Сьогодні на пострадянському просторі майже традиційною є критика марксизму. Однак, не можна безапеляційно відкидати всі ідеї цього напряму, так, важко заперечити правильність тези Карла Маркса про те, що людина істота колективна (суспільна). Саме у суспільстві формується особистість. Історія знає випадки, коли дитина потрапляла у середовище тварин у якому і зростала. Опиняючись серед людей вона не могла адаптуватися, повноцінно себе реалізувати. Відтак для людини важливою є комунікація з собі подібними.Однак, існує і негативний аспект такої взаємодії: необхідність узгоджувати власні інтереси, знаходити компроміси між індивідуальним і загальним. Зауважу, один відомий російський письменник писав, що одним із самих тяжких випробувань для людини є співжиття.За таких умов неабиякої ваги набувають індивідуальні риси людини. Звісно, що людина переважно є егоїстичною істотою (хоча це і негарно звучить) і буде у першу чергу думати про забезпечення власних інтересів, інтересів своїх рідних і близьких. До цього слід додати, що людина – істота з протиріччями, у тому числі і у аспекті , що розглядається. Тому важливою рисою має бути людяність.
Саме наявність у володаря держави цієї риси більшість мислителів пов’язували із ефективністю управлінської діяльності, порядком у суспільстві та розвитком ссоціуму. Однак, вдале поєднання егоїзму та людяності виявилось для значної кількості глав держав доволі важким завданням.
Як відомо, основним засобом регулювання взаємодії між людьми є право. Сучасне суспільство, зокрема західна цивілізація, розглядає право як невідємну складову реалізації потенцій людини. Тому важливим є розгляд питання людяності саме через призму правової сфери, особливо зважаючи на те, що однією із незаперечних цінностей для людини є справедливість.
Українцям, як людям, що репрезентують себе як доброзичливу, чуйну націю з відкритою душею необхідно усвідомити і сприйняти деякі європейські цінності, які відображають окремі аспекти людяності.
По-перше, найбільш неоднозначно сприймається українцями ситуація із відбуванням покарання у вигляді позбавлення волі Андерса Брейвіка, який вчинив терористичний акт у результаті якого заподіяно шкоду близько двомстам п’ятдесяти людям, сімдесят сім з яких було убито і який перебуваючи у норвезькій в’язниці «Іла» з 2015 року заочно здобуває вищу освіту на факультеті політології. Сприйняття українцями цього факту є доволі негативним (навіть можна сказати не сприймається взагалі, оскільки одразу ж виникають запитання: «Як таке може бути?» і «Як таке могли допустити?). Водночас, зауважу, що і у Норвегії цей факт викликав певну дискусію. Однак, у цілому європейська ментальність сприймає позитивно наявність у особи, яка перебуває у в’язниці права на здобуття відповідного рівня освіти незалежно від особи злочинця. Адже усі мають рівні права. І навіть людина, яка втратила життєві орієнтири, оступилася і вчинила злочин. Все одно вона залишається людиною і суспільство сподівається, що відбудеться «повернення блудного сина». Що цілком відповідає біблійним цінностям, а Біблія, як відомо є основною священною книгою християн. І тут не можу не наголосити, що значна частина українців ідентифікує себе як православні християни. Але коли справа досить до практики – забувають за християнські поступати, цінності, настанови Христа тощо. А така ситуація не може вважатися нормальною, оскільки це є подвійна мораль (тут не можу не згадати наведені вище мною слова про подвійну природу людини, про поєднання у людині непоєднуваних якостей). Однак, справедливість вимагає однозначної відповіді: «Назвався грибом – залазь у кошик».
Доречі, додатковим аргументом на користь такого відношення до Андерса Брейвіка є і його фраза про те, що можливо, якби у нього була вища освіта, він би по іншому сприймав світ і у тому числі власну поведінку і не вчинив би того, що вчинив.
Таким чином, як бачимо, людяність проявляється у відповідному ставленні до людини, якою б ця людина не була, щоб вона не вчинила. У неї є можливість виправитись і повернутись на шлях людяності, але для цього їй може знадобитися наша допомога і наша підтримка, хоча б у вигляді віри у сили людини стати кращою.
