Про зміну підлеглості релігійної громади.

ptichaКонфлікти, які виникають сьогодні між церквами при практичному застосуванні положень ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що стосуються права релігійної громади на вільну зміну підлеглості, потребують в черговий раз повернутися як до аналізу цього положення так і аналізу самого базового закону.

Самий по собі текст другої частини ст.8 не містить нічого такого, що може викликати труднощі чи конфлікти при його застосуванні. Відповідно до всього змісту ст.8, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.Від інших релігійних організацій релігійна громада відрізняється тим, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим, тобто громада існує без статусу юридичної особи. За таких обставин положення про право на вільну зміну підлеглості є чисто декларативним, порушити яке неможливо як і немає необхідності його захищати. Такі переходи, якщо вони проходять,  проходять поза межами права, невидимі для держави і повністю регулюються церковним чи канонічним правом.

Проблеми виникають потім, коли релігійна громада по власному бажанню захоче зареєструвати статут і набути статусу юридичної особи чи коли організація зразу утворилась зі статусом юридичної особи. Логіка тут така – оскільки поняття «релігійна організація» є узагальнюючим, в яке входить і поняття «релігійна громада», релігійна організація з зареєстрованим статутом має всі права і обов’язки які має релігійна громада плюс права і обов’язки організації в статусі юридичної особи. Тому право на вільну зміну підлеглості має і релігійна організація-юридична особа. А оскільки утворення і діяльність всіх юридичних осіб на сьогодні у нас регулюється цивільним правом, необхідно зміст права на зміну підлеглості юридичної особи розглянути з точки зору Цивільного кодексу України.

В 1991 році, на час прийняття Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», діяв Цивільний кодекс Української РСР, який давав загальне визначення юридичної особи, наводив перелік видів юридичних осіб і у статті 28 було записано: «Юридичні  особи  утворюються   в    порядку,    встановленому законодавством Союзу РСР і Української РСР. Громадські    організації,    порядок    виникнення      яких законодавством  не   передбачений,    утворюються    в    порядку, встановленому їх статутом». Ця стаття, здавалось, мала би в майбутньому мати цивілізоване продовження. Тобто, організації, обов’язкова присутність яких в будові держави не передбачена і які утворюються спонтанними процесами громадянської самоорганізації, можуть утворюватися і ліквідовуватися поза межами права, на основі внутрішніх настанов чи власних статутів, які не є частиною цивільного права. Таке продовження могло б виникнути як наслідування загальної динаміки розвитку центральних положень системи юридичних осіб. Розділяючи суб’єктів права на фізичних та юридичних осіб, завжди треба розуміти, що у основі системи суб’єктів знаходиться людина – природний суб’єкт права. Всі інші суб’єкти являють собою або спільності, союзи людей, або певним чином відокремлене майно. Це похідні (від людини) утворення. Названі спільноти осіб або об’єднання майна можуть бути або визнані, або не визнані законодавцем в якості суб’єктів цивільного права, тобто вони або мають, або не мають властивість юридичної особи

У першому випадку похідні утворення беруть участь в обороті, використовуючи власну правосуб’єктність і є повноцінними (хоча і похідними) суб’єктами права. У сучасному праві це, наприклад, господарські товариства.

У другому випадку похідні утворення можуть брати участь в обороті, використовуючи правосуб’єктність своїх окремих учасників (так відбувається, наприклад, в релігійних громадах, в громадських об’єднаннях без статусу юридичної особи ), можуть брати участь в суспільних процесах шляхом подачі колективних звернень на основі Закону України «Про звернення громадян». Суб’єктами права подібні спільноти не є. Однак повністю ігнорувати правовий зв’язок, який існує між учасниками цих об’єднань, не можна. Союзи, які не є суб’єктами права лише в силу їх невизнання такими законодавцем, – це суб’єкти «в потенції». Це союзи, які по ряду сутнісних ознак здатні до входження в стрій юридичних осіб, але в силу суб’єктивного фактору (волі законодавця, власної волі) на даному етапі і в даній правовій системі не визнані суб’єктом права. В інший історичний період або в іншій правовій системі такі об’єднання можуть отримати власну правосуб’єктність і потрапити в число «юридичних осіб». Поняття про похідну особу вперше з’явилося в римському праві. Для обґрунтування цієї конструкції римська доктрина використовувала теорію про «цілі» участі суб’єкта в обороті.

