно, але такий аргумент – дуже непевний. Неправомірність такого пояснення полягає в тому, що це — пояснення через пояснюване: майбутнє, існування якого потрібно довести, запроваджено в сам доказ. Це приблизно те саме, якби я стверджував, що мій капелюх кращий за ваш тому, що він кращий за ваш.

Те, що світ довкола змінюється, зовсім не свідчить про те, що, змінюючись, він рухається у певному напрямі. Повернувши калейдоскоп, ми одержимо інакшу картинку, дещо відмінну від попередньої. Чи означає це, що дані зміни якось пов’язані з часом? Ми можемо лише стверджувати, що одна картинка з’явилася після другої, але не більше того. Це не означає, що картинки змінюються у певному напрямі.

Вираз “все минає” і вираз “все змінюється” – це не синоніми (не синонімічні вирази). Це абсолютно різні речі.

Якщо говорити в термінах минулого, теперішнього і майбутнього, то майбутнє, безперечно, можна уявити у вигляді такого собі пункту нашого просування (як це є у С. Гокінга та адептів Великого вибуху і часу). Але його можна уявити і інакше: як відкриття (сприйняття) інакших можливостей, які до того були нам байдужими з тих чи тих причин. Те, що ми задаємо інакші запитання і відкриваємо для себе інакші можливості, зовсім не свідчить про те, що ми просуваємося в якесь майбутнє.

Для наочності уявімо, що ми перебуваємо всередині велетенського калейдоскопа, незмірно складнішого і різноманітнішого, ніж ті, з якими ми гралися у дитинстві; калейдоскопа, що складається з безконечного числа можливостей. Одні й ті самі елементи-можливості створюють безконечну кількість різноманітних комбінацій і візерунків. Вони постійно змінюються, але з ними змінюємося і ми самі. Одні й ті самі елементи-можливості повертаються до нас різними гранями. Одні грані виявляються прихованими від нашого сприйняття, інші – навпаки, відкритими. Чи є тут місце для майбутнього чи минулого, чи загалом такого поняття, як “об’єктивний перебіг часу”?

Не пригадую, хто саме з фізиків висловив дотепну думку про те, що стрілки наших годинників вимірюють не час, а лише простір циферблату. Справді, те, що ми, виходячи з наших практичних потреб, намагаємося синхронізувати події у світі, зовсім не означає того, що ці події відбуваються в часі і мають певне спрямування. Так, подія А, як нам здається, відбулася до події Б. Але вона відбулася “до” лише по відношенню до Б і ні до чого іншого; так само, як і це Б визначилося як “наступне” лише по відношенню до А. І визначилося лише в нашому розумі, оскільки ми самі наклали на ці дві події відношення “до” та “після”, виходячи з умоглядної ідеї руху в часі.

Щодня (і щосекунди) ми зустрічаємося з різними гранями можливостей, дещо відмінними від попередніх. Щоразу ми зустрічаємося з інакшим “візерунком світу”, що складається з різних граней одних і тих самих незліченних можливостей. І цей “візерунок” формує нас точно тією самою мірою, якою його формуємо ми. І ці “візерунки” безконечні так само, як і можливості, що їх утворюють.

Приховані і відкриті, непроявлені і проявлені (або, як ми кажемо, нереалізовані та реалізовані) можливості створюють той дивовижний світ, в якому ми живемо. Від того, які запитання ми ставимо перед собою, тобто які грані і яких можливостей ми відкриваємо, залежить дуже багато, а саме – те, який він, цей наш “візерунок світу”.

Отже, що ми одержали?

Ми одержали немовби два рівні або два стани одного і того самого потенційованого буття, в якому ми всі (якщо говорити про людство, то “померлі”, “живі” та “ненароджені”) перебуваємо симультанно (тобто одно- або позачасово). Перефразовуючи фізиків, можна сказати, що ми всі плаваємо в одному і тому самому “супі з можливостей”. У ньому ми всі і спів-наявнішаємо, і спів-існуємо симультанно. Ми спів-наявнішаємо всіма своїми гранями-можливостями, але спів-існуємо або дотикаємося лише деякими.

Стосовно людини, стан існування задається в акті сприйняття (перцепції, точці спостереження). В акті перцепції кожен і наявнішає, і існує. Без такого акту – лише наявнішає. Для кожної людини акт перцепції є точкою дотикання з тим, що спів-існує з даним актом. Будь-який об’єкт, заданий в акті перцепції, спів-існує. Він є існуючим і реальним настільки, наскільки існуючим і реальним є сам акт перцепції.

Будь-який об’єкт, заданий в акті перцепції, одночасно (1) існує (відкритий для сприйняття) одними своїми гранями-можливостями і (2) наявнішає (закритий для сприйняття) всіма іншими гранями-можливостями. Будь-який об’єкт вашого мислення (мислення як акт перцепції), наприклад, крилатий кінь, існує тією своєю гранню, яка робить цю вашу думку або такий ваш акт можливим. Всіма іншими гранями-можливостями цей об’єкт наявнішає.

Акт перцепції завжди проявляє до існування лише одну або декілька граней-можливостей об’єкта. Всі решта граней залишаються наявними (прихованими). Приклад: якщо у вашому акті перцепції задана людина, що “давно померла”, то вона, ця людина, реально існує однією своєю гранню-можливістю – саме тією, що задана вашим актом перцепції, а всією рештою граней-можливостей ця людина наявнішає (прихована від сприйняття).

Ці два рівні або стани потенційованого буття – взаємоперехідні. Для інших ми завжди існуємо якимись одними гранями-можливостями і не існуємо (наявнішаємо) всіма іншими. Але грані нашого спів-існування і спів-наявнішання постійно змінюються. Те, що спів-існує, переходить у спів-наявнішання, і навпаки.

Власне, потенційоване буття – це і є Вічність, та сама Вічність, про яку так багато говорено й писано. Вічність, що наводить смуток чи жах на одних, смішить других, дозволяє третім одержувати з неї зиск, та змушує всіх жити, творити і філософствувати.

Багато хто звично уявляє Вічність як щось далеке, похмуре і незрозуміле, таке, що існує “десь там”, окремо від нашого живого світу, там, куди все відходить і звідки не повертається – на небі чи в інших вимірах. Але Вічність – це не “десь там”. Вона тут, і ми всі в ній живемо. Кожен уже живе у Вічності, зникаючи з поля мого чи вашого сприйняття одними своїми гранями і з’являючись у тому полі іншими гранями. Вічність – це не “далеке й чуже”. Вічність – це “близьке і своє”.

Так само, Вічність – це не якась область, яка “збільшується в часі, оскільки виникнення нових можливостей дедалі більше випереджає темп їх реалізації”, і де можливе “перебуває саме в собі, не зникаючи і не здійснюючись, тобто залишаючись цілковито і виключно можливим”, як про це пише російський філософ М. Епштейн. [58] Навпаки, Вічність – це живе і постійно змінне буття можливостей, найтіснішим чином взаємопов’язаних і взаємообумовлених, спів-наявних і спів-існуючих.

Безперечно, зі всього сказаного у даній статті, може постати і таке (втім, цілком резонне) запитання: все це добре, цікаво і місцями навіть красиво; але що це дає на практиці? що це може дати конкретній людині?

Відповідь та це запитання може бути і такою.

Для філософів.

1.1. Змінює акцент у головному онтологічному розмежуванні: не “буття vs небуття”, але “буття vs можливість”.

1.2. Запроваджує термін “наявне (наявнішання)” як такий, що визначає одну з головних категорій онтології: не “існування vs неіснування”, але “існування vs наявнішання”.

1.3. Ставить питання про релятивність таких термінів, як “існування” та “реальність”.

1.4. Сприяє онтологічній категоризації таких сфер можливого, як віртуальне, абстрактне, ймовірне, потенційне, мислиме/немислиме, світи можливі/неможливі і т. п.

1.5. Стимулює філософське осмислення даних природничих наук, передусім фізики мікросвіту, до багатьох висновків якої неможливо застосовувати традиційні “буття” і “небуття”.

1.6. Пропонує своєрідне тлумачення питання про пізнавальний статус категорій простору та часу.

1.7. Стимулює переосмислення понять об’єктивного та суб’єктивного.

Для всіх.

2.1. Відкриває можливості зрозуміти світ, передусім зрозуміти загальний взаємозв’язок, про який пишуть філософи: “Всі речі в універсумі тісно пов’язані між собою сіткою відношень… що пронизують їхнє буття і роблять їх тим, чим вони є. Змінюючи річ, ви змінюєте її відношення, а значить, змінюєте все в універсумі. Змінюючи відношення речі, ви змінюєте саму річ. З цієї точки зору, універсум можна уподібнити величезній лункій залі, в якій будь-який, навіть дуже тихенький, шепіт у будь-якій найвіддаленішій його частині відбивається луною по всій залі”. [59]

2.2. Відкриває шлях до розуміння себе у світі (людина як істота, що примножує свої і чужі можливості).

2.3. Дає можливість позбавитися від догм і стереотипів: щоранку ми прокидаємося в іншому світі – світі інших сплетінь можливостей, істотно відмінних від учорашніх. Світ змінюється не лише з кожною нашою дією, але й кожною нашою думкою; і ми змінюємося разом з ним.

2.4. Дає шанс зрозуміти і одночасовість (симультанність) світу, тобто зрозуміти яким чином те, що ми звикли називати минулим, може існувати в теперішньому, і навпаки; і як можна “згадати майбутнє”. Так само, наближає до розуміння різниці між двома виразами – “все минає” і “все змінюється”, тобто до розуміння того, що ніщо не минає, але все змінюється. А отже, відкриває шлях до переосмислення таких понять, як “смерть” і “безсмертя”.

2.5. Наближає до розуміння того, що тільки тоді, коли ти мислиш, і тільки там, де ти мислиш, тільки тоді і там ти і існуєш (у всій решті ти наявний). Якщо твоя думка не визначена (не кристалізована), значить невизначеним є і твоє існування; те, про що ти мислиш, існує рівно настільки, наскільки ти це мислиш.

2.6. Дає можливість зрозуміти: наскільки інша людина є заданою у твоїй перцепції (думках, відчуттях), настільки вона існує. І навпаки: для іншого ти існуєш рівно тією мірою, якою ти заданий в його перцепції (думках, відчуттях).

2.7. Відкриває шлях до розуміння того, що бути людиною – це значить самому бути можливістю для іншої людини і сприймати її як відкриту можливість. Як рівним чином і розуміння того, що світ умовного способу – це величезна сфера нового душевного досвіду, нова делікатність, терпимість та інтелектуальна щедрість. [60]

Юрій Олійник

____________________________________

[1] Hintikka, J. On Sense, Reference, and the Objects of Knowledge // Hintikka, J., Hintikka, M. The Logic of Epistemology and the Epistemology of Logic. – Dordreht/Boston/London: Kluwer Academic Publishers, 1989. – P. 45.

[2] Wheeler, J. A. Information, Physics, Quantum: the Search for Links // Proc. 3rd Int. Symp. Foundations of Quantum Mechanics. — Tokyo, 1989. — P. 309-336.

[3] Гейзенберг, В. Философия и физика: Часть и целое. – С.83; Терехович, В. Э. Интерференция возможностей, или как «интегралы по траекториям» объясняют вероятностную причинность // Философия науки. – Новосибирск: СО РАН, 2012. — № 2 (53). – С. 118; Севальников, А. Ю. Физика и философия: старые проблемы и новые решения // Философский журнал. – М., 2016. – Т. 9. – № 1. – С. 42-60; Олійник, Ю. Як визначити те, чого немає? (Деякі міркування щодо онтології можливого). – Ресурс: www.philosophy.ua

[4] Про цю концепцію див. мої статті: Юрій Олійник. “Симультанність і Симультанна історія”; “Як визначити те, чого немає? (Деякі міркування щодо онтології можливого)”; “Чи були ми ембріонами? (До питання про Я-ідентичність)”; “Що відбувається з нами, коли ми бачимо сни?”. – Ресурси: www.philosophy.ua; www.tureligious.com.ua; рос. мовою: Юрий Олейник на www.academia.edu

[5] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 44.

[6] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 108. Там само (с. 45-46): “Кожна точка довкілля є потенційним пунктом спостереження для будь-якого спостерігача, здатного дивитися, слухати і нюхати. І всі ці пункти спостереження постійно пов’язані один з одим – тварина може переходити з одного пункту в інший. Замість геометричних точок і ліній маємо, таким чином, пункти спостереження і пункти переходу. Коли спостерігач переходить з одного пункту в інший, відповідно змінюється оптична, акустична та хімічна інформація. В цьому розумінні будь-який потенційний пункт спостереження в довкіллі є унікальним. Тобто поняття довкілля відрізняється від поняття простору, оскільки точки простору ідентичні одна одній і позбавлені будь-якої унікальності”.

[7] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 108.

[8] “Зауважимо, однак, що інформація про світ довкола точки спостереження передбачає інформацію про саму точку спостереження, яку цей світ оточує. Один вид інформації передбачає наявність іншого”. (Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 121.) “Сфера об’єктивного і сфера суб’єктивного, які, як вважають, є незалежними, насправді є лише полюсами уваги”. “Самосприйняття і сприйняття світу довкола відбувається одночасно”. (Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 175.)

