Конкурс "Людина та людяність"        14 Вересня 2016        106         Прокоментуй!

Людяність приймає ті фарби, котрі дарує їй художник

Я стою один і в моїх вухах лунає вітер, я стою один і в моїх очах піниться м’який туман, я стою один і відчуваю терпкий аромат осінньої води, осінньої прохолоди, осінньої журби, я стою у полоні висоти. Я уявляю за собою натовп, хоча всюди порожнеча, сіра, самотня, глуха… Я самотній у світі людей, я буду самотній у світі без людей. Лише один крок, баланс: життя чи смерть, один крок і фінал…

dx-768x512

Ми звикли до того, що людяність це характерна риса людей, така собі невід’ємна складова. Але хто така людина? Напевно, визначення дати неможливо, проте можна сказати як це бути людиною, як це жити. Відчуття буття подібні відчуттям вільного польоту. Бути людиною означає плекати те, що приховане далеко за бездонною прірвою очей, плекати те, крихке внутрішнє «Я», яке відображається в нашому житті, подібно до того, як ми бачимо себе у дзеркалі.

Як би дивно це не звучало, але люди не народжуються з людяністю всередині, люди народжуються із зернятком людяності. Людяність – це  результат роботи над собою, це результат соціологізації, результат виховання і розуміння себе та оточення. Людяність – це результат, того що ти людина…

Існує людяність двох типів: людяність одного, котра закінчується там, де починається людяність іншого та людяність самотнього натовпу.

В першому випадку ми зустрічаємося з глибокими протиріччями людської душі: любов і ненависть, людяність і жорстокість… Ми всі хочемо бути різними, хочемо бути першими. Що ж кожен завойовує симпатії світу цього власним способом. Хто надмірною людяністю, що межує з хворобливим альтруїзмом, хто з надмірною жорстокість, що межує з психічними відхиленнями. Людяність не може бути на грані, бо людяність одного ніколи цілком не ліквідує бездушність чи безвідповідальність чи жорстокість іншого. Людяність – це якісь, якою повинен володіти кожен. Чому б, то? Здавалося б, що світ еволюціонує зі швидкістю авто на ралі. Але чомусь існують війни, чомусь існують вбивства, чомусь існують образи.. Чомусь проливається кров, чомусь падють будівлі і під ними вмирають у страшній агонії десятки і сотні людей. Чим більше «чому», тим більше тиші у відповідь, тим більше сліз, тим більше спогадів, тим більше сліпого мороку людських пороків.

Відповідно до того як людина схильна до бажання відрізнятися від решти, ріносильною є схильність до злиття з думкою суспільства. І це ще одне протиріччя людської натури. Людяність самотнього натовпу подібна стихії: вона надзвичайно сильна і надзвичайно страшна. Людяність натовпу – це величезне прагнення, але натовп часто буває самотнім у своїх прагненнях, натовп не чує голосу природи… Натовп часто відсторонює людей за певною ознакою, за поведінкою, за статусом, за мрією…

Війна та дискримінація – це акти не людяності  XXI століття.  Це те, що приносить біль, приносить страждання людини, загубленої серед людей.

Людяність – це не єдина внутрішня субстанція, людяність – це комплекс почуттів. Людяність приймає ті фарби, котрі дарує їй художник. А художник – це ви, ми, ти, я. Людяність, вона в несказаних словах, в пролитих сльозах, в забутих мріях, людяність в полум’ї почуттів життя. Людяність є у бажаннях, людяність в посмішці, у потиску руки, у погляді. В сльозах жалю і в сльозах щастя, в мріях забутих задля того, щоб воскресити їх в потрібний час, в бажаннях в ім’я добра.

В калейдоскопі сучасності знаходяться  тисячі і мільйони ситуацій в яких кожен знаходить «свою» людяність…

В повітрі повисла вуаль туманного дня, землею важко ступає холодний осінній дощ. Багнюка липне до чобіт, вітер б’є в обличчя, на руках терпнуть пальці. Вони стоять один навпроти одного зі зброєю в руках. Дві Людини посеред осені… Секунда. Постріл. Стріляє хтось один, інший падає в осінню багнюку. Хто людяний? Солдат, котрий стріляє першим, бо з його точки зору людяність – це захист батьківщини; чи інший, котрий знаходить людяність в тому, що не стріляє і падає в обійми осінньої багнюки.

