Александр Шмеман

ashmemАлександр Шмеман відомий російський православний богослов, священик Православної Церкви в Америці, релігійний діяч ХХ століття. Він народився восени 1921 року в естонському містечку Ревеле. Виховувався у благородній родині. Його батько Дмитро Миколайович був офіцером лейб-гвардії російського імператора Миколи ІІ, а мати – Анна Тихонівна походила із дворян, народилася у селищі Шишкове.

Дід Шмемана ще при Російській імперії  займав посаду сенатора Державної  ради. У дитинстві він полюбляв спостерігати за природою, щоб зрозуміти процес фізичних явищ, виховувався  у духовно-моральному дусі, притримувався  правил етикету, що було важливим на той час. Як і всі інші діти він полюбляв ігри, проте його серце прагнуло чогось більшого, він намагався пізнавати цей світ, Бога, людину, осягнути безмежну велич  Всесвіту.

Анна Тихонівна приділяла достатньо часу для того, щоб виховати свого сина і плекала надії, що він  зможе стати видатною, відомою на цілий світ особистістю, яка зможе  духовно відродити тогочасне російське суспільство, державу і церкву. При цьому вона була завжди поряд з Олександрем, підтримуючи його в молитві.

А. Шмемана було відправлено навчатися до російського кадетського корпусу в місто Версаль (Франція), в якому він зустрів багато друзів і потоваришував з ними  Александр поступив в ліцей містечка Карно, який успішно закінчив у 1939 році. Після ліцею навчався у Свято-Сергіївському православному богословському інституті міста Париж, який закінчив у 1945 році. Почав досліджувати історію Церкви, будучи учнем відомого ліберального теолога і історика Антона Карташова.

У  нього він захистив кандидатську дисертацію, що стосувалася теми про візантійську теократію. Після закінчення навчання  у богословському інституті – викладав церковну історію. У 1946 році архієпископом Володимиром Тихоницьким був рукопокладений  у сан священика. Продовжував  здобувати освіту в університеті Сорбони. У 1959 році у захистив докторську дисертацію з такою назвою «Вступ до літургічного богослов’я », йому було присвоєно науковий ступінь – доктора богослов’я. Крім того йому було присвоєно звання почесного доктора церковних наук Грецького богословського інституту Святого Христа в місті Бостоні, а також Генеральної богословської семінарії у місті Нью-Йорк (США) та в коледжі Істона.

У 1951 році був призначений на посаду доцента кафедри церковної історії і літургіки у духовній семінарії св. Володимира в США, а вже у 1960 – професор кафедри літургійного богослов’я. У 70-х роках ХХ століття зіграв значну роль у визнанні самоітйного управління Північно-Американської митрополії, під юрисдикцією якої він знаходився – Російською Православною церквою.

Завдяки його діяльності і праці митрополія перетворилася на Православну церкву в США, а в 60-80 –ті роки ХХ століття займав посаду члена митрополичої ради. У 1953 році був рукопокладений на протоієрея, а у 1970 – підвищений у сані протопресвітера (найвищий чин у білому духовенстві). Викладав історію східного християнства в Колумбійському і Нью-Йорському університетах. Протягом трьох десятків років брав участь в релігійній програмі радіо «Свобода». У 60-70-х роках займав посаду замісника голови РСХР (Російського студентського християнського  руху) в США, а у 70-80-х роках – головою цього руху.

Основні праці протопресвітера А.Шмемана присвячені в першу чергу дослідженню літургійного богослов’я, де особливу увагу він приділяв Таїнству Святої Євхаристії, а також книга «Історичний шлях православ’я » (здебільшого носить церковно-історичний  характер).

Варто зазначити, що книги Александра Шмемана перекладалися на різні мови, набули широкого поширення  у 90 –х роках ХХ століття в Росії. У 2002 році в англійському і російському варіантах було опубліковано щоденники російського богослова А.Шмемана, у яких спостерігалася його точка зору на ті процеси, які вже відбувалися у самому православ’ї ще у ХХ столітті.

У творах А.Шмемана висвітлюються погляди на різні проблеми життя, що торкаються  в першу чергу духовного виміру людини, її буття  та існування в світі з Богом. На сьогодні ці питання є найбільш актуальними і важливими для сучасного православного богослов’я і його місця у суспільстві. Існують набагато складніші проблеми, які безпосередньо пов’язані з тим, що суспільство намагається підпорядковуватись під  об’єктивні закони світу. А ці закони у свою чергу  можуть спричинити дефект у суспільстві, і зруйнувати ті устої, які вже існують на даний час.

