ЕСЕ, Сучасна філософія        20 листопадаа 2014        138         Коментування вимкнено

Самоіндентифікація людини щодо поняття «національна свідомість»

nacionalna svidomist 2Людина  насправді є складним феноменом у сучасному світі з чітко поставленими  власними  життєвими орієнтирами і принципами. Об’єктивний світ змінюється разом з суб’єктом пізнання, у свідомості якого вимальовується зовсім протилежна картина  дійсності. Прикрим  є той факт, що людська свідомість легко піддається маніпуляції, неправдивій інформації  з почутого, що немає жодного відношення  до об’єктивних фактів.

Що ж насправді відбувається у світі  і чи може людський розум сприймати або засвоювати  інформацію більше, ніж це потрібно? Як ставиться сучасна людина до  поняття «національна свідомість»? Наприклад день студентства чітко продемонстрував різні людські гедоністичні  вподобання із втратою патріотизму, гідності, моралі, низьким падінням в очах тих, хто з вірою, правдою, мужністю і відважністю  захищає  мир  і безпеку  в державі. Тому замість того, щоб морально і духовно підтримувати справжніх патріотів у східному регіоні, людині  із статусом «студент» необхідно вийти із дитячого віку і трішки подорослішати.

Якщо ніхто не може збагнути, що власне асоціюється з національною свідомістю, то той невартий жодного мідного гроша на цьому  світі.  Адже  в  усіх  виникає  питання:  а що таке «національна  свідомість»? Чи суміщається це поняття з суб’єктом матеріального світу?  Отож  нам подається визначення цієї термінології.

Національна свідомість є сукупністю етичних, економічних, моральних, релігійних, соціальних, філософських  і  інших поглядів,  норм людської  поведінки,  звичаїв  та обрядів,  ціннісної  орієнтації  та ідеалів, з виявленням у них особливостей життєдіяльності народів та націй.  Крім того існують ще складові національної свідомості:

  • сприйняття людиною навколишнього світу та її ставлення ;
  • усвідомлення того до якої  етнічної спільноти   відносиш себе;
  • пряме відношення і пов’язаність  з  історією  та культурою  конкретно зазначеної  нації  та національності;
  • вияву патріотичних почуттів  та самосвідомості;
  • усвідомлення національно – державних спільних інтересів.

Проте особи, які не мають національної свідомості і розуміння себе як елементу  українського соціуму, то такі живуть у іншому паралельному світі якихось безглуздих  шовіністських, комуністичних популістських  ідей, що не мають жодного морального підґрунтя  і не можуть бути  сприйняті  суспільством  як еталон.

Богдан  Стрикалюк 

Обговорення: Коментування вимкнено
  1. анатолій сказав:

    Академік С. Єфремов в статті, присвяченій пам’яті Драгоманова, писав, що він поставив українство на широке підгрунтя загальнолюдських ідеалів, дав йому тверде теоретичне обгрунтування, показав на ньому першу власне політичну програму, проникнуту єдиною загальнолюдською правдою, покликавши для цього всю силу науки й людського розуму .

    Підкреслюючи нерозривну єдність національного і загальнолюдського, М. Драгоманов попереджав про небезпеку абсолютизації якоїсь із сторін цієї єдності. Фальшивими він називав тих космополітів, котрі стверджували, що нації не потрібні, що національні мови заважають людям. Нація – це реальність, результат “обставин географічних та історичних, процессів біологічних”. Драгоманов розуміє націю як певну форму солідарності людей, яка утворюється природним шляхом і має велику соціальну і культурно-політичну вартість для людини, бо служить для кожного природним полем діяльності, а національна мова представляє собою найпростіший засіб комунікації між людьми.

    Не менш небезпечним вважав Драгоманов і намагання довести пріоритетність національних інтересів над загальнолюдськими і застерігав своїх співвітчизників проти “примусового національства”, проти “примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні”, проти “обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненавистей до других національностей”.

    Працюючи над національною ідеєю, М.П. Драгоманов помітив, що національна самосвідомість є величина змінна. Вона піднімається, активно виявляється в періоди напружень, боротьби за свої права, в періоди найбільших втрат, або найбільших утисків. і тільки тоді вона дозріває до національної ідеї, до повної ясності національної справи та її завдань. В “Передньому слові до “Громади” вчений формулює закономірність: з підняттям національної свідомості піднімалась і інтернаціональна вага України, зростав інтерес до неї з боку європейської спільноти.

