ЕСЕ        20 Червня 2016        64         Прокоментуй!

Наша війна (роздум)

Ще до 2014 року я мало розумів, що таке війна. Адже для мене вона була черговою статистикою, історією, чимось далеким та поганим. Так, я розумів, що війна – це розруха, смерть невинних та винних людей, але війна ніколи не приходила до мого дому. Я вважаю домом свою країну. Так, моя країна не є економічно розвинутою, у моїй державі панує несправедливість, але мій народ свободолюбивий і від початку незалежності він не знав, що таке війна. Коли я вмикав телевізор чи читав новини про війну в Іраку, Лівії, Грузії, я відчував байдужість. Не буду приховувати, що мені було байдуже. Хоч жорстоко, але відверто. І коли війна постукала у мої двері, я відчув, що вона несе лише смерть та нещастя мого народу, який упродовж тисячі років боровся за незалежність і отримав її в 90-х роках без крові.

vi

У 2014 році, коли мій народ і я з ним вийшли проти свавілля влади, коли пролилася перша кров, я зрозумів, що війна тільки починається. Ми скинули один режим – отримали інший. Почалася анексія Криму, а пізніше війна на Донбасі. Коли почалася війна, я вірив, що скоро буде перемога нашого народу, але сталося так, що росіяни, які були нібито нам братами, вставили ніж у спину.

Скільки я живу, завжди знав, що російський народ на нас нападе, бо імперіалістичні народи завжди пригнічують нещасних. Але я не вважав себе нещасним, я вважав себе українцем, який знав свою історію і пам’ятав подвиги своїх нащадків. Я маю трішки російської крові, але ніколи ні на мить не вважав себе росіянином, чи поляком, бо маю і ту кров. Я був гордий, що є українцем. Українцем, рожденним для успіхів та перемог для блага свого народу.

І тут раптом почалася війна. Відразу почалися смерті. Мені здавалося дивним, що український брат з Донбасу вбиває українського брата з Рівного, Луцька, Києва. Але вороги зробили своє – посіяли ворожнечу.

І коли я побачив перших трупів війни, в мене заболіло серце. Так ви спитаєте, чому я не пішов на війну ? Я дуже хотів. Спочатку серце та інші хвороби, а потім страх. Так, страх за свою нікчемну шкуру. І таких, як я, мільйони. Але коли я бачу українського солдата, у душі відчуваю гордість, що народився в цій країні. Неодноразово мені пропонували покинути Україну, багато знайомих поїхали, бо, бачте, тут біднота і є шанс виїхати біженцем в ЄС. Можете мене вважати дурнем, бо я вірю у свою країну і свій народ. Так, у нас продажна влада, суцільне кумівство та несправедливість, але я вірю і буду вірити до кінця в нашу перемогу та  в нашу силу духу. І знаєте, коли кажуть, що немає за кого гинути, то згадайте тисячі тих людей, які загинули за вас та нашу свободу, щоб ви та ваші діти спокійно гуляли, розважалися та жили. Бо тим сиротам та матерям дітей та батьків не повернеш. Ми їм зобов’язані. І зобов’язані пам’ятати їхній подвиг.

Вибачте за такий потік думок. Я просто хотів відкрити  вам своє серце та душу.

Ігор Дмитрук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Підтримай нас!
Рубрики:
Ми у Facebook
Ми Вконтакті