Проте є зворотній бік цього стану: я вмію радіти простим речам та сміятися так, що у оточуючих навертаються сльози на очі від милування. Також я люблю солодко засинати під ритмічне биття люблячого серця своєї матусі. Люблю їсти, люблю просто дивитися на весь світ, коли я на прогулянці.
Світ такий безкраїй! Я хочу його!!! Хотіти – це навіть не бажання, а божевільна, нестримна мета, до якої я крок за кроком наполегливо йду. Мені вкрай потрібно тримати, мацати, кусати та й смакувати все, що навкруги…
…Я трохи заспокоївся. Світ перестав лякати й дивувати до нестями. Я знаю ціну своїм потребам, відчуваю любов і підтримку батьків. Я вже самостійний, хоча більшість так не вважає. Хочу і вмію робити багато чого сам. Втім, виходить у мене це не дуже переконливо.
…Я майже дорослий. Світ відкривається потроху та манить вказівним пальцем. Прагну бути таким, як усі. Протилежна стать чомусь почала мене цікавити та хвилювати. Це сумісні ігри та жарти. Доглядаю за собою. У батьках не відчуваю гострої потреби, але вони в мені цю потребу відчувають ще дуже сильно. Нещодавно завів щоденник та вкладаю туди свої власні секрети. Маю друзів. Їх безліч.
…Щодня трапляється щось нове. Якісь цікаві враження та події. Прагну, щоб мою думку поважали та з нею рахувались. Уже відомі такі почуття, як заздрість, ненависть та огида. З кожним днем я хочу задовольнятися все більшими благами. Іноді доводиться прибріхувати та прикрашати. І все лише заради того, щоб не конфліктувати з батьками, аби вони не сварили мене. Часто їх дратує моя поведінка або мої висловлювання. Я ж намагаюсь їм завжди щось втовкмачувати. Утім, мабуть, це в мене погано виходить. Щоб відстояти власну думку, доводиться сперечатися. Уже звик до постійних зауважень, критики та конфліктів. Мабуть, ми по-різному бачимо світ. Інколи хочеться втекти або просто закритися від усіх та заткнути вуха. Добре, що це трапляється лише інколи.
…Я вже зовсім дорослий. З гордістю кидаю виклик назустріч майбутньому. Напевно, вже знаю, ким хочу стати. Ненавиджу, коли батьки нахабно втручаються у моє власне життя. Мені досить лише одного факту їх існування та присутності. Просто я хочу повної незалежності. Утім, вони не розуміють ні мене, ні моїх прагнень. Увесь час тільки і роблять, що в чомусь звинувачують мене або відмовляють мені. У мене багато справ, тому я постійно чимось зайнятий. Почуваю потребу у друзях, вони в мене справжні. Ми разом – сила та зброя. Мене дратують безліч речей, я до кінця так і не можу зрозуміти, звідки я тут, навіщо все це довкілля?
…Цікаво, стільки років, скільки зараз мені – це багато чи мало? Це рівно стільки, щоб бути повністю самостійним та на власних хлібах. Я намагаюсь якомога більше заробити не тільки з метою прогодувати родину, але й довести всім, що чогось я все ж таки вартий. Сил багато, планів море, мрій безліч! Свої думки намагаюсь зв’язати докупи, у голові деколи хаос. Хочеться так багато, що навіть не знаю, за що братися. І це не тільки посадити дерево, виростити дитину та збудувати оселю. Це насправді програма Максимум. Не вистачає рук за все братися та все втілювати у життя. Хоча життя таке довге, є час, ще багато часу на звершення моїх божевільних планів! Для батьків я гість, довгоочікуваний та шанований. Вони для мене також. Почав розуміти, які вони мені дорогі, як я їх люблю та ціную. Я маю кохану дружину. У нас сім’я та власні діти. Тепер я повинен бути зразком та навчати їх тому, чому колись мене навчали мої батьки.
…Роки перестали мене хвилювати. Я вже їх давно не рахую. Останнім часом тягне на думки про щось велике та неземне. Часто почав замислюватися про духовне. Багато читаю, аналізую, згадую та роблю висновки. Інколи до мене приїздять власні онуки, інколи я приїжджаю до батьків з квітами. Тепер у нас з ними одне місце зустрічі. І куди все поділось, як стрімко пробіг час, як миттєво подорослішали діти, як швидко пішли батьки та як різко стала голова сивою. Не може бути, щоб ми тут всі просто так жили та вмирали! Стільки любові, стільки емоцій, стільки драм. Таке життя не буває просто так. Це явно чиясь божа задумка. Піду заварю собі чай, є час ще подумати.
…Сумую за роками, за минулим, за коханою дружиною. Не ясно уявляю майбутнє. Ось вони діти, дорослі онуки, я все ж не один. І від цієї думки радісно. Тіло втомилося, воно хворіє. Втішає думка, що йому вже, мабуть, не довго залишилося страждати. Радію простим речам. Тим, які раніше не помічав, бо все було ніколи. А зараз час тягнеться, як у дитинстві. Навіть не розумію, наскільки це є добре, чи погано. А що далі? Чи є взагалі це «далі»? Є… Звичайно є… Чомусь я дуже в це вірю. Яку б я дав зараз пораду тим, кому ще жити й жити. Мабуть, звертати увагу та ретельно фіксувати прості речі: зупинятися частіше та озиратися навкруги, фіксувати будь-яку радісну мить – посмішку своєї дитинки, обійми люблячих батьків і навіть їх зауваження, почуття від долоні в долоні коханої людини… Це так просто і одночасно важко. Доки ми молоді, у нас не вистачає часу, ми кудись завжди поспішаємо, підганяючи час свого життя… Ой, щось я тут відволікся, зовсім забув, що хотів зробити, знову нічого не пам’ятаю.
…Живу! О так, я продовжую жити, і це зовсім не страшно, незабаром повернуся. Мої справи залишилися не закінченими, я так до кінця не впорався з тим, навіщо був з вами. Ви навіть не уявляєте, як тут! Людині це важко пояснити. Вона нічого не пам’ятає, а потім обов’язково згадує, коли потрапляє сюди. Та багато за чим жалкує. Бути тут – це зовсім не страшно, це, навпаки, чарівно. І відповідально. Дуже скоро ми з деякими з вас ще зустрінемося, тільки ви, на відміну від мене, не будете знати, що я – це Я. До зустрічі, мої любі, не хвилюйтеся. Зі мною усе гаразд.
… Теплі кохані руки, я дивлюсь в ЇЇ очі і розумію, що ми давно знайомі. Її погляд переповнений блаженством. Вона стомилася і відпочиває, утім не відводить від мене своїх материнських люблячих очей. Я теж стомився, ще трохи і без слів я розповім їй усе, що мені про нас відомо. Попереду довгий життєвий шлях. Утім, доки я пам’ятаю, що мені потрібно насамперед цінити, на що звертати свою увагу, — буду намагатися це робити досконало! … А зараз я хочу спати, спати та подорожувати тими чарівними краями, звідки я щойно прийшов. На добраніч любі мої, Я з вами.
Охріменко Катерина
м. Запоріжжя