Строго кажучи, етика і здоровий глузд дозволяють вважати єдиним суб’єктом права людину. Право, стверджують римські джерела, існує для людини, яка і є дійсним і природним його суб’єктом: hominum causa omne ius constitutum est.[1] Цивільні права належать людям, призначені для людей, і розпорядження цими правами здійснюється за їх власний розсуд, «людина визначає по сваволі цілі, для яких повинні служити її майнові права ». [1]

Людина як природний суб’єкт права реалізує за допомогою участі в обороті свої цілі, тобто задовольняє споживчі та інші потреби. За своїм масштабом і за обсягом необхідних для їх реалізації ресурсів цілі бувають різними. Частину своїх цілей людина здатна задовольнити особисто. Така більшість реалізованих індивідуумом цілей: придбання їжі і предметів побуту, реалізація продукції, придбання в борг коштів. Існують, однак, і такі цілі, які, хоча і виходять з людських потреб, не можуть бути здійснені однією фізичною особою, вони, як кажуть «ширше цілей окремої особи». Джерело існування цілей, реалізація яких недоступна окремій особі, полягає в обмеженості людських можливостей. Ця обмеженість проявляє себе з двох сторін.

По-перше, майновий стан будь-якої людини має межі. Існують проекти, які не можуть бути реалізовані силами навіть дуже заможної особи. По-друге, конечне і саме людське життя. Є цілі, реалізація яких дуже тривала і виходить за межі тривалості життя зацікавленого індивіда.

У відповідь на ці практичні проблеми римське право запропонувало дві юридичні конструкції. Перша полягає в з’єднанні зусиль кількох осіб, що прагнуть до єдиної мети, в товариський союз, societas, учасники якого вносять для спільної справи все своє майно або його частину. Ця конструкція дозволяє подолати обмеженість матеріальних або персональних ресурсів однієї особи шляхом з’єднання в рамках товариства зусиль кількох учасників. Суть другої конструкції полягає в утворенні юридично незалежного від складових його фізичних осіб суб’єкта, який має постійне існування і який забезпечує тим самим реалізацію цілей, що за тривалістю виходять за межі людського життя. Російський вчений Г. Ф. Дормідонтов писав: «Суспільне життя спонукає людей спільністю переслідуваних ними цілей безперервно з’єднуватися в союзи; такі союзи уособлюються в силу фікції, тобто правоздатність визнається за ідеальною єдністю, абстрагованим від свого субстрату, фізичних осіб, які є членами того чи іншого громадського з’єднання».[2] Найбільш часто прикладом   «безперервної» цілі є державна чи громадська мета, яка полягає в захисті громадян від зовнішньої агресії і охорони їх внутрішніх прав.

В самому римському праві не вживався термін «юридична особа». Римська юриспруденція поетапно винаходила конструкції для вирішення практичних задач і ніколи не давала утвореним спільнотам єдину класифікацію. І вже потім, в залежності від цілі чи мети, яку ставили спільноти, в цивілізованих країнах розвивались види юридичних осіб, які відповідали цим цілям. Як уже відзначено, римська юриспруденція, прагнучи подолати обмеженість можливостей окремої людини в досягненні цілей, використовує дві діаметрально протилежні конструкції. Перша – товариське об’єднання (societas) являє собою розрізнений союз осіб, яких об’єднує лише загальна (як правило, комерційна) мета і які для досягнення цієї мети погоджуються піти на  майнову кооперацію. Відокремити товариство від особистості його учасників неможливо, товариство не існує поза своїх членів. Societas фактично і юридично руйнується зміною свого особового складу, і фактор кожного учасника, його діяльності заради загального результату має в цьому типі об’єднання вирішальне значення. Цим товариствам сьогодні відповідають юридичні особи приватного права.

Повну протилежність товариству представляє корпорація (universitas). У цій формі об’єднання союзна ідея превалює над особистим фактором. Корпорація не має потреби ні в особистій участі членів, ні в їх майні: вона бере участь в обороті через представників і має відокремлену майнову базу. Корпорація не руйнується виходом з її складу навіть всіх членів і байдужа до зміни учасників. Центральне місце в конструкції universitas займає ідея об’єднання. У корпорації ідея превалює над учасниками, визначаючи їх місце в своїй системі, їх завдання та функції і можливості індивіда вплинути на лад корпорації мінімальні. Цим утворенням сьогодні в цивілізованих країнах відповідають юридичні особи публічного права.

Юридичні особи приватного права створюються на підставі приватноправового акту – статуту, засновницького договору, установчого акту. Порядок створення, ліквідації, відносини між засновниками повністю регулюються цивільним правом. Як правило, такі юридичні особи створюються для підприємницької діяльності що передбачає участь в цивільному обороті. Юридичні особи публічного права створюються поза межами цивільного права, більшість з них мають так звані ідеальні цілі – політичні, наукові соціальні, художні тощо. Майно, яке вони використовують, як і прибутки від підприємницької діяльності, використовується виключно для досягнення основної мети. Тобто участь їх в цивільному обороті обмежена, другорядна.  Оскільки внутрішня структура і відносини учасників таких спілок регулюються не правовими нормами а внутрішніми настановами то і регулювання використання цього майна здійснюється поза правових норм, тільки цими ж внутрішніми настановами. Таке використання майна приводить до неможливості участі його в цивільному обороті а господарську та іншу комерційну діяльність такі спілки можуть здійснювати винятково тільки шляхом відділення майна і утворення госпрозрахункових  установ  і  організацій  із  статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законом. Окрему категорію становлять спільноти без фіксованого членства, без поіменованих засновників, об’єднані тільки ідеєю і існування яких неможливо описати цивільним правом.