    В дослідженні українського вченого національна самосвідомість постає як складне явище. Її основою він вважає етнічну самосвідомість, яка фігурує в його творах під назвою етнографічного патріотизму, етнографічного національного почуття. Етнічна самосвідомість носить емоційний характер, важливу роль в її формуванні відіграє національний міф. Так, для українського народу таким міфом було козацтво, козацька слава, як втілення масової історичної свідомості, історичної пам’яті. Драгоманов переконливо показує, аналізуючи політичні пісні, що самосвідомість зберігалась в народі, при всіх поворотах його історичної долі, хоч і не підкріплялась “осібними державними порядками, й не розвивалась письменством на власній народній мові”. Він пише, що український народ і у XVIII ст., коли його автономія була остаточно втрачена, дуже ясно розумів свою осібність “і як народа, і як громади і від Москви, і від Польщі”.

    Національна самосвідомість, на думку М.П. Драгоманова, залежить найголовніше від науки і письменства, які мають збудити в народі “розуміння політичних, соціальних справ, біжучої політики”. А задача ця не така вже й складна, бо українське мужицтво не тільки вміло вберігти в собі своє достоїнство та людяність, але й самостійно підійти до “найвільніших думок нових європейських освічених людей”. Підійти так близько, що різниця між “способом думання про грамадські справи й самими думками європейськими і способом думання і думками українських мужиків лежить більш в широті і в кількості ніж в самій суті, якості думок”, – пише Драгоманов у своїй розвідці “Нові українські пісні про громадські справи”.

  2. анатолій сказав:

    Але для реалізації такої моделі демократії потрібна політична еліта, здатна не тільки очолити окремі сегменти суспільства, але й готова до конструктивної взаємодії, до консенсусу і компромісу заради збереження і процвітання Української держави. Висвітлюючи роль національної еліти в процесі національно-державного будівництва, вчений змушений був констатувати, що український народ, котрий багато віків платив страшну данину своїми найкращими синами, залишився фактично обезглавленим, що освічені люди в Україні перестали бути українцями завдяки чужим державам і школам, і що Україна не мала достатньої соціальної бази для реалізації ідеї національної державності.
    . Виходячи з цього, вчений вважав, що теоретична різниця між українофілами і українськими радикалами полягає в тому, що перші (він називає їх українськими націоналістами) ідуть до автономії і розвитку нації, виходячи з основ національних, етнографічних, а другі, – “українські гуманісти”, – виходячи з принципів всесвітнього поступу, від ідей вселюдських, універсальних, гуманістичних. Не зрікаючись національного, вони вважають, що “головні цілі громадської праці однакові в усіх по крайній мірі європейських народів”, і усвідомлюють себе “людьми чи європейцями української нації” .
    Не менш небезпечним вважав Драгоманов і намагання довести пріоритетність національних інтересів над загальнолюдськими і застерігав своїх співвітчизників проти “примусового національства”, проти “примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні”, проти “обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненавистей до других національностей”.
    В дослідженні українського вченого національна самосвідомість постає як складне явище. Її основою він вважає етнічну самосвідомість, яка фігурує в його творах під назвою етнографічного патріотизму, етнографічного національного почуття. Етнічна самосвідомість носить емоційний характер, важливу роль в її формуванні відіграє національний міф. Так, для українського народу таким міфом було козацтво, козацька слава, як втілення масової історичної свідомості, історичної пам’яті. Драгоманов переконливо показує, аналізуючи політичні пісні, що самосвідомість зберігалась в народі, при всіх поворотах його історичної долі, хоч і не підкріплялась “осібними державними порядками, й не розвивалась письменством на власній народній мові”. Він пише, що український народ і у XVIII ст., коли його автономія була остаточно втрачена, дуже ясно розумів свою осібність “і як народа, і як громади і від Москви, і від Польщі”.

Коментування закрито

Пошук
Беріть участь в конференції
Підтримай нас!
Рубрики:
Ми у Facebook
Ми Вконтакті