У праці «Історичний шлях православ’я» О.Шмемана розкриваються проблеми, які існували в апостольські часи: переслідування християнської спільноти в місті Єрусалимі  іудейською владою, утвердження Християнської церкви в центрі Римської імперії, переслідування і гоніння християнської спільноти імператорським законом, заборона місіонерської діяльності та проповідування християнського віровчення у римській державі. Тому перший розділ Шмеман назвав «Початок Церкви».

У даному розділі автор торкається питання існування християнської церкви в умовах римського язичництва, розкриваються головні засади місіонерської діяльності і проповіді апостола Павла по усій території Римської імперії. Через апостола Павла Бог відкрив язичникам не лише знання іудейських законів, а самого Ісуса Христа. Апостоли мали особливе доручення, божественну місію, яку повинні були втілювати в язичниках і внаслідок своєї місіонерської і душпастирської діяльності силою віри Євангельської навертати  багатьох людей до лона Християнської церкви.

Релігійна спільнота Єрусалиму не старається відділити себе від іудейства, а з допомоги першого єрусалимського єпископа апостола Якова – зберегти у своєму житті устої іудейського суспільства, а також дотримуватися Тори. Павло, якого ще називали «апостол язичників» і який боровся проти крайньої законності іудеїв-християн, прибувши до міста Єрусалиму, на прохання єпископа – апостола Якова і пресвітерів звершив обряд ритуального очищення Єрусалимського храму, щоб у такий спосіб показати іншим, що він дотримується іудейського закону.

Центром старозавітної релігії в апостольський період виступає Єрусалимський храм, який для християн слугував місцем молитви, вчення і проповідницької діяльності. Сьогодні  Єрусалим є сакральним місцем паломництва для усіх християн, його історія є надзвичайно великою, адже вона пов’язана з життям засновника християнства – Ісусом Христом. Ми спробуємо відчути зв’язок ідеохристиянства з сучасним православ’ям, чомусь він був перерваний, але з появою християнського богослужіння зберіг печать іудейського походження.

Навіть простий пересічний православний християнин буде здивований тим, що православне богослужіння  повністю визначене храмом і синагогою. Видно також і те, що християн першопочатково вважають себе органічного частиною свого народу, а своїм покликанням звертаються до Христа. Так як Ісус Христос об’єднував у собі два початки – Старий і Новий Завіт, Він не руйнує устоїв іудейського суспільства, а доповнює їх заповідями Блаженства і виконує  Закон.

Ми спостерігаємо різку зміну і протиставлення двох світоглядів – іудейського і християнського. Також бачимо навернення язичника – ефіопського євнуха через місіонерську діяльність апостола Филипа і звершення Таїнства Хрещеня над ним. Рання Церква мала досвід хрещення, тому що до нього закликає слово Святого Євангелія, а разом з ним пов’язане і літургійне життя релігійної спільноти. Пізніше воно стане елементом живопису  у християнських катакомбах.

Перші християни стали прикладом мучеництва і твердої віри при жорстоких імператорах Риму.

Тому другий розділ книги було названо «Гнана Церква». Місіонерська проповідь апостолів перевернула увесь антично-римський світ. Християнство поширювалося швидкими темпами, з’являється багато великих церков у Сирії, Єгипті, Малій Азії, можливо в Іспанії та Галії. Поступово починає вибудовуватися  церковна духовна  ієрархія, на чолі неї вже стоїть єпископ. Один із видатних діячів Антіохійської церкви єпископ Ігнатій сказав такі слова: «без єпископа, пресвітерів і дияконів Церкви не має».

Третій розділ книги «Перемога християнства» вказує на тріумф християнської віри і перемогу над язичництвом, а також запровадження чернецтва на Сході, а у четвертому  розділі мова йде про епоху Вселенських соборів, різні диспути навколо тринітарного і христологічного вчення православної церкви.

У п’ятому розділі розповідається про Візантійську імперію, іконоборчий процес до часу догматичного встановлення вчення про ікони, шанування мощей, яке було закріплено постановою VІІ Вселенського собору, а шостий розділ – описує темні православної церкви віки під гнітом турків, православний  націоналізм та звільнення від турецького ярма.

Розділ сьомий стосується розвитку руського православ’я в період князівського правління, церковно-політичні відносини між Києвом і Москвою, в тому числі торкається питання і синодального періоду.

Доктор богословя і професор МДА Олексій Осіпов висловився так стосовно особистості Александра Шмемана: він назвав його людиною дуже високого раціо, проте Шмеман до кінця не зміг зрозуміти Бранчанінова і Феофана

 Богдан Стрикалюк

Магістр релігієзнавства