Імморалізм – моє життєве кредо

Посилаючись на словники з етики, під імморалізмом часто розуміють як життєво-філософську позицію, що претендує на вихід за усталені рамки існуючих моральних понять та цінностей. Імморалізм не варто ототожнювати з аморалізмом – життєвою позицією, яка навмисно заперечує моральні норми і цінності.

Життя досить часто диктує своєрідну логіку, яка не вписується в усталені поняття добра і зла. Неможливо вирішувати життєві проблеми з використанням лише двох комбінацій; чорно-біле мислення продукує однобокість і категоричність, що далеко не завжди є дієвим критерієм при оцінці найрізноманітніших явищ, процесів, ситуацій, подій тощо.

Оскільки я є частиною суспільного механізму, то хотів би зрозуміти свою глибинну сутність на рівні взаємозв’язку з іншими суб’єктами, не заперечуючи своєї суб’єктивності і не зазіхаючи на їхню автономність, яка (як і моя) є об’єктивною реальністю. Бути “білою вороною ” не означає протиставляти себе іншим, а навпаки – відчувати та проявляти свою самобутність в органічній єдності зі світом, не порушуючи балансу протилежностей, завдяки якому тільки й можливі характерні особливості кожного з нас. Чому форми самовираження завжди повинні вписуватися в традиційні уявлення, завчасно сконструйовані схеми, заяложені постулати? Невже незвичне і самобутнє назавжди приречене бути в опозиції, викликати підозру і ненависть, що може запустити механізм взаємознищення? Адже мої принципи, переконання, оцінки, вірування можуть виходити за усталені норми і, разом з тим, вписуватися в розмаїття віковічних традицій, соціальних стандартів, канонічних поглядів, догматів. Імморалізм не заперечує (як дехто вважає) загальноприйнятих моральних цінностей і не робить їм виклику з метою знищення. Вихід за усталені рамки традиційно-моральної площини не означає автоматичного попадання на територію аморалізму. Будь-яка людина потенційно спроможна здійснити щось самодостатнє, яке не буде вписуватися в схему морального чи аморального, добра чи зла. Це може бути як ситуативним проявом індивідуального буття, так і життєво-перманентним явищем.

Що ж таке імморалізм у моїй інтерпретації? Почнемо з того, що людина у гносеологічному вимірі буття здатна тенденційно оцінювати будь-що, виокремлюючи конкретні властивості чи якості, до того ж часто не суттєві. Вже стало філософською традицією поділяти розмаїття світу на об’єктивне і суб’єктивне, прекрасне і потворне, правильне і неправильне, добро і зло, старе і нове тощо. Така дихотомічна картина має право на існування, але вона завчасно програшна, коли мова йде про динамічну характеристику процесів, предметів чи явищ, де сутнісні начала не вписуються у звичну парадигму. Саме такі характеристики руйнують стереотипи, викликають негативну реакцію, породжують суперечки, які, нажаль, нерідко закінчуються конфліктами. Цього, мабуть, не повинно бути, адже те, що не подобається одному чи більшості, далеко не означає, що воно є поганим, або ж не має права на існування. Важливо – не примітивізувати процеси реального буття в їх динамічній залежності і не абсолютизувати часткових проявів. Будь-які схеми, концепції, визначення, судження у певному розумінні є теоретичною абстракцією, оскільки вони ніколи не зможуть підмінити “оригінал ”, відбутися на рівні його іманентних характеристик. Коли я кажу “смачне яблуко ”, “велике яблуко ”,або ж “яблуко червоне ”, то узагальненим терміном з точки зору класичної логіки є поняття “яблуко ”. А що у цьому яблуці об’єктивніше: його колір, смак, форма чи величина?Такий поділ не вписується в палітру суб’єктивного світовідчуття, обмежує форми самовиразу, продукує примітивні стереотипи.

Людина, яка хоче змінити себе в кращу сторону інколи каже: “Буду кращим з понеділка ” (як нібито понеділок чимось відрізняється від інших днів, наприклад, неділі чи суботи). Результатом таких само наказів часто є старий “сценарій” зі старими звичками. Недосконалість моральної свідомості людини ще не є підставою втискувати себе в жорсткі рамки дозволеного чи недозволеного. Категоричне мислення не завжди є надійним помічником в оціночних судженнях людських взаємин.

Оцінка з позицій добра і зла, передбачає: а) оцінку самого себе; б) оцінку зі сторони суспільства, окремих індивідів. А ким насправді є людина без самооцінки та без оцінки зі сторони інших людей? Важко відповісти. У свій час християнська теологія намагалася пояснити цю проблему, і, на мій погляд, їй це вдавалось. Візьмемо, наприклад, перших людей за біблійною концепцією – Адама і Єву, які перебували у сфері імморальної досконалості, в якій, мабуть, перебуває Бог. Не знаючи добра і зла, вони володіли всім. Пізнавши добро і зло – втратили все. Тому, навіть обираючи добро, я намагаюсь осмислити себе поза добром, адже “граючись” з ним, я часто лукавлю. Майже щоразу постаю на його території чудовим актором театру під іменем життя.

Робінзон Крузо – головний герой роману Даніеля Дефо, потрапивши на безлюдний острів почав розмірковувати в моральному плані про своє становище в якому він опинився, описавши все це у своєму щоденнику. Аналізуючи у ньому “зло”, фіксує наступне: “Мене закинуло на жахливий безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись. Я відділений і відокремлений від усього світу на горе й поневіряння. Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства.”А“добро” у нього характеризується так: “Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустинному місці, де людині немає з чого жити… Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки… Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега… маю змогу постачати собі все аж до кінця свого життя.” Не знаю, кого мав на увазі всесвітньо відомий Даніель Дефо в особі героя роману, проте, читаючи його геніальний твір, часто вбачаєш у собі того самого Робінзона і вже не на безлюдному острові, а в соціальному оточенні.

Реальні обставини досить часто підштовхують людину до переосмислення своєї сутності, свого призначення. Для пересічної людини зміст моральних категорій, що зафіксовані в щоденнику Робінзона як зло і добро, будуть здаватися “неповноцінними ” , тому що для такої людини з її меркантильними потребами і часто ілюзорною уявою про добро вдається замало просто жити (чи вижити, не померши з голоду), вона ненаситно бажає більшого, як правило не розуміючи свого трагізму. Вона не бажає задовольнятися постачанням собі необхідних ресурсів до кінця свого життя, ні, вона хоче і надлишок (“щоб через верх лилося”). Зла, описаного вище, звісно, також не забажає. Хоча для декого воно (як прообраз) і є справжнім благом, бо ж дає можливість поспілкуватись із самим собою, розпитати самого себе про найголовніше, переосмислити пройдене, відчути вічність у життєвій ситуативності і т. ін.

Розкриваючи сутність імморалістичного світосприйняття, слід “зачіпити” питання про багатство духовного світу людини в його своєрідній субстанції як результату проекції спілкування зі своїм “Я”. Дуже дивним стає побачити людину, що крокує вулицею після закінчення робочого дня додому і щось пошепки говорить про себе. Можливо, як зазначає сучасна психологія, це комплекс, що виробився в процесі замкненості людини в самій собі. Думаю, що частково таке пояснення є слушним. Проте подібне явище ні в якому разі не зводиться до певної психічної патології. Цим пронизаний глибокий досвід Сходу: від індійських жерців та аскетів, закінчуючи простими людьми, в очах яких подібні індивіди викликали великий авторитет.

Для спілкування з друзями, родичами, співробітниками, сусідами ми, як правило, знаходимо час, чого не можна сказати про спілкування з собою, зі своїм глибинним “Я”. Та коли наш внутрішній світ є достатньо багатим, таке спілкування стає потребою, вкрай необхідною умовою самопізнання. Осягнути свою сутність без процесу самопізнання (діалогу зі своїм “Я”) практично неможливо. Нажаль, екстравертна орієнтація стала чеснотою традиційної моралі, домінантою системи пропаганди, ідеологічних кліше, “правильного” мистецтва і т. п. Яскраво інтровертний індивід майже завжди сприймається дивакуватим, він викликає підозру, нездоровий інтерес. Хоча насправді, особа, яка вступила в діалог зі своїм “Я”, “інфікована” не лише пошуками смисло-життєвих орієнтацій, а й, насамперед, бажанням досягти внутрішнього комфорту на рівні душевної рівноваги та гармонії. При цьому виключається лише одне – досягати власної мети за рахунок інших (як життєвий принцип!), бо це є свідченням несамодостатності, вбогості душі.

