Масова література – наука чи пафос

Маси потенційних молодих науковців чи просто освідчених людей читають так звану масову літературу. Часто бачимо, чи то пак, чуємо, що дехто з них гордо цитує Пауло Коельйо, Річарда Баха (відомого пра…внука відомого композитора) тощо. Важко знайти студента чи просто особу до 25 років (звичайно, не без винятків), які не читали щось подібне. Дехто до схожої літератури відносить також книги Карлоса Кастанеди та Анхеля де Куатьє тощо. Недавно ознайомившись з новітніми шедеврами такого роду літератури, надумалось трохи розібратись в її значені та впливі на молодь.
Фактично, кожен релігієзнавець, чи науковець взагалі, помітить, що в будь-якій літературі можна знайти щось з повсякденного життя. Це – банальний факт. На даний момент популярністю користуються книги як на побутово-політичні теми так і “з натяком на щось трансцендентне“. У нашому випадку варто звернутись до другої категорії книг. Ітак, що спільного між вище перерахованими авторами? Насамперед – вони усі, бажаючи того чи ні, однозначно запозичують фактичні дані культу чи пояснень з певних вірувань, показуючи їх переважно через переживання певної особи (часто мова ведеться від автора). Також у книгах вище перерахованих авторів достатньо детально описане культурне середовище, в якому перебуває герой, який , власне, й піддається певним містичним, таємничим експериментам (як Андрій Анхеля де Куатьє, що спілкуєтьяс з Заратустрою, чи Річард Бах (герой-автор), що спілкується з “месією” Дональдом Шимодою ). Це безумовно зацікавлює маси і змушує науковців, як мінімум знати про існування нових літературних надбань. Важко не помітити, що досить часто автори, протягом написання кількох книжок, чітко показують читачеві картину світу, яку бачать вони, або ( і так, напевне, делікатніше) “намагаються донести” своє бачення світу, поділитись ним. З одного боку це все є безумовно великим плюсом для літератури, оскільки молодь, попри занепад читання взагалі, хоч щось читає, і навіть більше – читає про щось думаючи, але чи варто вірити тому, що пишуть, чи краще осмислити, проаналізувати і ділитися своїми висновками замість гарних слів, які хтось придумав? Звичайно, “істину варто брати з усього, де вона є” (Бодо Шефер), але свою істину! Не подумайте, що я намагаюсь применшити важливість сталих афоризмів чи щось таке.

Однозначно, науковою літературою назвати твори Коельйо та інших – не можна, оскільки це, насамперед, художні книги, тим не менш, молодь активно “вірить” в цю літературу, а подекуди навіть, як в щось ледь не святе (що вже казати про культ Марадонни, чи віру в Зоряні Війни!). Варто розуміти, що читати ці книги не заборонено, більше того – книги ці несуть багато повчального, неймовірно цікавого, розширюють горизонти уяви і таке інше; проте не треба забувати, що автор – письменник, художник, творець свого світу, яким він прагне ділитись, як власним здобутком, а не обгрунтованою фактами, реаліями та історичними даними, які є неспростовними. Чітко відділяючи межу, мона знайти дуже багато цікавого для себе у “масовій” літературі, і навіть використовувати її в культурологічних чи інших дослідженнях.

Де пафос? А пафос у тому, що одиниці людей після прочитання “Алхіміка”, “Щоденника Мага” (Коельйо) чи “Ілюзії”, “Єдине” (Бах) подумали: “Уууу це цікаво! Є над чим подумати. Звідки він це взяв? А де я це вже чув?”. Більшість прийде в школу, на роботу чи в Університет і скаже гучно, щоб чули всі: “А ви знаєте, (який я класний) що я прочитав?”

Антон Кравчук