I Ватиканський собор і його наслідки

 VaticanПапа Пій IX після своєї втечі в Гаета зайнявся розробкою ідеї про скликання I Ватиканського собору з метою відрегулювати положення церкви і папства в нових обставинах. 6 грудня 1864 р. папа у зв’язку з поданням «Сіллабуса» для ознайомлення колегії кардиналів несподівано повідомив їм про свій намір скликати в найближчий час собор.

26 червня 1867 р. на відкритій консисторії Пій IX офіційно оголосив про скликання 20-го Вселенського собору, що отримало благословення 500 єпископів, які зібралися в Римі на свято Святих апостолів Петра і Павла, на 1800-річний ювілей їх мучеництва. Ті кола курії, які схвалювали рішення про скликання собору, все більш відкрито вказували, що функцією собору повинно бути остаточне встановлення контурів та меж верховної влади папи. Згідно органу єзуїтів «Чівільта Каттоліка» і централістичним кардиналам курії, з повної і безпосередньої верховної влади папи, яка поширюється на кожного католика, випливає і його непогрішність.

Тезис про непогрішимість папи був відхилений в середні століття Базельським і Констанцським соборами, а Тридентський собор з цього питання не зайняв однозначної позиції. Такі сучасні течії, як галліканізм, феброніанство, янсенізм і йозефізм, також оскаржували цю тезу. Прийняття догмата вперше зажадали в XIX столітті традиціоналісти (головним чином, де Местр), а потім єзуїти. В номері «Чівільта Каттоліка» від 6 лютого 1869 р. було заявлено, що завданням собору стане прийняття принципів, викладених в «Сіллабусі». Войовниче ультрамонтанський напрям взаємопов’язував «Сіллабус» з непогрішністю папи[1].

Негативне ставлення до культу папи проявлялося не тільки поза церквою, а й у католицьких колах. У Німеччині, що мала гібеллінські традиції, проти непогрішимість папи виступили головним чином ієрархи, історики церкви і теологи. Більшість із супротивників догмату про непогрішимість папи використовували не теологічні заперечення, а засуджували опортунізм догматизації. Ця опозиція, що складалася головним чином з єпископів, не виступала проти папського верховенства, а ставила під сумнів актуальність і доцільність догмату про непогрішимість папи.

Після таких передумов 29 червня 1868 р. в буллі «Aetemi Patris» оприлюднено звістку про скликання 20-го вселенського собору. Папа призначив початок собору на 8 грудня – на свято Непорочного зачаття Діви Марії. Згідно булли, метою собору було зміцнення внутрішньої, релігійної єдності церкви перед обличчям сучасності. Собор також був покликаний сприяти єдності в управлінні церквою, увінчанню торжества папського абсолютизму з метою ефективної боротьби з сучасними ідеями.

Коли 8 грудня 1869 р. в соборі Святого Петра Папа Пій IX урочисто відкрив 20-й вселенський собор, на нього прибуло 774 соборних отців з 1050, які отримали запрошення на участь в соборі. Наради собору проходили у правому крилі базиліки. Собор дійсно являв собою представництво вселенської католицької церкви, лише російський цар заборонив польським єпископам брати участь в соборі. На соборі домінував італійський елемент, і курія твердо тримала в руках керівництво нарадами. (35% учасників були італійці, 17% – французи, що забезпечувало абсолютну більшість представників латинської ультрамонтанської ідеї, і члени курії зміцнили її в ще більшому ступені.)

Встановлений папою порядок обговорення робив неможливою будь-яку серйозну дискусію. До відкриття собору сім куріальних комісій розробили 87 схем (проектів декретів), які потім належало обговорити в чотирьох соборних комісії. Однак до складу комісій не були включені члени опозиції; таким чином, їм довелося виступати проти думки комісії на спільних публічних засіданнях. Опозицію обмежили також і тим, що їм надавали дуже мало часу для виступів[2].

Собор розпочався з обговорення шести схем (про віру, дві схеми про єпископів, про духовенство, про катехізис, про церкви). Однак схеми були погано підготовлені і розроблені, а 24 квітня 1870 р. собор прийняв першу догматичну конституцію (Dei Filius) про католицьку віру. У ній на противагу «помилкам епохи» було сформульовано в дусі Тридентського собору автентичне вчення про віру, про Бога, про божественне одкровення. Одночасно зазнали осуду атеїзм, матеріалізм, пантеїзм, раціоналізм, онтологізм і вперше – традиціоналізм.На соборі при обговоренні схеми про церкви стався розкол.

На початку січня 1870 р. за ініціативою англійського архієпископа Меннінга на одному з нічних засідань 400 єпископів внесли пропозицію включити в схему тезу про непогрішимість папи і обговорити її позачергово. Навколо цього питання розгорнулася гостра дискусія. Більшість опозиційно налаштованих єпископів і тут визначили несвоєчасним з тактичних міркувань оголосити догмат, але деякі із них дійсно не вірили в особисту непогрішність Папи.

Від прийняття догмата про непогрішимість папи відсторонилися в першу чергу єпископи Німеччини і Центральної Європи. (З присутніх на соборі 20 німецьких єпископів – 15, а з угорського єпископського корпусу всі за винятком двох були проти догмату.) На чолі опозиції стояли архієпископ Віденський Раушер, архієпископ Празький Шварценберг і архієпископ Естергомський Шимор, проте фактичними натхненниками були єпископ Орлеанський і архієпископ Калочайський Лайош Хайнальд, а також єпископ Діаковарський Штроссмайер. Тактика опозиції полягала в тому, щоб зняти з порядку денного обговорення питання про догмат[3].

Проте 6 березня 1870 р. Пій IX представив догмат на обговорення. Публічна дискусія почалася 29 квітня 1870 р.. Тоді опозиція висловила своє негативне ставлення як в письмовому вигляді, так і усно. Єпископ Роттенбургський Хефеле виклав церковно-історичні, архієпископ Віденський Раушер – теологічні і архієпископ Майнцський Кеттелер – практичні міркування і побоювання. Папа, ігноруючи думку меншості, незважаючи на протест понад 100 єпископів, 13 січня 1870 р. своєю владою припинив дискусію. Під час голосування, що проходило на першому закритому засіданні, за догмат проголосувало 451, проти – 88, позитивно, але з застереженнями – 62. Більшість не пішла на компроміс з точкою зору меншості. Хефеле запропонував і на відкритому засіданні продемонструвати особливу думку і проголосувати проти. Щоб уникнути скандалу і в надії, що таким чином рішення не стане вселенським, перед останнім голосуванням активна опозиція покинула Рим. 18 Липня 1870 р. на відкритому голосуванні 533 голосами проти двох собор прийняв догмат про непогрішність Папи. Пій відразу ж затвердив рішення і урочисто оголосив його в конституції «Pastor aeternus».

«Pastor aeternus» складається з чотирьох розділів. 1-й розділ про першість апостола Святого Петра, 2-й розділ – про спадкоємність цієї першості римськими папами, 3-й розділ – про обсяг і розумінні примата римського папи, 4-й розділ – про непогрішимість пастирської влади папи. Конституція на противагу галліканізму і феброніанству проголосила вищу юрисдикцію папи над вселенської церквою, непогрішність його думки у всіх областях віри і моральності, вченнях церкви і управлінні нею. Відповідна частина конституції звучала так:

«Хто каже, що римському папі належить лише першість нагляду та функції відомства, а не повна і найвища юрисдикція над всією церквою, і не тільки в справах віри і моралі, а й у всіх питаннях дисципліни і правління, де завгодно на землі; або сказав би, що він має лише значну частину цієї влади, але не володіє всією повнотою вищої влади; або сказав би, що влада для нього не має характеру правової дії, не є безпосередньою і не поширюється на кожного віруючого і на християнську спільність, на кожного священика, будь він хоч якого завгодно звання: нехай буде той відлучений від Церкви!»

Догмат про непогрішимість папи, часто неправильно витлумачений, виглядає дослівно так:

«Оскільки всі ми бажаємо твердо дотримуватися безперервно успадкованих і первісних християнській вірі традицій, то зі схвалення священного собору на славу Бога і нашого Спасителя, для піднесення католицької віри і на благо всіх християнських народів звіщаємо, як оголошений нам Богом, догмат: якщо римський папа робить заяву, виходячи зі свого найвищого пастирського призначення, то в практичному здійсненні цього свого призначення, будучи верховним пастирем і вчителем усіх християн, в силу своєї найвищої апостольської верховної влади він приймає рішення, що стосуються віри і питань моралі, обов’язкові для всієї Церкви і відповідно до даної йому і оновленій в ньому правомочності апостола Святого Петра, він має ту непогрішність, яку божественний Спаситель бажав подарувати в питаннях віри і моралі вищому інституту Церкви».

Оголошення догмату про папську непогрішимість було викликом розуму, науці та сучасному буржуазному суспільству. Не випадково деякі країни розцінили його як ворожий для держави: адже, таким чином, папа – в питаннях віри і моральності – піднісся над світом, бажаючи в духовному відношенні підпорядкувати собі державу. Австрія, Пруссія, Швейцарія не погодилися з соборною конституцією. Непримиренна німецька опозиція на чолі з Деллінгером створила Старокатолицьку церкву, але вона навіть у Німеччині не змогла зробити істотного впливу[4].

На догмат про папську непогрішимість буржуазний світ відповів повною ліквідацією світської влади папства. На наступний день після голосування «Pastor aeternus», 19 липня 1870 р., спалахнула франко-прусська війна, яка закінчилася не тільки падінням Наполеона III, який забезпечував світську владу папи, а й створенням єдиної Німеччини; в той же час ці події супроводжувалися виникненням Паризької комуни, першого об’єднання  робітників. В результаті розгрому під Седаном французи були змушені піти з Риму. Віктор Еммануїл II знову закликав папу добровільно відмовитися від світської влади на умовах надання гідної компенсації та гарантій. Однак Пій IX зважився на мучеництво, заявивши, що він підкориться лише силі. 20 вересня 1870 р. італійські королівські війська увійшли в Рим і зайняли також частину Папської держави. Народне голосування, що відбулося на початку жовтня, переважною більшістю висловилися за приєднання Риму до єдиної Італії. 20 жовтня папа відклав собор на невизначений час, усамітнився у Ватикані і оголосив себе в’язнем. У своїй енцикліці від 1 листопада 1870 р. він відлучив від церкви «викрадачів Риму».

Незважаючи на ворожу поведінку папи, італійський парламент 13 травня 1871 р. прийняв так званий закон про гарантії, який оголосив про позбавлення папи світської влади. Закон визнав, що главою вселенської церкви є папа, закон гарантував недоторканність його особистості та забезпечував його повний суверенітет як глави церкви. Папа вільно і без обмежень міг встановлювати дипломатичні відносини з окремими державами, вільно вступати в контакт з єпископами вселенської церкви. За ним забезпечувалося право призначати італійських єпископів, причому від єпископів не було потрібно присяги державі на вірність. В якості резиденції папи і курії були відведені папські палаци – Ватикан, Латеран, а також замок Гандольфо. В якості компенсації на утримання курії Пію IX було запропоновано 3225000 лір на рік; ця сума відповідала витратам курії на персонал[5].

Однак папа в своїй енцикліці від 15 травня 1871 р. «Ubi nos» відкинув гарантійний закон і не визнав Італійську держава. Він не прийняв також матеріальне відшкодування, бо тим самим він де-факто все ж узаконив би нове положення. Папа знову оголосив себе в’язнем Ватикану. Наслідком «Non expedit!» стало те, що всередині молодої Італії стався розкол – адже переважна більшість громадян Італії становили віруючі католики. Все це, однак, не могло перешкодити тому, що 2 червня 1871 р. король переїхав до Риму і своєю резиденцією зробив колишній папський палац Квірінал. Цим актом також підтверджувалося, що замість папи символом італійського єдності є італійський король.

Самітництво Пія IX привело до його повного відокремлення від цивільного суспільства.  Папа відсторонився від розуміння розвитку нового суспільства, включаючи і такі його наслідки, як створення національних держав.

В результаті догматизації папської непогрішності централізація церковного правління, непримиренність римсько-католицької ідеї досягла своєї вершини. Пій IX у великій промові віддав належне значенню цього догмату, підкресливши, що завдяки йому католицька догматика і структура церкви стали простими, остаточними і доступним для огляду.

В результаті впливу догматизації непогрішності на внутрішнє життя церкви положення єпископів і їх ставлення до папи піддалося перетворенням під знаком папського абсолютизму. Вони остаточно втратили свою самостійність і стали ніби слугами папи. Перемога централізму була повною, рішення, які виходять з Риму, ще й до 1870 р. приймалися, як правило, без заперечень, а після 1870 р. папський централізм поширився і на область теології; нові теологічні напрямки не могли існувати без затвердження Риму. Якщо раніше не осуджування теологічних концепцій автоматично означало визнання, то тепер лише виражене визнання забезпечувало їх існування. Тим самим духовна спрямовуюча роль курії зросла у величезних розмірах: принцип «Roma locuta, causa finita» («Рим висловився, справу вирішено») здійснювався повністю[6].

Централізація папської влади, що почалася з Тридента, тимчасово завершилася. Починаючи з Ватиканського собору, папська влада в результаті централізації і підпорядкування всіх духовних і моральних сил церкви зміцнилася. Звільнені від державно-адміністративних і політичних завдань єпископи стали незалежними від держави. Пій IX остаточно підключив до сфери інтересів папства вище духовенство, до якого держава втратила інтерес. Він підкорив його папству і з успіхом розгромив національні ієрархій, організовані як незалежні від Риму одиниці. Це стало можливим завдяки тому, що догмат про папську непогрішимість в значній мірі розширив і дисциплінарну юрисдикцію папи, та й сам папа звільнився від тягаря світської влади.

Віктор Шевчук

Магістр релігієзнавства

Список використаних джерел

  1. Гергей Е. История папства / Е. Гергей, пер. с венгр. О.В. Громова – М.: Республика, 1996. – 364-397 с.
  2. Фалькони К. Ватиканський собор и причины его созыва / К. Фалькони, пер. с итал. Ю.А. Фридмана и И.А. Энгельгардта, ред. и предисл. М.М. Шейнмана. – М.: Прогресс, 1964. – 184 с.
  3. Шейнман М.М. Папство / М.М. Шейнман. – М.: АН СССР, 1961. – 209 с.
  4. Григулевич И.Р. Папство. Век ХХ / И.Р. Григулевич. – М.: Политиздат, 1978. –47-63 с
  5. Лозинский С.Г. История папства / С.Г. Лозинский. – М.: Политиздат, 1986. – 382 с.
  6. Шумов С., Андреев А. История Ватикана. Власть и римская курия / С. Шумов, А. Андреев. – М.: Монолит-Евролинц-Традиция, 2002. – 125-131 с.