Загальне правило, яке застосовує тут законодавець полягає в тому, що  звичайно, законодавець встановлює умови виникнення і припинення юридичної особи, визначає його ознаки, правоздатність, організаційно-правові форми юридичних осіб і т. д. Але це лише зовнішня сторона правової природи юридичної особи. Внутрішня ж сторона полягає в тому, що законодавець має перед собою складаючийся, готовий результат правотворення, процесу поступового визрівання правових форм. Він їх не винаходить, а знаходить у правовій реальності. Закріплена в законі форма правової життєдіяльності є результат функціонування всієї системи правопорядку, комунікації величезного числа правових осіб.

Але при попаданні в умови нашої країни, яка почала шлях з своєрідної нульової правової позиції, з цією живою правовою реальністю проходять метаморфози які можна назвати утилізацією права. Ця реальність спрощується, юридична картина примітизується, проходить реверс до якихось первинних, забутих чи взагалі небачених і нежиттєвих форм. Схожий процес ми спостерігаєм з формуванням і прийняттям Трудового кодексу. Сам по собі діючий Кодекс законів про працю є досить якісним документом. Але його доля така ж як і доля Сталінської конституції. Текст є досконалим але існує він як би в правовому вакуумі і ним або не користуються або, при зміні правового середовища, його утилізують. Саме цим зараз зайняті депутати приймаючи новий кодекс і утилізація проходить шляхом повернення описаних в підручниках з історії первинних, уже варварських з нашої точки зору, форм найму робочої сили.

У випадку з класифікацією юридичних осіб, вітчизняний законодавець звів все живе розмаїття до однієї підприємницької форми – до юридичної особи приватного права. В умовах імітації структур громадянського суспільства нежиттєвість такої класифікації непомітна. Замітити її можливо тільки в застосуванні до ще живих структур церков. І то не через їх якийсь високий правовий потенціал, а через генерування нормативними актами що застосовують цю цивільну форму церковних конфліктів. Ці конфлікти закладені вже на початковій стадії утворення і реєстрації релігійних організацій.  При утворенні любої громадської організації, вільні і дієздатні громадяни самостійно визначають мету своєї організації і спектр тут необмежений і безкінечний – від захисту прав якихось маленьких тваринок до колекціонування самих безглуздих, з нашої точки зору, предметів. Що робити чиновнику, який змушений легалізувати організацію, яка називає себе проміжною ланкою між Богом і нами? Яка ставить за мету різними шляхами вести нас (в тому числі і самого чиновника) до однієї мети – до спасіння, до Христа? Зрозуміло, що такі речі недопустимі в законі чи статуті організації. Більше того, ці цілі неможливо описати на світській чи правовій мові і тоді держава, мимоволі порахувавши віруючих як громадян недієздатних і несповна розуму або в кращому випадку як неповнолітніх дітей, самостійно описує організацію і сама визначає її мету. На цьому шляху у держави, яка, на відміну від духовного, ірраціонального утворення і існування церкви, є раціональним і правовим утворенням, в розпорядженні є винятково тільки  раціональні (наукові, позитивістські)  мова і методи. Так в країні появляються організації-юридичні особи, метою яких визначено задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру. І тоді право на зміну підлеглості у таких юридичних осіб визначається за аналогією зі зміною підлеглості підприємств. Для досягнення своєї мети, яка визначена як заняття господарською, прибутковою діяльністю, такі юридичні особи можуть утворювати різні союзи, входити чи виходити з таких союзів. Тобто вчиняти то, що називається зміною підлеглості. В цивільному праві об’єднання юридичних осіб може створюватись з двома цілями. Перша – це спільне провадження складної підприємницької діяльності. Приклад – промислові концерни. Друга – об’єднання для представлення і захисту спільних інтересів. Приклад – Союз хіміків України, Федерація роботодавців України.