Евтаназія – це людяність чи жорстокість? Трансгендерність – це хвороба, що вимагає співчуття чи безжалісний фарс, насмішка? Таких проблем існує безліч. І дійсно людяність настільки багатогранне явище, що важко провести межу добро-зло. Але в будь-якому разі людяність – це те світле, що рятує світ від краху, що живе в кожному з нас, що готове пробудитися будь-коли, потрібне бажання.

Давайте повернемося до людини над прірвою, до тої котра споглядає танок осіннього листя. Людина, яка бажає звести рахунки з життям. Уявімо натовп за її спиною: всі намагатимуться її врятувати. Це людяно? Припустимо, що так. А якщо ця людина жорстокий вбивця, котрий щоб уникнути ув’язнення стрибає у прірву. Чи можемо ми його відпустити? Можемо, бо кожен із нас вільний у розпорядженні своїм життям.

Ми всі блукаємо, ми всі шукаємо чогось в собі, одні знаходять, а інші ні. Але ми, люди, XXI століття, ми мусимо мислити масштабно, ми маємо думати про майбутнє, ми повинні розуміти, що всі ми несемо відповідальність за свої думки, за вчинки. Можливо, варто хоч на мить зупинитися і запитати себе « чи людяний я зараз?» і відповісти чесно. Чи людяні ми, коли руйнуємо дитячі ілюзії про щастя, чи людяні ми, коли говоримо неправдиві слова, які руйнуть мрії, чи людяні ми, коли виганяємо на вулицю кошенят чи хворого пса, чи людяні ми, коли ми носимо хутро звірів на собі, чи людяні ми, коли критикуємо мистецтво, вагою в життя, чи людяні ми по відношенню до світу? Напевно, не завжди, напевно, не всюди, напевно, не всі. Ми досі не живемо в ідеальному світі, ми досі боїмося один одного, а це означає, що ми досі не в повній мірі людяні. Людяність починається не з людини навпроти, не з брата, не з сусідської дитини, людяність починається з себе.

 

Людяність починається в поксякденному житті, людяність починається не завтра, не з понеділка, людяність починається тут і зараз.

Проте ніхто не в силі змусити людину бути людяною, бо це те, що вона має зробити сама, так, як не можна бути насильно щасливим, так і не можна насильно бути людяним. Людяність – це те, що народжене щирістю.

Людяність не можна описати словами, не можна зробити щось і сказати: « це людяно, а це ні», людяність не можна намалювати, але людяність можна відчути. Подібно тому, як ми відчуваємо запах квітки, дихання вітри, шовкову гладь води, так можна відчути людяність.

Людяність удосконалює людину, дарує їй шматочок щастя, такого істинного, такого тремтливого, такого дорого щастя, яке закарбовується у пам’яті, подібно квітам у гербарії. Коли ти людяний, то ти людина, коли ти людина, то ти маєш бути людяним.

В наш час перед людиною постає мільйони спокус, але напевно жодна з них не варта жорстокості, грубості, болю іншої людини. Мені здається, потрібно завжди пам’ятати, що коли ти не людяний по відношенню до когось, то ти приносиш біль не окремій людині, ти приносиш розчарування суспільству, в якому ти виріс; ти закарбовуєш в душі людини відчуття глибокої несправедливості, якому характерно мати зовнішній прояв, неочікуваний прояв. І можливо, колись і десь цей прояв доторкнеться до тебе, цей прояв буде безжалісний і загартований часом…

Можливо подує теплий літній вітер, вітер, котрий ніжно гойдає гілочки дерев, котрий обережно несе чарівні аромати квітів, можливо це буде вітер змін, вітер котрий торкнеться міст і містечок, країн і материків, вітер котрий буде нести натхнення… Натхнення жити яскраво, натхнення бути людиною, натхнення бути людяним…

Якби на фортепіано можна було сіграти «людяність», то це була б найпрекрасніша мелодія на планеті…

Кириченко Каріна

м. Радомишль, Житомирська обл

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook