Реінкарнація для православного священника

Запитання: Як ви ставитеся до ідеї реінкарнації, себто перевтілення душ?..

Відповідь: Я православний священик. Православ’я ж, як відомо, не засвоїло собі вчення про реінкарнацію. Таким чином, не сповідую його і я. Втім, ставлюся з смиренням та християнською терпимістю до всіх релігій, у тому числі й тих, які таке вчення приймають. Кожен має право на власні погляди й помилки. Релігія не наука. Релігія це пошук духовного зв’язку з Богом. Тож головне, аби дорога вела на гору. Немає Бога православного, католицького а чи протестантського, так само як і християнського, ісламського або буддистського. Є один Бог, ім’я Якого Любов, і один шлях до Нього – шлях смирення, або ж невипромінювання зла.

Життя душі позагробове – це таємниця за сімома печатками. У Першому посланні апостола Павла до коринфян читаємо: “Бо ми знаємо частинно, і проповідуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне… Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя. Тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я…” (Перше до Коринфян, 13 розділ, 9–10 та 12 вірші).

І дійсно, існують речі, про які, за виразом святого Григорія Ниського, пристойніше мовчати. У тому числі й через обмеженість наших можливостей у пізнанні світу невидимого. Проте сама ця обмеженість не в силі поменшити природне бажання людини зазирнути “за завісу”. Допитливий розум не може зупинитись на шляху вічного пізнання, адже потяг до безкінечного закладений у самому єстві людини ще за часів Адама.

Слово “реінкарнація” прийнято вживати в розумінні перевтілення людської душі як у тіло людини, так і в тварин, рослини, ба навіть у неживі предмети. Насправді ж воно означає відновлення життя в тілі. Латинською мовою re – відновлюю, in – в, caro (carnis)” – тіло. Я далекий від того, аби погодитися з думкою, висловленою у жартівливій пісні Володимира Висоцького: “А если туп как дерево – родишься баобабом, и будешь баобабом тыщу лет, пока помрёшь…” Тому беззастережно сприймаю можливість відновлення життя у тілі лише в розумінні буквального воскресіння: або після клінічної смерті в тілі фізичному, або ж після виходу з грубо-фізичного тіла (тут смерть органічна) – у тілі тонкому. Зрозуміло, таке re-in-carnis аж ніяк не назвеш реінкарнацією.

Якщо зважувати ідею відновлення життя через призму закону еволюційного розвитку, то під час народження на світ кожної дитини разом з нею воскресає й інформація, генетично успадкована від її батьків. Таким чином, у кожному з нас живуть тисячі поколінь, народжених до нас. Як на мене, то це і є “реінкарнація” в правдивому розумінні цього слова…

Отож, замість фантазувати на тему прямої реінкарнації, краще дамо відповідь на найважливіше для всіх нас питання – у чому полягає сенс буття. А відтак і спробуємо відхилити завісу таїн світобудови, з’ясувати навіщо нам це тіло, і чи потрібно його воскрешати, чи пак відновлювати життя у ньому.

Так у чому ж полягає сенс людського життя? Найкоротша відповідь – у богоєднанні. Сутність генезису, буття – у духовному розвитку, вдосконаленні, одухотворенні творіння (це називається іще обоженням) з тим, аби за законом спорідненості воно, творіння, могло з’єднатися зі своїм Творцем. З’єднатися аби досягти життя вічного – блаженства вічного богопізнання. “Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих; бо створіння  покорилось марноті не добровільно, але через Того, Хто скорив, в надії, що й саме створіння (тут “саме” – тобто добровільно. Авт.) визволиться від неволі тління (стане духовним. – Авт.)…” (До Римлян, 8.19–23). За визначенням архієпископа Луки (в миру професора, доктора медицини Войно-Ясенецького), “життя мозку й серця та необхідне для цього сукупне, дивно скоординоване життя усіх органів тіла, потрібні лише для формування духу, і припиняються, коли це формування завершено, або цілком визначився його напрям…

Ось воно, головне питання, яке ставить перед нами Господь: “Камо грядеши?..”, “Куди йдеш?..” Якщо до Бога, до Світла, до висот любові досконалої – чудово! Ти праведник, бо шукав правду, знайшов її в Ісусі Христі (в дорозі смирення), і йдеш цією дорогою правди, що веде в життя вічне. Якщо ж до темряви, до нелюбові, до ницих, тілесних пожадань – то нажаль. Ти визначився як той, хто порушує вселенський закон еволюції – божественний закон розвитку, закон Божий, – а відтак сам обрав собі шлях у місце темряви бездуховності, місце “плачу й скреготу зубовного”. Плачу від неможливості задовольнити пожадання та пристрасті свої через відсутність тіла, та “скреготу зубів” від злості за це на Бога, на людей, та й на самого себе.

Такий пекельний стан змальовується в Апокаліпсисі як озеро, що горить вогнем і сіркою, а кінець його – повне вигоряння, остаточне знищення, смерть друга, духовна. “А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям – їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а це – друга смерть!..” (Об’явлення, 21.8).

Як бачимо, сенс життя людини на землі, в тілі, – це визначитися у напрямку ходи. І тіло тут виступає як дочасний “мешкальний намет”, як інструмент, за допомогою якого ми можемо творити добро або зло, складати собі скарби на небі, а чи на землі. Як і сказано: “І Я вам кажу: Набувайте друзів собі (на небі. – Авт.) від багатства неправедного (земного. – Авт.), щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель…” (Євангеліє від Луки, 16.9).

Тому відкиньмо оце нехитре: “Наверно, в следующей жизни, когда я стану кошкой, на-на, на-на…” Наше земне життя, життя в тілі, у нас вочевидь таки одне. І ми маємо вкластися в цей Богом визначений ресурс. Тож цінуймо його, бо в цій школі другорічників не буває…

“Знаємо-бо, що коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, дім нерукотворний та вічний. Тому-то й зідхаємо, бажаючи приодягтися будівлею нашею, що з неба. Коли б тільки й одягнені ми не знайшлися нагі!..” (Друге до Коринфян, 5.1-3)

www.vedmedenko.org