Цивільне право дозволяє вчиняти такі дії за єдиної умови – мета юридичної особи, ідея, яка утворила і об’єднала громадян в спілку не міняється. Зрозуміло, що за такого стану речей неможливе об’єднання підприємств з благодійними чи громадськими організаціями як і неможлива зміна мети підприємства на іншу, благодійну чи громадську. За таких обставин, організації, мету яким визначив законодавець як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, по логіці закону можуть міняти підлеглість, входити в союзи з організаціями, які мають таку ж мету. По цій же логіці організація, яка молиться Христу, може об’єднуватися, входити в релігійні спілки, міняти підлеглість і молитися Будді чи Аллаху. Але в полі цивільного права входити може і створювати може тільки такі спілки, які є громадськими а не релігійними організаціями. Як, наприклад, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Визначивши мету організації як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, законодавець цим самим сфальшував, підмінив реальну мету, яка об’єднала віруючих і цим самим проігнорував реальні процеси, які можуть проходити з цією метою і цією організацією. Ці реальні процеси проходять в духовному житті людини, вони ірраціональні, не описуються мовою права і держава може тільки констатувати – існує чи не існує в реальному житті та чи інша спілка. За таких умов, при намаганні релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість, держава не може вникнути і не може описати зміни які проходять з ідеєю, що об’єднала віруючих в спілку, не може і не повинна вникати в метаморфози, які проходять в духовному житті віруючих. Держава може тільки констатувати, що якісь зміни в ідеї, яка утворила первинну спілку, привели до її зникнення і така юридична особа може бути тільки ліквідована. Положення про право релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість немає ніякого змісту, є фікцією. Втім фікцією є і сам базовий закон, який цивільним правом намагається регулювати утворення і діяльність релігійних організацій. І при тому стверджує, що при цих діях бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Слушно запитати, як це Заповіді Божі, які є основою внутрішніх настанов християнських церков, можна перевірити на відповідність світському праву?

Зрозуміло, що поява базового релігійного закону диктувалась одноденними турботами і сам закон створювався владою пожежними методами. Негативні процеси після розпаду комуністичного монстра, серед іншого, привели до виникнення на пострадянській пустоті різноманітних релігійних і квазірелігійних сект. Серед них одна, особлива, яка налякала владу своїм масштабом і непрогнозованістю – Біле братство. І саме тоді, з метою контролю всіх існуючих і подібних майбутніх утворень був прийнятий нормативний акт який дозволяв законоподібним шляхом здійснювати цей контроль. Зробивши всі релігійні організації господарськими структурами, влада отримала можливість вести контроль за надходженнями. Такий, який ведеться згідно податкового законодавства за підприємствами. І вже потім, ведучи пожежними методами боротьбу з тіньовою економікою, влада змінила Цивільний кодекс і зробила підприємствами всі громадські організації.

Врешті вся ця бутафорія могла би існувати довго, як би не конфлікти за майно організацій які намагаються «змінити» підлеглість. Але вирішити їх так, як намагаються зараз, прививкою якихось змін до недолугого, варварського закону, неможливо. Це, наприклад, видно навіть з того, як легко і з усіх сторін критикуються новоспечені зміни запропоновані законопроектом за № 4128. Втім це не гарантує від того, що ці зміни не будуть прийняті. Кожна зміна складу депутатського корпусу приносить свої,  яскраві і нові приклади депутатської «творчості».

Які можуть бути поради?

Якщо ми рахуємо себе чи намагаємось стати цивілізованим народом – то не треба відноситись до частини народу, яку ми називаємо віруючі, як до людей несповна розуму. Відділення держави від церкви, серед іншого, означає що церква і віруючі самі влаштують всі свої справи. Їй непотрібні ні наші закони ні наші поради з підручника релігієзнавства(!). Тільки Конституція і віра! Всі справи і всі конфлікти вирішуються тільки в переговорах, в діалозі і при цьому між сторонами в таких переговорах не може бути ніяких нормативів, прийнятих однією стороною без згоди іншої. Конфлікт на майні неможливо вирішити світським правом, тільки в діалозі двох церков. Якщо це у них не виходить то це означає якийсь дефект віри. І тут держава їм нічим не допоможемо. Може максимум тільки прислати наряд поліції, якщо там почнуть квасити один одному носи. Ну можемо ще принагідно  звернути увагу на заяви УПЦ КП про бажання вести діалог з УПЦ МП, про повагу до неї і до її канонів. Це нескладно, канони обох церков одинакові. І в обох церквах є положення про те, що майно парафії є майном всієї церкви. То тоді, мабуть, якщо навіть вся громада, включаючи і немовлят, перейде до іншої церкви – все одно майно згідно канонів, які поважаєш, можна перевести тільки за згодою другої церкви. Інакше це… Не знаю як це назвати з точки зору права і пробувати навіть не буду.

Анатолій Дутчак, м.Калуш

  1. Юлиус Барон. Система Римского гражданского права. СПб: Издательство Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. С.114
  2. Дормидонтов Г. Ф. Система Римского права. Общая часть. Казань, 1910. С. 124.

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook