Історія вивчення релігії

Перші спроби зрозуміти сутність релігії та приричини її виникнення відносяться до античної доби. Ще в середині І тисячоліття до н.е. грецькі філософи, одними з перших, намагались раціонально осмислити світ, звернули увагу на те, що релігійні уявлення не іманентно притаманні людині, що люди придумали своїх Богів. Навіщо і для чого вони це зробили? Відповідаючи на це запитання, древні філософи (Сократ, Платон, Піфагор) вважали, що це було зроблено для того, щоб залякати простих людей, заставити їх виконувати закони. Страх перед грізними явищами природи, як вважав Демокріт, лежить в основі релігії.

Наївні, а проте не позбавлені суті концепції древніх про походження релігії та її соціальні функції (про інші функції можна почитати тут) заклали фундамент наукового релігієзнавства. Розповсюдження християнства на довгі роки покінчило з практикою античної свободи мислення, направивши пошук істини в русло богослів’я. І попри те, що християнська теологія дала світу багато великих думок та суджень, її думки щодо релігії зазвичай обмежувались суворими рамками церковної догми (про початки встановлення церковної догматики читай тут ), за межами якої горіли вогнища святої інквізиції для єретиків та вільнодумців. Тому лише в епоху Відродження, а особливо в епоху Просвітництва, коли всемогутність церкви стала зникати під впливом нових явищ і процесів (виникнення капіталізму у сфері соціально-економічній, реформації в церковній сфері…), традиція античного вільнодумства відродилась – цього разу на новому, вищому рівні.

Одним з перших похитнув сліпу віру в церковні догми на межі XVII століття Френсіс Бекон, який порівнював людський розум з кривим дзеркалом, яке змінює реальність, чим дав прямий поштовх до критики релігії. Співвітчизник Бекона – англієць Томас Гоббс у своєму відомому творі «Левіафан» заявив, що саме страх перед невидимою силою, яка уявляється на основі вигадок, які допустила держава, називається релігією. Невігластво і страх, за Гоббсом, породили релігію, а влада свідомо використовувала це в своїх інтересах. Так народилась теорія релігії як свідомого обману.

Значно більш різко ставився до релігії голландський філософ Б. Спіноза, який стверджував, що все те, що колись підтримувалось з брехливого благочестя – нічого крім фантазій подавленої, зляканої душі не являло. Витоки релігії, за Спінозою, – невпевненість людини у власних силах, постійні коливання її між надією та страхом.

Ідеї XVII століття підготували підґрунтя для розквіту у XVIII столітті знаменитих філософів просвітителей та енциклопедистів, ще більшої критики релігії. П.Гольбах вважав релігію вимислом, створеним людською уявою. В якійсь мірі близький до цієї ідеї і Франсуа Марі Аруе (Вольтер) з його класичною тезою: «Якщо б Бога не існувало, його варто було б вигадати».

П.С. Марешаль порівняв релігію з наркотиком, з опіумом, звернувши при цьому увагу на силу релігійних традицій.

Різкі, саркастичні напади французьких філософів XVIII століття на релігію та Бога не лише відродили традиції античної свободи мислення, а й стали міцним фундаментом для розвитку в XIX столітті наукового релігієзнавства з усіма його школами, напрямками та концепціями.

Дякую за увагу, знову я:

Кравчук Антон Юрійович, ваш адмін =)