Будучи старшим сином бога Сонця Сварога, Перун вважався грізним богом у більшості племен східних слов’ян, які згодом об’єдналися в Київську Русь. Якщо порівнювати Перуна з древніми богами інших народів світу, то його можна зіставити з такими відомими богами, як скандинавський Тор, давньогрецький Зевс і давньоримський Юпітер.
При всебічному аналізі того, що вкладали слов’яни в це слово, вийде щось типу «Разючий, тобто той, чий удар вражає». І в цьому нічого дивного немає, адже він вважається Богом Грози: грім — це гуркіт його колісниці; блискавки — це разючі удари самого бога.
Слов’яни вважали, що бог Перун був головним покровителем князя і його дружини — від того, наскільки грамотно править князь і сильна його дружина багато в чому залежало життя простого люду, тому народ і шанував Перуна старшим серед інших слов’янських богів. До речі, клятва, дана Перуну, вважалася найбільш священною — мало хто наважувався її порушити. Але не тільки за суворість і міць шанувався Перун у народі. Грім і блискавка практично нерозривно пов’язані з дощем, а дощ, особливо своєчасний, це хороший урожай, а значить пристойні запаси на зиму. Ось чому народ навіть блискавки Перуна поділяв на:
— «мертві», тобто вражаючого всіх, хто порушив закони і клятви, разючого ворогів і т.д;
— «живі», які вражають все вже померле, даючи на місці загиблого прокинутися нового життя.
На капищах Києва, Новгорода та інших великих слов’янських поселень ідол Перуна займав найпочесніше місце. Сам ідол робився з дуба, причому не живого дерева, а вже померлого (в ідеалі, прокаженого блискавкою — тобто дуба, «обраного» самим богом).
По обидва боки від ідола встановлювали 2 великих камені з плоским верхом — на одному камені доглядач за капищем підтримував жертовний вогонь (цілком можливо «вічний вогонь» пам’яті біля пам’ятників і обелісків — це «відродження» традицій Перунового жертовного вогню), а на другий служив на кшталт жертовного вівтаря — на ньому вбивали жертовних биків (дуже рідко, але бували випадки і людських жертвоприношень).
Наскільки давно стали почитати слов’яни Перуна, сказати важко, але про те, що слов’янські племена здійснювали священні обряди і приносили в жертву биків, писав ще в VI столітті візантійський письменник Прокопій Кесарійський. Чи було це поклоніння Перуну? Дуже навіть може бути. Зате не викликає ніяких сумнівів, що при укладанні договору між Києвом і Візантією в Х столітті, київський князь давав Перунову клятву, так як це чітко зафіксовано в історичних документах.
Про те, яку роль грав Перун в культурі слов’янського народу можна судити, крім усього іншого, по тому факту, що навіть після прийняття Київською Русі православ’я він фактично нікуди не пішов з життя народу, просто тепер його стали називати Іллею-пророком (або Іллею громовником ). Так, Іллі не приносили в жертву тварин (хоча в російського народу до недавнього часу зберігалася традиція забивати вирощену на продаж або заготовку м’яса тварин (бика, свиню і т.д.) саме на Ільїн-день), але сенс звернень до святого Іллі- пророку мало чим відрізняється від того, з якими «питаннями» зверталися свого часу до Перуну — покарання зрадника або ворога, послати дощ або сніг і т.д.
Між іншим, саме церква Іллі-пророка була однією з першим православних храмів, побудованим в Києві (а в цій церкві на самому видному місці було зображення сивого, якого на золотій колісниці забирають в небо вогняні коні). Про те, що все це випадкові збіги говорити не варто — просто слов’яни, приймаючи християнство, насамперед знайшли серед православних святих гідну заміну свого найголовнішого божества.
Іван Гудзенко
