Метафізика

Що ж таке метафізика?  Як розумілося та сприймалося це поняття  в  різні періоди історичного розвитку людства?   Яке важливе значення  має метафізика для сучасної філософії?

Для того, щоб визначити дане поняття, нам необхідно звернутися до історичних витоків його формування. А  тому першим  у західноєвропейській філософії раннього античного мислення постає власне питання  щодо основи всього (грец. Αρχέ παντόν). Таким чином  основним питанням  філософії залишається питання  про основу. Питання  може припускати  не тільки  тимчасове  перше начало утворення всього, але й  наявність  основи всього сущого, тобто  того, що є і  чим стає, що  може виникати  або ж зникати.

Філософія  починає визначатися  як  те, що колись називали «метафізика», тобто така своєрідна єдність  основної  і сукупної  науки.  Вперше про  різницю основи та обґрунтування  говорив  мислитель Платон Філософ вбачав по іншу сторону  світу досвіду одиничних  та змінних речей  щось надчуттєве, царство вічних  сутностей, які передусім увінчані  благом. За  Платоном, людський розум є прямо підпорядкованим вічним ідеям, і в такий спосіб переступає  чуттєвий світ, наближаючись до надчуттєвої істини.  Умовою і нормою  пізнання світу  є знання про ці ідеї.

Перед філософією ж стоїть завдання  – допомогти  прояснити такі знання. Платон  швидше розумів  метафізику  як  науку про вічні ідеї, які відносяться до світу досвіду та ґрунтуються  на ідеї  блага.Саме  ж поняття «метафізика»  бере свій початок  від античного  мислителя Арістотеля. Таке поняття  є предметним   у  ранній класичній  античній думці.  Тому  перша філософія Арістотеля , яка була  складена  у чотирнадцять книг Андроніком Родоським отримала назву ta meta ta physica, що в перекладі означає – та, що йде після фізики. Фізика  в античний період могла розумітися  не лише як  природознавство, що ґрунтується на досвіді, а також як натурфілософія.

В такому випадку метафізика є чимось більшим за досвід, тобто знанням, яке йде за фізикою, може навіть перевищувати її. Доведено, що метафізика мала швидше за все предметне значення. Дане поняття  розуміється як таке, що  перевищує  чуття і досвід,  трансцендентує,  дізнається  про все, що взагалі  існує. Фізичні  речі підпорядковуються метафізичній основі, пояснюються тільки ними.

Ці знання або ж інакше кажучи науку, Арістотель  називає σοφία – мудрість, або ж πρότε φίλοςοφία чи θεολόγκη –  вченням про Бога.  У першій філософії Арістотеля міститься визначення, що метафізика є наукою про надчуттєве. Таке розуміння є близьким перш за все до думки Платона, проте  зовсім протилежним для Арістотеля.  На його думку, пізнання надчуттєвого  повинно сходити та виникати з чуттєвого, тоді як метафізика має здатність  поширюватися на емпіричний світ.

У другому визначенні  метафізика  інтерпретується філософом як наука про основи речей,  в яких Арістотель вбачає  зовнішні та внутрішні підстави, матеріальну і формальну, діючу причину. Третє визначення метафізики стає класичним завдяки Арістотелю, який називає її наукою про суще – те, що  в наявності є, і що властиве тільки йому. Метафізика охоплює власне все, що є взагалі, насправді: чуттєвий і надчуттєвий світ,  дані через досвід речі та їхні останні підстави, відповідно божественне буття.

Тут як раз і виявляється напруга між двома існуючими аспектами самої метафізики. Спочатку вона стає наукою  про суще як суще, тобто таким собі всезагальним вченням про буття як сукупна наука, потім – як наука про божественну  основу усього що існує, відповідно вчення про Бога.  Сукупність  всього, що є  може прояснятися із всезагальної прадавньої основи, а Боже буття можливо досягнути з досвіду сущого та його законів буття. Тобто у такий спосіб  єдність самої метафізики  як науки в кінцевому результаті у Арістотеля зберігається.

У новітній час  метафізика була різко осуджена  онтотелогічною конституцією Мартіна Хайдегера. Саме ж слово «онтотеологія » у вузькому його розумінні  належить Імануїлу Канту.  Тим не менш, метафізика за часів античного філософа Арістотеля  була онтотеологією, тобто своєрідним єднанням всезагального вчення про буття та водночас філософським вченням про Бога і у такому вигляді просто вписалася в класичну античну традицію.

У середньовічний період робиться спроба виходу Фоми Аквінського за межі вчення Арістотеля. Теолог  розрізняє три важливі аспекти в метафізиці:

1) Метафізика – божественна наука, інакше кажучи філософська теологія, яка здатна пізнавати Бога, а й інші надчуттєві істоти;

2) Метафізика – наука, яка  досліджує суще, все йому властиве;

3) Метафізика – перша філософія, що здатна досягати перші причини речей.

В тім, Фома Аквінський не зупиняється, а все більш чіткіше виділяє підстави єдності цієї науки. Безпосереднім предметом науки є суще як суще, проте у  завдання будь – якої науки входить питання підстави предмета її ж самої. Метафізика повинна  досліджувати як зовнішні так і внутрішні підстави сущого, проникати у першопричину всього, що існує, в тому числі і в абсолютне Боже буття, щоб звідси розуміти кінцеве суще. Тому Фома Аквінський називає метафізику онто- теологією. У самій же схоластичній філософії таке визначення  зберігається.

В період Нового часу відбуваються різкі зміни щодо розуміння метафізики. Особливо  це відчувалося  у ХVІІ столітті, коли  англійський філософ Френсіс Бекон  розділив філософію на :

1) Наука про Бога;

2)Наука про природу;

3) Наука про людину.

Їхнім попередником  стала перша філософія, що отримала назву онтології, яка  вже не була вченням про буття,  а формальною наукою про принципи, введенням в основні принципи понять, яким не вистачає обґрунтувань у дійсному бутті. За Христіаном Вольфом, метафізика стає сукупною теоретичною філософією на противагу етиці, тобто практичній філософії. Метафізика  має здатність розділятися  на загальну метафізику – онтологію як науку про суще в цілому; особливу метафізику яка може мати підрозділи трьох предметних сфер космології (наука про світ, природу, натурфілософія); психологія (наука про душу,все живе на світі, в тому числі про людину; філософська психологія); натуральна теологія (науа про Бога, філософське вчення).

Такий поділ є характерним для сучасності. Тому онтологія  повинна виробляти  дійсне тлумачення буття, яке досяжне в абсолютному бутті, тоді як філософська наука про Бога , припускаючи всезагальне вчення про буття, повинна  поступового розгортати пізнання самого Бога.

Богдан Стрикалюк