ЕСЕ, Історія філософії        15 Січня 2017        508         Прокоментуй!

Що відбувається з нами, коли ми бачимо сни?

Статтю присвячено проблемі Я-ідентичності; це продовження аналізу проблеми, розпочатого у дослідженні “Чи були ми ембріонами?(До питання про Я-ідентичність”.[1] В обох статтях проблема Я-ідентичності розглядається з точки зору Симультанної історії – однієї з концепцій філософського посибілізму. У даній статті акцентовані питання, пов’язані з ідентичністю Я у циклі сон-неспання, аргументовані деякі припущення про функції сну та сновидінь.

Що відбувається з нами, коли ми бачимо сни?

І

Перед тим, як перейти до розгляду головної теми, слід коротко нагадати, що таке філософський посибілізм і що таке Симультанна історія.

Філософський посибілізм часто називають ще “філософією можливого”, “потенціологією”, “модальним реалізмом”, “теорією можливих світів” (останню назву не слід асоціювати з творами наукової або ненаукової фантастики). До головних питань, які охоплює філософія посибілізму, належать відношення буття та можливості (онтологічний аспект), знання та можливості (гносеологічний аспект), свободи волі та можливості (аксіологічний аспект). У рамках цієї філософської доктрини можливість визначається або (1) як щось, наявне в бутті, але не наявне в існуванні, або (2) як щось, наявне в існуванні, але не наявне в реальності. Іншими словами: посибілізм виходить з того, що “істинно іншим по відношенню до “бути” є зовсім не його заперечення (“не бути”, “ніщо”), а “могти”, як особливий модус або стан, який неможливо перекласти на мову буття. Про те, що “може бути” або “можливе” не можна сказати ані те, що воно є, ні те, що воно не є”.[2]

Питання онтологічного розмежування буття та існування є критерієм для виокремлення в доктрині сучасного філософського посибілізму двох напрямів. Перший пов’язують з філософською традицією Демокріта-Лейбниця, в рамках якої існування визначається як особлива онтологічна внутрішня властивість, завдяки якій можливе стає дійсним. У деяких випадках ця властивість проявляється, і ми кажемо, що річ існує (є дійсною, реальною), в інших випадках ця властивість не проявляється, і ми кажемо, що річ не існує (не є дійсною, не є реальною). Цей напрям найвиразніше представлений у працях А. Мейнонга та Е. Маллі, Б. Рассела, Дж. Фіндлея, Т. Парсонса, Б. Шнайдера, Р. Крісгольма, Е. Н. Зальти та ін. Другий напрям пов’язують з працями В. Куайна, Д. Люїса, Я. Хінтікки та ін., на думку яких немає різниці між буттям та існуванням, але є різниця між існуванням та реальністю (дійсністю), тобто всі речі існують, але не всі з них є реальними (дійсними); крім того, ця різниця не визначається наявністю якоїсь внутрішньої властивості, завдяки якій існуюче-в-можливості стає існуючим-в-реальності; реальність є не властивістю, а відношенням, і один об’єкт є реальним по відношенню до іншого лише в тому випадку, якщо обидва належать до одного і того самого світу (Д. Люїс).

Головним онтологічним поняттям Симультанної історії є “потенційоване буття” – буття потенцій, можливостей. Симультанна історія розглядає “буття” та “небуття” (в їхньому традиційному значенні) як складові потенційованого буття. Згідно з цією концепцією, об’єкт може бути і, разом з тим, не існувати.

У рамках Симультанної історії, “розмежування буття та існування vs розмежування існування і реальності” не є істотним, оскільки, у широкому сенсі, мова йде лише про термінологічну різницю. Поняття “потенційоване буття”, запроваджене в Симультанній історії, усуває цю різницю.

Згідно з Симультанною історією, у потенційованому бутті у формі можливостей перебуває все і в усіх сенсах (світ plenum formarum). У цьому розумінні, поняття “можливість” у Симультанній історії є близьким до “ідей” або “форм” Платона. З другого боку, подібно до квантової механіки (в інтерпретації Р. Фейнмана), “можливість” у Симультанній історії має “хвильову природу”[3], характеризується певною амплітудою і ритмом, який є унікальним для кожної речі, будучи при цьому носієм загального світового ритму (подібно до голографічного зображення, кожен фрагмент якого є зменшеною копією всього зображення, або до завихрення у турбулентному потоці). Ці ритми можуть посилювати один одного, внаслідок чого певна можливість стає видимою (реальною, існуючою) для спостерігача.

Можливості у потенційованому бутті Симультанної історії умовно поділяються на два види: проявлені можливості (перцептивно дані спостерігачеві) та непроявлені можливості (перцептивно не дані спостерігачеві). Умовність такого поділу пояснюється вказівним (індексальним) характером поняття “існування”. Згідно з теорією можливих світів Д. К. Люїса, наш світ (всесвіт) є реальним лише з нашої точки зору, а всі інші світи ми уявляємо як можливі; але з точки зору будь-якого з можливих світів реальним є лише він, той світ, а наш світ виступає для нього як можливий; крім того, всі можливі світи ізольовані один від одного.[4] Згідно з Симультанною історією, такими “можливими світами” можуть виступати будь-які об’єкти нашого світу, і ці “світи” не є ізольованими. Таким “можливим світом” є будь-який об’єкт, що знаходиться поза перцептивною реальністю спостерігача.

Поняття “існування” (“реальність”) у Симультанній історії безпосередньо пов’язано з поняттям “інформація”, яка в рамках даної концепції розуміється як (1) відмінність об’єкта від інших об’єктів (просторова, П-інформація) та (2) відмінність об’єкта від самого себе (часова, Ч-інформація). Кількість інформації, яку можна одержати про об’єкт, відбивається на мовному рівні і визначає шість головних модальностей висловлювань про об’єкт: дійсне (існує), недійсне (не існує), можливе (може існувати), неможливе (не може існувати), необхідне (не може не існувати), випадкове (може не існувати). Існуючим (реальним) уявляється той об’єкт, про який одержано максимум П-інформації і мінімум Ч-інформації. Такою є, наприклад, перцептивна реальність дослідника (спостерігача). У цій реальності будь-який об’єкт уявляється віддаленим відповідно до кількості інформації, яку можна про цей об’єкт одержати. З погляду Симультанної історії, специфіка нашого сприйняття як дослідників чи спостерігачів полягає в тому, що чим менше П-інформації ми одержуємо про об’єкт, тим більш віддаленим від нас (і менш реальним) здається нам цей об’єкт у просторі; і чим менше Ч-інформації ми одержуємо про об’єкт, тим менш віддаленим (і більш реальним) він уявляється в часі (напр., об’єкт, про який немає жодної Ч-інформації, завжди сприймається нами як “новий”). У першому випадку кількість інформації визначає просторову ілюзію (перцептивну перспективу); у другому випадку кількість інформації визначає ілюзію часу (перцептивну ретроспективу). Напр., “найстарішим” об’єктом завжди уявляється той, що містить максимум Ч-інформації, тобто інформації про відношення об’єкта до самого себе. Отже, час, згідно з Симультанною історією, не є об’єктивною умовою перебігу фізичних або психічних процесів, а є лише поняттям, за допомогою якого ми намагаємося пояснити собі цей перебіг.[5]

Таким чином, у рамках Симультанної історії існування є лише однією з форм потенційованого буття. Іншими словами: одна і та сама можливість може мати різні рівні здійснення (проявлення), пов’язані з процесом накопичення або розсіювання інформації, або залишатися нездійсненою (перцептивно не даною спостерігачеві).

У Симультанній історії будь-яка проявлена можливість (людина, тварина, рослина, об’єкт) визначаються як “можливість можливостей”, тобто можливість, яка може створювати (активувати) інші можливості.

Визначаючи людину в термінах можливого, Симультанна історія виходить з того, що:

  1. Життя людини – це низка різних психофізіологічних станів. Людина складається із станів. Ці стани є мінливими. Мінливість їхня проявляється не лише в тому, що вчора, наприклад, мені було весело, а сьогодні – сумно, або що в цю хвилину я роздратований, а за півгодини буду тихим і ніжним, але й у тих процесах, що відбуваються щомиті у моєму організмі на клітинному і молекулярному рівнях і проявляються в моїй сумовитості або веселості, роздратованості або ніжності.[6]
  1. У кожен конкретний момент психофізіологічний “образ” людини є результатом якихось її (людини) зусиль. Людина у житті реалізувала свої можливості саме так, що ця реалізація привела до того, що ця людина має на даний конкретний момент. Вся подоба (образ) людини в кожен конкретний момент визначається тим, які свої можливості ця людина реалізувала, і як вона їх реалізувала. Але цей образ визначається не лише тим, що і як їй вдалося реалізувати, але й тими можливостями, які ця людина не реалізувала. На цей образ наклали відбитки також і можливості, реалізовані та не реалізовані іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами.
  1. Таким чином, у кожний конкретний момент людина складається з: (а) власних реалізованих можливостей; (б) власних нереалізованих (“загублених”) можливостей; (в) власних можливостей, які вона усвідомлює (тобто тих, які на даний момент вона має намір (мріє) реалізувати; (г) власних можливостей, які вона не усвідомлює (тобто тих, про які вона на даний момент не знає);

а також: (а) можливостей, реалізованих іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами (можливостей, про які ця людина знає, і тих, про які й гадки не має); (б) можливостей, не реалізованих іншими людьми, тваринами, рослинами, об’єктами (можливостей, про які ця людина знає, і тих, про які й гадки не має).

  1. Як реалізовані, так і нереалізовані можливості взаємопов’язані, переплетені, взаємозалежні. Будь-який з моїх рухів (або не-рухів) вносить зміни у всю сукупність можливостей потенційованого буття, і будь-який з моїх рухів (або не-рухів) визначається всією сукупністю можливостей потенційованого буття. Як у потоці, що складається із завихрень: кожне завихрення тією чи іншою мірою визначає потік, і кожне залежить від усього потоку в цілому. Кажучи інакше: людина ліпить буття, а буття ліпить людину.
  1. Оскільки будь-яка можливість має певний потенціал (бути/не бути проявленою, мати певний ступінь імовірності, мати потенційну енергію, залежну від асиметрії положення) і має “хвильову природу” (тобто певну амплітуду, ритм), то людина як можливість також є носієм певного ритму. У проекції Симультанної історії на проблему Я-ідентичності даний ритм визначається як ритм “Я-розпізнавання”, завдяки якому людина може ототожнювати себе як єдине “Я” протягом життя.

ІІ

Схоже, що запитання, яке свого часу поставив поет А. Вознесенський і яке винесене в заголовок даної статті, досі залишається без відповіді.

Справді, а чому нам так потрібен сон? Чому всі існуючі живі організми періодично переходять до стану повного відключення від існуючого світу? Адже це здається нерозумним принаймні з точки зору безпеки, оскільки в сонному стані тебе, на жаль, легко можуть, наприклад, зжерти. То чому ж людині періодично так потрібен сон, що передбачає цілковиту паралізацію м’язової активності та галюцинаторні видіння? Що відбувається під час сну?

Перш ніж спробувати відповісти на це запитання (на прикладі людини як одного з найбільш вивчених організмів), слід визначити головні характеристики стану сну.

  • Людина проводить у стані сну приблизно третину свого життя.
  • Періодичність сну. Серед понад 100 циркадних ритмів людини цикл сон-неспання є одним з найважливіших; він повторюється кожні 24 години.
  • Зниження температури тіла під час сну. Найнижча температура – приблизно між 2 та 5 годинами ранку.
  • Під час сну людина нічого не споживає і нічого не виділяє (йдеться про здоровий організм у проміжку приблизно 8 годин).
  • Необхідність сну не визначається необхідністю відпочинку.
  • Людина “вимикається” у режим сну миттєво.
  • Під час сну настає параліч рухливої активності тіла.
  • Сон – це специфічний стан всієї нервової системи людини. Сон людини має кілька фаз, пов’язаних зі зміною електричної активності мозку.
  • Сон – це не перерва у діяльності мозку, а інший його стан.
  • Клітинні механізми, що лежать в основі стану сну, здебільшого залишаються незрозумілими. Цілком імовірно, що для функціонування цих механізмів важливими є взаємодії на молекулярному рівні.[7]
  • Сновидіння супроводжують кожен стан сну (хоча людина у стані неспання може про них зовсім нічого не пам’ятати). Сновидіння пов’язані з останніми перед пробудженням стадіями та фазами сну – останньою стадією повільного сну та наступною за нею фазою швидкого сну.
  • У сновидіннях відсутня звична для людини логіка та уявлення про світ. Людина, що бачить сон, здебільшого не знає, що це сновидіння (відомі також явища усвідомлених сновидінь, управління сновидінням тощо). Визначити призначення сновидінь – доволі важко.[8]

З міркувань полегшення сприйняття я залишаю осторонь повний опис біохімічних процесів, що відбуваються в людському організмі під час сну.[9]

На сьогодні існує декілька теорій, за допомогою яких дослідники намагаються пояснити необхідність сну (тобто те, чому ми періодично спимо).
1. Теорія оновлення та відпочинку. Повільний сон – відновлення фізіологічних функцій, швидкий сон – оновлення функцій психіки. До цієї теорії можна додати і точку зору, згідно з якою під час сну мозок очищується від токсинів (М. Недегаард).
2. Адаптивна теорія (теорія збереження енергії). Всі види живих організмів впадають у сплячку, коли у стані неспання потрібні затрати особливо великої кількості енергії.
3. Теорія консолідації інформації. Під час сну відбувається обробка інформації, отриманої за день, передача інформації у тривалу пам’ять, а також підготовка до майбутнього періоду неспання.
4. Теорія інстинкту. Сон – специфічний для деяких видів організмів фізіологічний інстинкт, що запускається сигналами зовнішнього середовища, які з необхідністю викликають доцільну в тій чи іншій ситуації реакцію сну.
5. Теорія синаптичного гомеостазу. Сон потрібен для зняття т. зв. синаптичної напруги нейронів головного мозку. Синапс – місце контактів нервових клітин (нейронів). У період неспання синапси напружуються і набухають, а сон потрібен для того, щоби привести їх до нормального стану (стану рівноваги).[10]
Крім того, існують точки зору, що поєднують деякі (або всі) теорії.
“Давні” теорії сну можна об’єднати у дві.
1. Під час сну проявляється зв’язок людини з потойбічним (божественним) світом (віщі сни, одкровення богів і героїв, передбачення майбутнього, відлітання душі від тіла та її блукання у безконечному).
2. Сон – відпочинок, необхідний людині для відновлення сил, а сновидіння – залишкові чуттєві імпульси, викривлені уповільненою роботою розуму під час сну (як і в стані сп’яніння).
Як видно, спільним для всіх теорій є те, що (1) під час сну продовжується якась (електрична) активність мозку при “вимкненій” свідомості та повній паралізації тіла; (2) у стані неспання людина здебільшого не пам’ятає власні сни, і, загалом, роль сновидінь у стані сну залишається незрозумілою.
Почнемо з другого. У більшості випадків людина не пам’ятає власні сновидіння. На загальну думку дослідників даної проблеми, ми зазвичай можемо пригадати менше 1% власних сновидінь.[11] Це означає, що (а) сновидіння не відіграють адаптивної ролі; кажучи інакше, їхня функція полягає не в тому, щоб допомогти нам орієнтуватися (діяти) у реальному житті; і (б) сновидіння є функціональними лише під час сну і призначені виключно для сну.

Крім того, менше половини сновидінь, про які людина може згадати, мають бодай слабкий зв’язок з подіями попереднього дня.[12] Отже, мова не йде про “пережовування” мозком інформації, одержаної за день. Зв’язок сновидінь з прийдешнім днем (вирішення проблем, емоційна підготовка) також є сумнівним, оскільки, як справедливо зазначив Дж. Домхофф, “на противагу будь-якій теорії, у якій акцентується природа сновидінь як таких, що допомагають вирішувати проблеми (the problem-solving nature of dreams), згадування сновидінь часто виявляється більшою мірою таким, що непокоїть, а не приносить користь, як це є, наприклад, у людей, котрі потерпають від розладів, викликаних посттравматичним стресом. Крім того, багато хто потерпає і від своїх нав’язливих (recurrent) сновидінь”.[13] Слід зазначити також і те, що якби сновидіння мали якийсь зв’язок з прийдешнім днем, то людина, котра пам’ятає власні сни, вигідно відрізнялася б від людини, котра своїх снів не пам’ятає (людина, що пам’ятає, була б “успішнішою в житті”), а такого, як відомо, у житті не трапляється.

У визначенні функцій сновидінь слід, на мою думку, звернути увагу на один з видів сновидінь, які можна назвати “випереджальними (провокативними) сновидіннями”, і які, як здається, безпосередньо вказують на головну функцію сновидінь.

Чи не кожному з нас відома ситуація, коли спиш і бачиш сновидіння про те, як дзвонить твій будильник, як ти підводишся з ліжка, прошкуєш у туалет і ванну, чистиш зуби, приймаєш душ і т. д., а потім зненацька виявляєш, що досі лежиш у ліжку, а все це тобі приснилося. Існує дуже багато варіантів такого виду сновидінь, і такі сновидіння часто є рекурентними (такими, що повторюються, часто – нав’язливими). Це і є випереджальні сновидіння, що провокують людину до того, аби вона залишалася в режимі сну.

Схоже, що даний (і доволі поширений) вид сновидінь досі не має відповідної психологічної або нейрологічної інтерпретації. Нагадаю, що у відомих на сьогодні теоріях і гіпотезах про значення сновидінь функції сновидінь визначаються як або/або (1) обробка вмісту несвідомого (З. Фройд), (2) перевірка відповідності вмісту тривалої пам’яті новим реаліям (Є. Тарнов), (3) “безпосередня маніфестація несвідомого” (К. Юнг), (4) синтезація стовбурових сигналів головного мозку, що з’являються під впливом зовнішніх змін (температури, вологості, фізичних змін у тілі тощо), та своєрідна інтерпретація цих сигналів (А. Гобсон), (5) зміцнення в мозку зв’язків і консолідацій в т. зв. семантичній пам’яті – базових знаннях, одержаних протягом життя (Р. Стікголд, А. Гобсон), (6) емоційна підготовка до вирішення проблем (А. Адлер), (7) відсутні, оскільки сновидіння – побічне явище (епіфеномен), що не відіграє жодної ролі в адаптації організму (С. Блекмор), (8) форма мислення під час сну, що виникла на певному етапі еволюції мислення (Дж. Домхофф).[14]

Однак у жодній з цих теорій і гіпотез не сказано або принаймні прямо не визначено те, що у сновидінь існує ще одна, і досить істотна, функція – утримання організму в режимі сну. Додатковим підтвердженням існування такої функції є той факт, що цикл сновидінь є властивим саме для останніх періодів сну перед пробудженням (остання стадія повільного сну та наступна за нею фаза швидкого сну).

Ця стримувальна функція сновидінь, лобовим вираженням якої є згадані випереджальні сновидіння, може, як здається, свідчити лише про одне, а саме про те, що мозок ще не завершив тієї роботи, яку він зазвичай виконує під час сну. Саме тому мозок цілеспрямовано змушує (провокує) весь організм на продовження режиму сну. При цьому у сновидіннях використовуються будь-які образи (несвідомі архетипи, образи особистої тривалої та короткої пам’яті, перетворені в образи сигнали з зовнішнього середовища або сигнали про фізичні зміни в організмі). Часто відбувається змішування всіх цих образів, і тоді сновидіння стають особливо незрозумілими або позбавленими звичайних логіки та глузду. Тобто в цьому розумінні, сновидіння – це своєрідна іграшка, яку мозок пропонує всьому організму, аби лиш утримати організм в режимі сну.

Втім, випереджальна функція сновидінь – утримання в режимі сну, не применшує значення сновидінь як таких. Те, які саме образи і архетипи активуються у сновидіннях, також має велике значення. “Образний” бік сновидінь пов’язаний переважно з тілом і особистістю людини, тобто з тією гранню ритму “Я-розпізнавання” (див. розділ І цієї статті), за допомогою якої даний ритм контактує з безпосереднім (в тому числі й соціальним) довкіллям. Крім того, не все в сновидіннях висловлено в образах. Існує ще настрій, особлива аура, кожного сновидіння. І можна довго сперечатися з приводу того, що є визначальним: аура по відношенню до образів чи, навпаки, образи по відношенню до аури.[15]

 

Однак із визначення функції утримання в режимі сну як однієї з головних функцій сновидінь залишається незрозумілим, яку саме роботу виконує мозок під час сну, якщо його активність, на спільну думку дослідників (див. вище), не припиняється, а лише “перемикається” в інший стан?

Цілком імовірно, що кожна зі згаданих теорій сну по-своєму правильна і по-своєму неправильна. В цілому, слід зазначити, що:

  1. Значення сну не зводиться до відпочинку та оновлення. Експерименти підтверджують періодичність сну навіть у тих випадках, коли людина нічим не зайнята і постійно перебуває в неосвітленому замкненому просторі, не одержуючи зовнішньої інформації.[16] Популярну сьогодні теорію синаптичного гомеостазу аргументовано критикують дослідники, які експериментально доводять, що під час сну синаптична напруга не зменшується, а навпаки, збільшується. Крім того, ця теорія не може пояснити механізмів зменшення синаптичної напруги.[17] У різні часи було висловлено чимало різних гіпотез про значення циклу сон-неспання: токсична теорія, теорія виснаження, периферійна, рефлекторна, ЦНС-теорія, теорії психологічної та емоційної обумовленості та ін., однак спільної думки з цього питання не існує. Тобто цілком імовірно, що режим сну є в тому числі і певною захисною реакцією на забруднення, перевтому, надмірне збудження та ін., але в цілому не зводиться до жодної з них.
  2. При помірній (зниженій) активності роботи мозку під час сну, на клітинному рівні відбуваються динамічні процеси.[18]
  3. Сон, безперечно, має адаптивні функції у тому розумінні, що в такому режимі відбувається адаптація всього організму до змін, що сталися як у довкіллі, так і в самому організмі – обробка одержаної інформації, сортування її у тривалу та коротку пам’яті, закріплення навичок і звичок і т. п.

Якщо об’єднати всі три вказані особливості режиму сну, то вийде, що під час сну відбувається “перезавантаження” всього організму. При цьому слід підкреслити, що в будь-якій інформаційній системі (а людина є в тому числі і інформаційною системою) перезавантаження означає передусім повернення до початкового стану цієї систему. Згідно з Симультанною історією, що визначає людину як можливість можливостей, таким “початковим станом” в людині є певний (унікальний) ритм “Я-розпізнавання”. Тобто перезавантажується в першу чергу саме даний ритм. І швидше за все, саме цим викликана активність організму під час сну на міжклітинному та внутрішньоклітинному рівнях, про яку згадано вище. Цілком імовірно, що в режимі сну відбувається перекодування ритму “Я-розпізнавання”. Мозок перекладає сигнали, одержані в режимі неспання, на іншу мову, кодує їх на мові ритму можливості, записує у вигляді варіацій цього ритму і передає ці варіації всім системам організму на клітинному та молекулярному рівнях. Імовірно також і те, що таким чином відбувається певне “посилення” або “послаблення” даного ритму.

Таке припущення може здатися недостатньо обґрунтованим. Але таким воно може здатися лише тоді, коли Вічність (або потенційоване буття, як в Симультанній історії), з її безчасовістю, з її видимими і невидимими, вибухлими і новоутвореними зірками й галактиками, з її можливими і неможливими світами, сприймати як щось невпорядковане, безлике, байдуже, супротивне і загрозливе для людини – як певний хаос, що намагається нас поглинути. Однак якщо стати на протилежну точку зору і вбачати в цій Вічності щось самоорганізоване, взаємозалежне в собі, мінливе і динамічне, таке, що включає в себе і кожну конкретну людину як “носія” певного співзвучного ритму, якщо сприймати Вічність як єдиний потік потенційованого буття – буття проявлених і непроявлених можливостей, що впливають одна на одну і залежать одна від одної, то тоді все стане на свої місця. І не важко буде зрозуміти, що реалізація у формі існування необхідна для виникнення нових можливостей, які впливатимуть і визначатимуть цей потік, і визначатимуться цим потоком. І в цьому ряду кожна людина, як проявлена (здійснена) можливість, як ритм, існує для того, щоби посилюючи свій ритм і розвиваючи його варіації, “вливати”, створювати нові можливості у єдиному потоці потенційованого буття.

Юрій Олійник

 

 

[1] Див.: Олійник, Ю. Чи були ми ембріонами? (До питання про Я-ідентичність) – Ресурс: www.philosophy.ua Рос. версію статті див.: Олейник, Ю. Были ли мы эмбрионами? (К вопросу о Я-идентичности) – Ресурс: www.academia.edu

[2] Эпштейн, M.H. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. – С. 289.

