Хто не переміг в суперечці іосифлян та нестяжателів

Суперечки іосифлян та нестяжателів мають таку саму історію як і сама церква. Вони починаються ще з часів Візантійської імперії. Хоча дана проблема має ще глибше філософське коріння.

Для цього нам потрібно згадати Арістотеля та Платона. Не дивно що їх називають християнами до Христа і вони зображені на західній стіні кремлівського храму. Особисто я не думаю, що їх варто прилучати до християн.  Справа в тому, що отці церкви та зокрема апостол Павло мали хорошу елліністичну освіту яка, звичайно, базувалась на грецькій філософії.  Праці Платона буди їм ближче тому, що Арістотеля Європа починає взнавати лише з сьомого століття, як не дивно від мусульман. Тому перші вчителі церкви знаючи Платона пояснювали якою має бути нова християнська релігія синтезуючи платонівську філософію.

Платоністична модель пізнання, яка метафорично описана в образі печери з в’язнями цілком відповідає християнському світосприйняттю. Адже християни так само стверджують, що цей світ є не ідеальний, а той, створений Богом світ, немає зла та горя. Однак християни не множать сутності на реальні та ідеальні, проти чого виступав схоласт В. Оккама.

Філософська система Аристотеля є раціоналістичною та реалістичною. Загалом західна церква більше апелює до Аристотеля ніж до Платона, на відміну від східної. За Платоном, задля пізнання потрібно уходити в себе, а за Аристотелем виходити за межі себе. Перше наслідує ісихаська та нестяжательска традиції. Отже, філософськи система Платона та Аристотеля неодмінно склали вплив на догматичну та термінологічну систему церкви.

Повертаючись до ісихазму у Візантійській імперії потрібно зазначити, що зародився він як духовна практика аскетизму. Ісихазм включає в себе широкий та оригінальний комплекс уявлень про людину, свідомість, діяльність і можливість пізнання. Хоча у витоків ісихазму стояли таки постаті як Антоній Великий, засновник монастирського укладу життя, та Григорій Палама, ісихазм вийшов за рамки суто релігійної доктрини.

Радянський вчений Г.М. Прохоров розвив теорію, згідно якої ісихазм вчинив визначний вплив на політичну ситуацію у Візантії та Руси XIV століття. Це пов’язано з тим, що учнями св. Гриорія були Іоан Кантакузин, Микола Кавасила та інші державні діячи. На думку Прохорова, багато їх дій у внутрішній і зовнішній політиці пов’язані саме з ісихазмом. Крім того, він приводить в приклад впливу гуманізму на західноєвропейську політику епохи Відродження. Деякі сучасні вчені та церковні діячі не тільки розвивають теорію о політичному ісихазмі, але і намагаються пристосувати її до сучасної політичної ситуації. Разом  з тим, вона критикується, пов’язаною в основному, з уявленням про неправильність ісихазму на внутрішню, а не на зовнішню діяльність.

Так само в XV ст. в Росії суперечка між іосифлянами та нестяжателями вийшла далеко за релігійні межі. Адже церква в Росії завжди жорстко контролювалась державою. Голова російських ісихастів став ідейним лідером нестяжателів, які полемізувало з іосифлянами. Таки особистості як Вассін Петрикевич, Гурій Туушин, Артемій Троіцький та ін. Представники першої течії виступали за монастирі, як центри духовного просвітництва, які жили виключно працею своїх мешканців та благодійними жертвами мирян.  Ідеалом для наслідування був далекий, бідний, загублений в лісах монастир, який був багатий лише Святим Духом, так як, наприклад, скит преподобного Ніла.

На мою думку в той час в церкві існували дійсно серйозні проблеми.  Церковники перетворилися з аскетів на великих землевласників. За статистикою на той час приблизно п’ятдесят відсотків земель перебували у власності церкви. Професор Московської духовної академії Осіпов порівнює монастирі з чудовим деревом, яке квітне, але гниле в середині. Тобто чим більше в церкви з’являлось матеріальних благ, тим менше часу залишалось на духовну діяльність. При таких умовах ісихазм ніколи не зреалізується. Дуже часто люди йшли в монастирі не для того, щоб духовно вдосконалитись, а для того, щоб проживати безтурботне життя.

Програма преподобного Іосифа Вольцького орієнтувалась на створення монастирів курупних феодальних центрів з великими володіннями, книгописними, іконописними та іншими майстернями, які б активно впливали на суспільне та культурне життя суспільства та в цілому держави.

Контраргументами проти закидів іосифлян стало визнання того, що дійсно монастирі мають серйозні проблеми, але це трапилось не через повну недосконалість системи.  Вони вважали, що її потрібно трошки реформувати та вдосконалити. Монастирі повинні навіть своїм виглядом демонструвати велич небесних сил. Також одним з аргументів проти бідності монастирів та монахів було те, що бояри не підуть до монастирів і тоді ні з кого буде ставити єпископів.

Більш того. В XV ст.  в усій Східній Європі не існувало жодного вищого навчального закладу на зразок європейських університетів. Лише в XVI ст. виникає Острозька академія, а дещо пізніше Києво-Могилянська. Монастирям, справді, відводилась важлива роль у початковій освіті, і навіть середній. Монастирі на той час мали доволі потужні бібліотеки. Навіть після заснування Петром першим Російської академії наук та університету монастирі не втратили своєї ролі.

Подібні сперечання мали місце і в католицькій церкві. Ми можемо пригадати сперечання ордену францисканців та папської курії. Богословським коренем цієї проблеми було питання чи був Христос бідний та чи належав йому його одяг. Звичайно, що папська курія перемагає, але францисканцям не забороняється буди жебрацьким орденом.

На мою думку значення суперечки між нестяжателями те іосифлянами дещо перебільшується.  А саме в тому сенсі, що хтось з них начебто здобув перемогу. По великому рахунку обидва угрупування залишились на своїх позиціях. Вище було зазначено, що державна влада мала великий тиск на російську православну церкву і одного наказу керівництва було достатньо, щоб припинити суперечки. Крім того, невдовзі, Петро перший секуляризував церковні землі.  Монастирі не стали такими бідними як їх уявляли іосифляні, але й втратили свою попередню могутність зайнявши середню ланку.

Лисенко А.Б.

Магістр, філософія