Роздуми про душу, або казка для дорослих

 duhaВ одному інтервю з Богданом Ступкою йому поставили таке питання: «Что самое ценное в жизни, в человеке?», на що він без вагань відповів: «Душа». То що ж то за штука, про існування якої всі стверджуюють, проте ніхто її не бачив? У людському усвідомленнні та мисленні людина не конструюює речі. У людському усвідомленні є те, що справді існує поза самим усвідомленням. Душа існує. Ми її не бачимо, не відчуваємо, майже нічого не знаємо про неї, але у нашому усвідомленні є поняття про неї. Для нас душа – це якийсь невидимий моральний орієнтир, це чиста одухотворена дошка, на якій ми пишемо вчинками свою історію, це звзна ланка з Богом та людьми, це двигун нашого тіла. Ви бачили тіло без душі? Мертве тіло, бездиханне і пусте… Але у такому випадку, душа просто покидає свою тлінну оболонку, яка є її рушійною силою і водночас вязницею… і вона живе далі, бо нічого не зникає безслідно.Енергія переходить в інші форми. Людина живе доти – допоки у ній душа. Але яка ця душа? Що у ній? Чомусь те, що всередині, тобто душа, турбує найбільше, бо душа змінюється лише так, як ми цього хочем: у кращу чи гіршу сторону.На тіло ми так не можемо впливати: його господар час, а не ми. Про те, як впливаємо ми на свою душу, я, дорогий читачу, хочу поговорити з тобою у формі казки. Діти ж не виростають, вони просто стають дорослими дітьми, які так само люблять казки та оповідки. Але ця казка не для дітей, ця казка для дорослих дітей. Тому зручніше прилаштуйтесь і читайте…

Незалежно від того, вірите ви в ангелів чи ні, – вони таки існують. І кожному з них дано завдання оберігати людей та допомагати їм.

Жив один Ангел у маленькому містечку. Щодня він прокидався, летів на автомобільну дорогу і своїм крилом оберігав людей від катастроф та нещасть.

Одного ранку він звично прокинувся, обтрусив крила після солодкого ангельського сну. Визирнув з неба і побачив, що дорога вкрилась першим білим снігом. Таким пухнастим, іскристим, чистим, що наче весь світ ставав добрішим, непорочним і святим. Ангел, замилувавшись красою, злетів з неба і залишив ледь помітний слід на білому снігу. Хоча ангелам суворо заборонено виявляти будь-яким чином свою присутність у світі, але нашому Ангелу хотілось показати людям, що вони не самотні у цьому світі, що є Ті, які дбають про них. Ангел думав, що люди обов’язково помітять його слід та задумаються про вічність, про красу.

Ось і перший пішохід. Високий чорнявий чоловік у чорному пальто, шкіряному начищеному взутті. Чоловік ішов впевнено та поважно, діловито розмовляв по телефону. Ангел завмер, спостерігаючи, як чоловік наближався до його сліду. Але чоловік байдуже наступив на слід, що виднівся на снігу. До Ангела лише долетіли останні слова з телефонної розмови: чоловік говорив про бізнес…

Далі цією дорогою йшли двох молодих людей. Дівчина плакала, і сльози, розведенні чорною тушшю, її молоде обличчя робили непривабливим. Молодий чоловік переконував дівчину у чомусь. Ангел прислухався до їх розмови. «Ми ще молоді, потрібно пожити для себе. У нас немає можливості створити умови для нормального виховання дитини», – холодний зимовий голос обпік ангельське чутливе серце. Знов ангельській слід безжалісно був розтоптаний.

Потім дорогою ішли мама з дитиною. Напевно, в дитсадочок, бо малюк тримав в одній руці синеньке мавпенятко. Посеред дороги дитина почала вередувати, бо мама не задовольнила одну із її забаганок. Маля капризно тупало ніжками по тендітному ангельському сліду…

Перехожих було багато. Але жоден із них не помітив ангельського сліду на білому снігу. Всі його топтали, змішували з ще не підмерзлою землею та перетворювали в грязь та бруд.

Майже опівночі, коли вулиці поріділи від перехожих, Ангел помітив на мосту ще одну людську постать. Підлетів до неї, відчуваючи своїм серцем біду. Юнак тремтів чи то від холоду, чи то від страху. Ангел хотів пригорнути його своїм крилом, але молодий чоловік різко відвернувся і почав вилазити на каркас мосту. Через кілька секунд до Ангела донеслось крижаним холодом хлюпотіння стривоженої води…

Уранці моросив невеликий дощ. Небо затягло хмарами, сонце намагалось пробитись крізь важкі хмари своїм промінням, але все-таки лишалось десь там за обрієм, далеко від світу, від людей. Знову дорогою снували туди-сюди люди, скаржились один одному на негоду, мокрі ноги та розбиті дороги. І ніхто з них навіть і не здогадався, що вони самі роблять в житті погоду.

А дощ…

То лише сльози Ангела.

Бережіть свою душу …Щоб у неї були чисті очі, які могли б розгледіти слід Ангела, красу природи, прекрасне…могли б побачити Іншого, який поряд. Успіхів Вам!

 Юлія Новак

Персональне посилання для росповсюдженя есе: http://goo.gl/au9xWC