[9] Стимульна інформація може і не викликати стимуляцію рецепторів. (Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 88.)

[10] Див., напр.: Schacter, D. L. Implicit Memory: History and Current Status // Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Recognition. – 1987. – Vol. 13. — No 3. – P. 513): “Нейропсихологічні дослідження показують, що пацієнти з різними ушкодженнями та порушеннями демонструють наявність прихованих знань тих сигналів, які вони не можуть сприймати, ідентифікувати або обробляти семантично”. Те саме в теорії нейронних мереж: “Розпізнання образів формально визначається як процес, в якому отриманий образ/сигнал має бути віднесений до одного з визначених класів (категорій). Для того, щоб нейронна мережа могла вирішувати задачі розпізнавання образів, її спочатку слід навчити [курсив мій. – Ю. О.], подаючи послідовність вхідних образів поряд з категоріями, до яких ці образи належать”. (Хайкин, С. Нейронные сети: полный курс. – Пер. с англ. – М.: Изд. дом “Вильямс”, 2006. — С. 113.

[11] Зелинский, С. А. Защитные механизмы психики. – Ресурс: www.psyfactor.org/lib/zln7.htm

[12] Див., напр.: Penrose, R., Hameroff, S. Consciousness in the Universe: Neuroscience, Quantum Space-Time Geometry and Orch OR Theory // Journal of Cosmology, 2011. – Vol. 14. – Ресурс: http://journalofcosmology.com/Consciousness160.html; Vitiello, G. My Double Unveiled. The Dissipative Quantum Model of Brain. – Amsterdam and Philadelphia: John Benjemins, 2001; Pribram, K. H., Meade, S. D. Conscious awareness: processing in the synaptodendritic web // New Ideas in Psychology, 1999. – No.17. – P. 205-214; Churchland, P. Brain-Wise: Studies in Neuropsychology. – Cambridge: MIT Press, 2002; Bickle, J., Mandik, P. Landreth, А. The Philosophy of Neuroscience // The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Summer 2012 Edition), Edward N. Zalta (ed.). – Ресурс: https://plato.stanford.edu/archives/sum2012/entries/neuroscience

[13] Нагель, Т. Что все это значит? Очень краткий курс введения в философию. – Пер. с англ. – М.: Идея-Прогресс, 2001. — С. 36.

[14] Цит. по: Primas, H. Complimentarity of Mind and Matter // Recasting Reality. Wolfgang Pauli’s Philosophical Ideas and Contemporary Science. – Ed. by H. Atmanspacher and H. Primas. – Berlin-Heidelberg: Springer-Verlag, 2009. – P. 171. См. также сб. эссе: The Pauli-Jung Conjecture and Its Impact Today. – Ed. by H. Atmanspacher and C. Fuchs. – Thorverton (UK): Imprint Academic, 2014.

[15] Цит. по: Atmanspacher, H. Dual-Aspect Monism a la Pauli and Jung // Journal of Consciousness Studies, 2012. – Vol. 19. No. 9-10. – P. 101.

[16] Див.: Юрій Олійник. Чи були ми ембріонами? (До питання про Я-ідентичність); Юрій Олійник. Що відбувається з нами, коли ми бачимо сни? – Ресурс: www.philosophy.ua; www.tureligious.com.ua

[17] Ідеться про те, як англ. філософ Герберт Спенсер вирішив парадокс курки та яйця: “Курка – це лише спосіб, у який одне яйце виробляє інше яйце”.

[18] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 158-187, 299.

[19] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 101-103.

[20] “Можливості, які обіцяє спостерігачеві той чи інший об’єкт, не змінюються при зміні потреб спостерігача”. “Можливості не присвоюються об’єкту потребами спостерігача і актом його сприйняття даного об’єкта. (Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 205).

[21] Koffka, K. Principles of Geshtalt Psychology. – New York: Harcourt, Brace, 1935. — P. 322.

[22] Див., напр.: Шамбадаль, П. Развитие и приложения понятия Энтропия. – Пер. с франц. — М., 1967. Про відношення ентропії та часу див. також: Barbour, J. The End of Time: the Next Revolution in Physics. – New York: Oxford University Press, 2001. – P. 26-28.

[23] Тут наведено лише один з багатьох аспектів нереальності часу, досліджених МакТаггартом. (Див.: McTaggart, J. E. The Unreality of Time // Mind: A Quarterly Review of Psychology and Philosophy. – 1908. – No. 17. – P. 456-473.

[24] Wheeler, J. A. Information, Physics, Quantum: the Search for Links // Proc. 3rd Int. Symp. Foundations of Quantum Mechanics. — Tokyo, 1989. — P. 315.

[25] Barbour, J. The End of Time: the Next Revolution in Physics. – New York: Oxford University Press, 2001. – P. 14.

[26] Детальну категоризацію ілюзій та галюцинацій див.: Рыбальский, М. И. Иллюзии и галлюцинации: систематика, семиотика, нозологическая принадлежность. — Баку: Маариф, 1983.

[27] Рыбальский, М. И. Иллюзии и галлюцинации: систематика, семиотика, нозологическая принадлежность. — Баку: Маариф, 1983. – С. 100.

[28] Див. перелік когнітивних упереджень на ресурсi: https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_cognitive_biases

[29] Про такий реалізм див.: Краевский, В. Три ступени познания и спор реализма с антиреализмом // Философия науки. – Вып. 1: Проблемы рациональности. – М.: ИФ РАН, 1995. – С. 212.

[30] Солсо, Р. Когнитивная психология. – Пер. с англ. – СПб, 2006. – С. 99.

[31] Див.: Nagel, T. What is it like to be a bat? — Philosophical Review, 1974. – Vol. 83. – P. 435–456.

[32] Kurzweil, R. The Age of Spiritual Machines: When Computers Exceed Human Intelligence. — New York: Viking Press, 1999; Bostrom, N. Are You Living in a Computer Simulation? // Philosophical Quarterly, 2003. – Vol. 55. – No. 211. – P. 243-255.

[33] Див., напр., визначення ілюзії у праці рос. психолога Рибальського: “Ілюзія – це помилкове, викривлене, перекручене, таке, що має природне або неприродне зовнішнє оформлення, що супроводжується більшою або меншою афективною реакцією, суб’єктивно-рецептивне відчуття або сприйняття об’єктивно існуючого предмета, явища або дії”. (Рыбальский, М. И. Иллюзии и галлюцинации: систематика, семиотика, нозологическая принадлежность. — Баку: Маариф, 1983. – С. 58).

[34] Див., напр.: Винник, Д. В. Онтологический статус галлюцинаций в концепции непрямого реализма // Философия науки, 2008. — № 1(36). – С. 127.

[35] Т. зв. дорсальна і вентральна системи, що локалізовані в різних областях мозку. Див., напр.: Ungerleider, L., Haxby, J. ‘What’ and ‘where’ in the human brain //Current Opinion in Neurobiology, 1994. – 4. – P. 157-l65. (Ресурс: www.pshych.colorado.edu); Normann, J. Two visual systems and two theories of perception: An attempt to reconcile the constructivist and ecological approaches // Behavioral and Brain Sciences, 2002. – Vol. 25. – Issue 1. – P. 73-96.

[36] Див.: Олійник, Ю. Чи були ми ембріонами? (До питання про Я-ідентичність)”. – Ресурс: www.philosophy.ua; www.tureligious.com.ua

[37] Див.: Hintikka, J. Cogito Ergo Sum: Inference or Performance? // Philosophical Review, 1962. — vol. 71, pp. 5-42; Хинтикка, Я. Рене мыслит, следовательно Картезий существует // Вопросы философии. – 2014. – 7. – С. 115-124; The Cartesian cogito, Epistemic Logic and Neuroscience: Some Surprising Interrelations // Hintikka, J., Hintikka, M. The Logic of Epistemology and the Epistemology of Logic. Selected Essays. — Dordrecht / Boston / London: Kluwer Academic Publishers, 1989. – P. 113-136.

[38] Хинтикка, Я. Рене мыслит, следовательно Картезий существует // Вопросы философии. – 2014. – 7. – С. 115-124.

[39] Гибсон, Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. – М.: Прогресс, 1988. – С. 108.

[40] Lewis, D. K. On the Plurality of Worlds. – Oxford: Blackwell, 1986. — P. 92-93.

[41] Hintikka, J. On Sense, Reference, and the Objects of Knowledge // Hintikka, J., Hintikka, M. The Logic of Epistemology and the Epistemology of Logic. – Dordreht/Boston/London: Kluwer Academic Publishers, 1989. – P. 45.

[42] Відбувається це у відповідності до нашої волі, чи, навпаки, саме ці зміни і визначають нашу волю – це тема, що вимагає окремого дослідження.

[43] Т. зв. точка не-свідомості. Очевидно, це і є точка вас як можливості – точка вашого ритму “Я-розпізнавання” в його чистому вигляді, без варіацій.

[44] У праці: Linsky, B., Zalta, E. Is Lewis a Meinongian? // Australasian Journal of Philosophy, 1991. – Vol. 69. – No.4. – P. 438–453, на відміну від своєї головної праці: Zalta, E. Abstract Objects. – Dordrecht/Boston/Lancaster: D. Reidel Publishing Company, 1983.

[45] Див. про це: Смирнова, Е. Д. Возможные миры и понятие “картин мира” // Вопросы философии, 2017. – 1. – С.39-49.

[46] Див., напр., зб. статей: Fractal Geometry in Biological Systems. An Analitical Approach. – CRC Press, 1996; див. також: Pincus, D. Fractal Brains: Fractal Thoughts. – Ресурс: www.psychologytoday.com

[47] Принцип фрактальності – тема, надзвичайно широка, його філософське осмислення лише розпочинається. По цій темі див., напр.: Кроновер, Р.М. Фракталы и хаос в динамических системах. Основы теории. – Пер. с англ. — М.: Постмаркет, 2000. Тарасенко, В.В. Метафизика фрактала. – Ресурс: Электронная библиотека по философии — http://filosof.historic.ru

[48] Лавджой, А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. с англ. — М.: Дом интеллектуальной книги, 2001.

[49] Лавджой, А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. с англ. — М.: Дом интеллектуальной книги, 2001. – C. 325.

[50] Лавджой, А. Великая цепь бытия: История идеи / Пер. с англ. — М.: Дом интеллектуальной книги, 2001. – C. 324.

[51] Про це див., напр.: Тарасенко, В.В. Метафизика фрактала. – Ресурс: Электронная библиотека по философии — http://filosof.historic.ru

[52] Kripke, S. Naming and Necessity. — Cambridge: Harvard University Press, 1980.

[53] Вдалою ілюстрацією співвідношення між такими світами є відомий фільм Т. Тіквера та Л. і Е. Бачовськи “Хмарний атлас” з Томом Хенксом у головній ролі.

[54] Формула (теорема) англійського математика Томаса Баєса (Thomas Bayes), що дозволяє визначити імовірність події на основі наявної інформації та нових даних, що надходять. Основа теорії імовірності. Про теорему Баєса див., напр.: https://uk.wikipedia.org

[55] Докл. див.: Гистологические и макроморфологические аспекты морфогенеза. – Ресурс: http://lomonosov-fund.ru

[56] Юнг, К. Г. Воспоминания, размышления, сновидения. – Пер. с нем. – К.: AirLand, 1994. – С. 74.

[57] Юнг, К. Г. Символическая жизнь. – Пер. с англ. – М.: “Когито-Центр”, 2010. – С. 262.

[58] Эпштейн, М. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. – С. 281. Таке припущення звужує поняття “Вічність”, оскільки з такого припущення випливає, що Вічність підпорядковується часу.

[59] Joad, C. E. M. Guide to Philosophy. – New York: Dover Publications, 1957. – P. 414-415.

[60] Эпштейн, М. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. – С. 281.

Яка твоя реакція?

Радість

Щастя

Любов

Не завдоволений

Тупо

Що виразніший князь, то невиразніший я (Про деякі особливості психології сприйняття)

Яка твоя реакція?

Как преодолеть неразумность человечества?

Чому все таки помер Ісус Христос?

«Вітрувіанська людина» Леонардо да Вінчі

Що таке прокрастинація?

Що таке емпіризм?

Также в категории:Історія філософії

Что такое прагматизм?

Критический рационализм

Демократичні реформи Перикла на чолі Афін

Гендерна історія

Цікаві статті

Як з’явилися самураї?

Знаки зодиака, которые никогда не будут возвращать своих бывших

О чем партнеры должны спросить друг друга, прежде чем вступать в законные отношения

Рубрики

Коментарі

Що таке «Велесова книга»?

Веб-конференція з Верховним Волхвом РПК Світовитом Пашником на тему: «Українське рідновір’я (язичництво): минуле та сьогодення»

Христос у серці, Диявол в штанах (18+)

Веб-конференція з Владикою Олегом (Ведмеденком), єпископом Луцьким та Волинським на тему: «Містичне тлумачення Біблії у світлі східної традиції»

Popular Tags

Поділися

Яка твоя реакція?

Интересно почитать:

Также в категории:Історія філософії

Цікаві статті

Рубрики

Коментарі

Останні дописи

Popular Tags