[3] Про хвильову природу можливості див., напр.: Севальников, А. Ю. Физика и философия: старые проблемы и новые решения // Философский журнал. – 2016. – Т.9. – №1; Терехович В. Э.  Интерференция возможностей, или как «интегралы по траекториям» объясняют вероятностную причинность // Философия науки. – Новосибирск: СО РАН, 2012. – № 2 (53).

[4] Lewis, D. K. On the Plurality of Worlds. – Oxford: Blackwell, 1986.

[5] Відповідно, у проекції Симультанної історії на історію час розглядається не як об’єктивна форма руху історичних феноменів, а лише як один з можливих способів описання цих феноменів.

[6] Функціонування нервової та ендокринної систем – головних рушіїв людського організму – це процес безконечних змін, пристосування організму до будь-яких найдрібніших змін у довкіллі та в самому організмі; щосекунди в людському організмі відмирає бл. 5 млн. клітин і з’являється бл. 25 млн. нових клітин.

[7] Блум, Ф., Лейзерсон, А., Хофстедтер, Л. Мозг, разум, поведение. – Пер. с англ. – М.: Мир, 1988. – С. 99.

[8] Там же. – С. 115-116.

[9] Про це див., напр., вказану працю (Блум, Ф., Лейзерсон, А., Хофстедтер, Л. …), а такоже праці Вільяма Демента (William С. Dement) – одного з провідних дослідників станів сну, або: Clinton, J. M., Davis, C.J., Zielinski, M.R., Jewett, K.A., Krueger, J.M.  Biochemical Regulation of Sleep and Sleep Biomarkers // Journal of Clinical Sleep and Medicine, 2011. – No. 7. – P. 38-42.

[10] Гіпотеза, розроблена нейробіологами Вісконсінського університету (США). Див.: Mechanisms and Functions of Sleep. – Ресурс: www.wisc.edu

[11] Domhoff, G. W. The Case Against the Problem-Solving Theory of Dreaming. – Ресурс: www.dreamresearch.net

[12] Marquardt, C. J. G., Bonato, R. A., & Hoffmann, R. F. An empirical investigation into the day-residue and dream-lag effects //  Dreaming, 1996. – No. 6. – P. 57-65.

[13] Domhoff, G. W. The Case Against the Problem-Solving Theory of Dreaming. – Ресурс: www.dreamresearch.net

[14] Див. також матеріали наукової конференції “Dreaming Hearts, Dreaming Cultures” в Торонто (Канада) 17 квітня 2016 р. – Ресурс: www.asdreams.org

[15] Цим (та іншим пов’язаним з даною проблематикою) питанням достатньо уваги приділено у працях Патриції Гарфілд (Patricia Garfield) та дослідженнях Міжнародної асоціації з вивчення сновидінь (International Association for the Study of Dreams).

[16] Блум, Ф., Лейзерсон, А., Хофстедтер, Л. Мозг, разум и поведение. – М.: Мир, 1988. – С. 110.

[17] Критика теорії синаптичного гомеостазу детально: Andersson, P. Sleep and its Effects on Synaptic Strength. – University of Skövde, 2015. – Ресурс: www.diva-portal.org; Vazquez, J., Hall, S., Witkowska, H., Greco, M. Rapid alterations in cortical protein profiles underlie spontaneous sleep and wake bouts // Journal of Cellular Biochemistry, 2008. – Vol.105. – Issue 6. – P. 1472-1484. Ресурс: www.wiley.com Крім того, дослідники не можуть дати чіткої відповіді на, здавалося, просте запитання про те, що таке втомлюваність (втома визначається як психологічне вираження втомлюваності).

[18] “Таким чином, якщо сон часто асоціюється зі станами спокою на поведінковому та електрофізіологічному рівнях, то на клітинному рівні сон виявляється доволі динамічним процесом”. – Vazquez, J., Hall, S., Witkowska, H., Greco, M. Rapid alterations in cortical protein profiles underlie spontaneous sleep and wake bouts // Journal of Cellular Biochemistry, 2008. – Vol.105. – Issue 6. – P. 1484. – www.wiley.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Реклама
Ми у Facebook