Другим прикладом, на якому варто повчитися українцям людяності є відношення до смертної кари. Хоча в Україні уже тривалий час не існує такого кримінального покарання як смертна кара і найбільш тяжкою карою вважається довічне позбавлення волі, більшість українців, на жаль, багато і юристів, позитивно відносяться до такого виду покарання як смертна кара, перманентно піднімаючи питання про необхідність її відновлення. При цьому називаються різні приводи і причини для такого кроку, як економічні, так і психологічні (слід зауважити, що більшість людей, які виступають за смертну кару, на запитання, чи хотіли б вони, щоб вони або інший з подружжя (чи батьків, якщо людина неодружена) працював катом, який буде виконувати смертні вироки відповідають негативно: «Ні, не хотів би / не хотіла б», все ж таки підсвідомо відчуваючи негативність смертної кари, негативність позбавлення життя іншої особи, навіть із наявністю вироку суду про винуватість людини).
У Європі станом на сьогодні відношення до смертної кари негативне. Навіть якщо у 1950 році, коли приймалась Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, цей міжнародний документ передбачав можливість розсуду держав щодо існування смертної кари, то прийнятий Прокотол до Конвенції, присвячений цьому питанню вже доволі однозначно засуджує наявність смертної кари у державі. Більш того, навіть довічне позбавлення волі не розглядається як довічне. Якщо не існує процедури перегляду рішення про довічне позбавлення волі, то таке покарання розглядається як таке, що порушує ст. 3 Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод – є нелюдським чи таким, що принижує гідність людини. Адже, за не установленням мінімального терміну, який має відбути особа у місцях позбавлення волі, ми зневіряємось у людині, фактично говорячи: «Ти більше ніколи не будеш людиною і не заслуговуєш навіть на надію, що тебе відпустять знову у суспільство, що тебе випустять за межі в’язниці». У такому випадку ми забираємо у злочинця надію, він зневіряється у собі, не бачить до себе людського відношення. Але за європейськими цінностями навіть у убивці має «жевріти надія» виправитись і зійти на праведний шлях. Знову згадаю біблійну історію, на цей раз про грішницю, у яку оточуючи кидали каміння, коли Христос звертаючись до цих людей, зауважив: «Хай кане камінь у неї той, хто без гріха». Кожна особа є грішною, якщо виходити зі священної книги християн, і Богу судити, де душі цієї людини перебувати, виходячи з її поведінки у Граді Земному. «Не судіть і несу димі будете». Це прерогатива Бога, а не людини. Відтак, необхідно до всіх людей відноситися так, щоб інша бачила, що у ній бачать людину, а не злочинця.
Третім прикладом, з якого варто зробити висновки українцям, навчаючись людяності у європейців є ставлення до дітей. Українцям доволі дивно сприймається той факт, що у західному світі (до якого входить не лише Європа, а й зокрема Сполучені Штати Америки) значна частина позовів подається дітьми проти власних батьків, наприклад, позов про те, що батьки дарували синові на дні його народження речі, які, як він вважає, були йому непотрібні. Або не сприймається того, що після досягнення повноліття діти (хоча їх так уже юридично і не назвеш) мають самостійно заробляти собі на проживання, думати про власне майбутнє. Але європейці і до дітей ставляться як до людини, яка є індивідуальністю, відтак, має власні погляди на світ і на своє місце у ньому, мають право вибору. Особливо ставши повнолітніми. У них має бути свобода. У точу числі і «свобода від». Зокрема від «батьківського піклування»: коли 30-річний онучок не працює, а 80-річна бабуся отримує пенсію і підпрацьовує, бо треба піклуватися про онуків, які «сидять на шиї». У останній ситуації бабусі навіть у голову не приходить думка, що вона не сприймає онука як людину (розглядаючи його як власніть, якби це грубо не звучало) і до того ж, незовсім поважає і себе «не бачачи світу білого за очима». Кожна людина має сприйматися як людина і тоді можна говорити про людяність і відчувати себе Людиною.
Кучук Андрій
м.Дніпро