Здійснюючи процес внутрішнього діалогу я намагаюсь якомога краще підготуватися, тому що важливим аспектом у цьому процесі постає результат мого спілкування, а саме: чи буде задоволений при цьому мій внутрішній “опонент”? Основне у такому діалозі – відсутність сторонніх чинників, які відволікатимуть і заважатимуть досягнути бажаного результату. У цьому контексті мене захоплює творчість китайського поета Лі Бо (701-762), який зрозумів сенс свого життя, своє призначення у діалозі з собою, живучи у горах. Людині, у якої відсутнє бажання зануритись у себе, дуже важко осмислити сенс китайської поезії. Спосіб життя Лі Бо – це небайдуже й мовчазне спілкування з природою на рівні усамітнення. Для нього стали дорогими дивні обриси гір, таємниче сяйво місяця, шум вітру. На запитання, чому він обрав такий шлях, поет відповів:

Я усміхнувся та промовчав,

Ну що тут говорити!

З дерев опали пелюстки

Пливуть у далечі – безвісті, –

В новий, у зовсім інший світ,

Байдужі до людського!

Мені близькі поетичні образи й світовідчуття великого поета, бо сам прагну подібного. Багато із видатних людей шукали натхнення і смисл життя в усамітненні. Серед них – Джон Грифіт (справжнє ім’я Джека Лондона), який у пориві своєї творчості мріяв покинути все та оселитися на Гавайських островах, ближче до океану, тропічних лісів і скель, щоб бути серед природи і разом з нею вести найщиріший діалог із собою. Та, на превеликий жаль, як говорить біографія, реалізація цієї мрії постійно відкладалась і не збулась. Таких прикладів є чимало із життя видатних людей; досить згадати поетів світового масштабу: Роберта Бернса, Пауля Целана, Гійома Аполлінера та багатьох інших.

Навіть коли задуми через певні обставини не збуваються, це не відриває людину від можливості проникнути в глибини своєї душі, поглибити діалог зі своїм “Я”. У такому діалозі є два свідки – ти і Бог. Це іноді називають таємною бесідою з Богом і вона може постати як своєрідна форма молитви, що не вписується в церковний канон.

Процес спілкування з собою може набувати різних форм, залежно від настрою, стимулюючих факторів, бажань, потреб, самопочуття тощо. Особисто у мене внутрішній діалог досить часто відбувається на ґрунті тематики, яка стимулює мої душевні пориви заради позбавлення стереотипів буденності. Психологи стверджують, що таке спілкування виконує терапевтичну функцію на рівні душевного самозаспокоєння.

Узагальнюючи проблему діалогу зі своїм “Я”, можна зробити резюме у формі пропонованої таблиці:

І

Вступна частина

Готуюся до спілкування, аналізуючи поставлені завдання

II

Основна частина

Спілкуюся з собою, розуміючи себе як частинку Всесвіту, учасника глобальних життєвих процесів; гармонізую свій внутрішній світ, визнаю його особливість

III

Заключна частина

Отримую моральне задоволення від діалогу зі своїм “Я”; моя душа умиротворена серед буденної метушні

IV

Результат

Отримавши позитивну енергетику, готовий поділитися нею з іншими і використати в ролі стимулюючого фактора саморозвитку(не забуваймо, що енергетичне начало є не лише надбанням людини, воно притаманне практично усім проявам життя, є основою Всесвіту)

Занурення в своє “Я” на основі діалогу є необхідною умовою самопізнання, що визначає сутність та доцільність імморалізму як індивідуального прояву життєдіяльності. Завдяки подібній практиці кожен  може розкрити свої неповторні і самобутні начала, отримати перемогу над негативними проявами свого “Я”, персоніфікувати стиль поведінки і форми самовиразу. Імморалізм дозволяє знайти своє обличчя, уникнути репродукування знеособлених звичок, консервативності поглядів і переконань, позбутися догматичного мислення. Імморалізм є прекрасним руйнівником лицемірства, брехні, самообману, подвійної моралі. Він, мабуть, є тією субстанцією, якою володіє сам Бог. Адже навіть християнське богослов’я доводить, що опис божественного через ознаки моральних категорій не розкривають його сутності. Але, щоб стати “по той бік добра і зла”, людині потрібно одне – бути Особистістю. І насамкінець слід додати, що імморалізм – не самоціль, а лише засіб самовдосконалення, осмислення своєї божественної сутності.


Євген Распопов

Аспірант Східноєвропейського Національного Університету імені Лесі Українки