Простір і час

Простір і час  вважаються філософськими категоріями, проте  ці  форми буття відрізняються один від одного.  Як розглядає  та інтерпретує  сучасна філософія  поняття «простір і час» як певну проблематику.

В історії філософії  почали власне обмірковувати це питання сутності  простору та часу. Питання існування простору та часу  почалося поволі розпадатися у філософії на  три проблемні групи. Філософія  ставила перед собою  запитання: 1) Який  пізнавальний статус понять «простір» і «час»?  Чи  ці два поняття є характерними для матеріального буття або ж  характерні для  облаштування нашої свідомості? 2)  Яке мають безпосереднє відношення простір та час до субстанції? 3) Які  основні властивості мають простір та час?

Це питання філософських категорій  вирішувалося по – різному. Одними філософами, простір та час вважалися  об’єктивною характеристикою буття,а  інші стверджували, що це лише суб’єктивні поняття, які характеризують нашу здатність сприйняття світу. Були й такі філософи, що  притримувалися іншої позиції, вважаючи і визнаючи простір об’єктивним, а для часу приписували  суб’єктивний статус і навпаки. Якщо придивитися ближче, простір та час  насправді є об’єктивними  характерними формами буття, яке обумовлюється матеріальність і рухом.

У філософії почали виникати дві точки зору щодо відношення простору та часу до матеріального буття. Перша із цих концепцій отримала назву субстанційної. Згідно неї, простір та час  розумілися як дві самостійні сутності, що можуть існувати поряд з матерією і не залежної від неї. Тому відносини між цими трьома: простором,часом і матерією  уявлялося  як відношення  між двома видами самостійних субстанцій. Це привело філософію до того висновку, що властивості простору і часу є незалежними від характеру перебігу матеріальних  процесів у них.

Друга ж концепція стала називатися реляціоною ( походить від латинського слова relatio, що в перекладі означає відношення). Прихильники цієї концепції  розуміли простір і час не як дві самостійні сутності, але як  системи відносин, що утворюються внаслідок  взаємодії матеріальних об’єктів.

Знаходячись поза  цією системою, простір і час існувати не можуть. У концепції, простір і час  можуть виступати  у ролі  загальних  форм упорядкування  матеріальних об’єктів та приведення до належного стану. Допускалася  залежність  властивостей  простору і часу від  характерної взаємодії матеріальних систем.

Думали, якій із цих концепцій  надати превагу. В тім як виявилося  з об’єктивної  точки зору простору і часу, дві концепції  є рівними. Якщо ж говорити про обґрунтування природознавчої науки, то слід зазначити, що  велику перевагу у XVII — XIX столітті  мала субстанційна концепція. Вона лежала в основі механіки сера Ісака Ньютона, яку приймали на той час як еталон  точної науки.

В  такій науці як електродинаміка на користь абсолютного простору свідчила  гіпотеза світлоносного ефіру, який має здатність заповнювати цей простір і водночас є носієм електромагнітних хвиль. Досить сильним свідоцтвом виявилася  в субстанційній концепції евклідова геометрія. Хоча ще до неї  у 30 – роках XIX століття була відкрита неевклідова геометрія, засновником якої став Лобачевський. Вона випередила загальну теорію відносності. Неевклідову геометрію розглядали як  уявлену математичну конструкцію, не приписуючи їй реального фізичного сенсу.

Єдиною із усіх існуючих неевклідових геометрій, яка робить опис  властивостей фізичного простору і часу – стала Евклідова геометрія. Тому згідно субстанційної концепції, підтверджувався той висновок,що усі  властивості як простору так і часу є незмінними та незалежними від характеру їхнього руху та взаємодії матеріальних систем.

Простір і час постають перед нами як деякі форми, які мають здатність виражати визначений спосіб  установлення матеріальних об’єктів та їхніх станів. Змістом таких форм є рухома матерія, процеси, які пов’язані з нею, особливості та характер матеріальних процесів повинні визначати їхні властивості. У ХХ столітті починається становлення теорії відносності, яка заставила інших  переглянути свої традиційні погляди щодо простору і часу, відмовитися врешті від субстанційної концепції. Теорію відносності стали розглядати як певну концепцію, що була направлена  на розкриття зв’язків діалектики у природному світі.

Таким чином теорія відносності містить у собі  дві генетичні теорії, які пов’язані між собою:

1) Спеціальна теорія відносності (ідеї якої були сформовані Альбертом Ейнштейном у 1905 р.);

2)  Загальна  теорія відносності ( роботу над якою науковець закінчив у 1916 році).

Богдан Стрикалюк