Філософські погляди Владислава Татаркевича

TatarkevschСвоє бачення щастя Владислав Татаркевич викладає в праці «Про щастя та досконалість людини», а починає автор трактату з того, що пояснює обрану тему тим, що трактатів, присвячених щастя багато, але вони стосуються не сутності щастя, а способів його досягнення. Тому першою справою автор виділяє чотири існуючих поняття щастя: розмовні – сприятливі події (об’єктивне), приємні переживання (суб’єктивне); теоретичне – сприятливий збіг обставин (об’єктивне), особливо радісне і глибоке почуття, евдемонія (суб’єктивне). Ці визначення незадовільні, оскільки не визначають щастя як мета життя людини. Сам Татаркевича розуміє щастя як найвище благо. Щастя можливе без радості, удачі і досконалості. Але з ними його якість підвищується. «Щастя слід визначати як повне і тривале задоволення життям в цілому». Суб’єктивна сторона щастя складається з почуття та оцінки.

Татаркевича розглядає поняття «щастя» з різних аспектів. Наприклад, розглядає еволюцію поняття в історії і робить висновок, що вона коливалася «між розумінням щастя як досконалого стану і розумінням його як задоволення». З точки зору психології: почуття задоволення і невдоволення мають психічні основи (відчуття). Але ці почуття ускладнюються, коли їх викликають безліч факторів одночасно. Радість і задоволення – більш інтенсивні приємні переживання – на органічній та інтелектуальної основі відповідно. Існують також настрої – залишкове явище почуття, коли його джерело вже перестає надавати безпосередній вплив. Щастя – це приємний стан найвищої інтенсивності, більше схоже на радість, а не на задоволення.

Відноситься щастя і до часу, так як включає не тільки оцінку сьогодення, але ще минулого і перспектив на майбутнє. Сьогодення – реально. Але його недолік – стислість. Минуле є предметом задоволення або незадоволення, причиною наявного стану. Але минуле можна деформувати за допомогою уяви. Можна бути щасливим і без задоволення минулим. Переживання щастя в сьогоденні – лише частина щастя. Факторами щастя Татаркевича називає все те, що може мати позитивне значення для досягнення щастя, вони відносні у зв’язку з індивідуальністю людини і у зв’язку з унікальністю власного набору в кожному конкретному випадку. Від факторів філософ вважає за необхідне відрізняти джерела щастя. Він виділяє їх 4 групи: зовнішні блага, добрі почуття, улюблена робота, безкорисливі інтереси. Джерелом щастя є сам факт життя, важливо не тільки володіння благами, але і їх кількість, уявні блага можуть бути більш продуктивним джерелом щастя, ніж реальні. Щастя людини багато в чому залежить від характеру. Різні схильності особистості мають різне значення для щастя (інструментальні – менший, порівняно з іншими). Автор вважає, що на щастя більш розташовані відкриті, товариські люди, а не ті, хто відгороджений від світу скляною стіною. Для щастя необхідно бути задоволеним навколишнім світом, його образом і структурою. Людина очікує від світу щастя, але робить його сам, тобто потрібен настрій і діяльна позиція для перетворення світу. Для щастя людини необхідні інші люди, необхідно і щастя оточуючих (причетність і споглядання). Необхідно сприяти чужому щастю. Важливою частиною щастя є можливість самотності.

Далі автор розглядає поняття «досконалість». Це поняття означає «завершений», доведений до кінця, вживається в різних випадках: для характеристики як реальних речей, так і абстрактних конструкцій, про природний і рукотворному, про досконалість цілого і окремих елементів. Під досконалим розуміється щось повне і чудове, а також щось, яка досягла хорошого кінця (Арістотель). Ще можна говорити про такі поняття досконалості: вірно функціонуюче, яка досягла своєї мети, просте, гармонійне. У повсякденній мові поняття досконалості змішується з поняттями «дуже хороший», «найкращий».

Через різне розуміня слова існують деякі парадокси. Наприклад: світ досконалий завдяки своєму недосконалості; досконалість є знання людини про свою недосконалість.

У моральному аспекті виникає питання: яким способом людина може досягти досконалості? Досягнення досконалості і навіть прагнення до нього вимагає подолання людської природи. Удосконалення, що ставить собі якісь межі, досягаючи їх, веде до смерті.

Татаркевича пов’язує воєдино щастя і досконалість: «Наші самі спільні ідеали – мудреця і генія, повноти і гармонії життя – концентруються в ідеалі досконалості. Він являє собою позитивний критерій життя «а основі об’єктивних цінностей. Люди ж мріють про іншому аналогічному ідеалі, також позитивному критерії життя, але на суб’єктивній основі: це ідеал щастя. Досконалим буде той, хто має в своєму розпорядженні всіма достоїнствами, а щасливим той, хто повністю задоволений життям. Обидва вони – ідеали, якими вимірюється дійсне життя. Однак завжди зберігається відмінність між ідеалом і життям».

Автор відмовляється від звичайного вживання щастя в значенні везіння чи фортуни, успіху і щастя в значенні радості, захоплення, захвату, оскільки щастя і в тому, і в іншому значенні не може стати усвідомленою метою. Щастя стоїть за піднесеними цілями, що виводять щастя з чогось щодо постійного, стійкого. Заслугу давньогрецьких мислителів, що досліджували про проблему щастя, автор бачить у тому, що вони поклали начало традиційному для всієї наступної історії етики ототожнення щастя з досягненням найвищих благ, доступних людині. В. Татаркевич веде своєрідний діалог з мислителями минулого, посилається на думки вчених. Їх і письменників нового часу, висуваючи перед уявою співрозмовників через питання, за допомогою яких виявляє межі допустимого в тому чи іншому тлумечення щастя. Так, припустимо пояснення щастя як найвищого блага, але як трактувати саме благо? Адже те, що є благом для однієї людини, не є таким для іншого, у людей різні поняття блага, тут виявляються не тільки відмінності індивідуальних пристрастей, але і різні класові, ідеологічні орієнтації. Відволікаючись, однак, від цих відмінностей, автор отримує можливість виявити логічну структури поняття щастя. Сутність щастя – у володінні благами життя, а радість є тільки природним наслідком наявністю благами.

Аналізуючи еволюцію поняття щастя, В. Татаркевич приходить до його сучасному розумінню, відзначаючи, що щастя пов’язане не просто з володінням вищим благом, а з позитивним балансом життя, тобто з перевагою добра над злом. Відзначаючи, далі, ще одне значення поняття щастя – щастя як задоволеність життям, підкреслюючи його перевагу, що полягає в тому, що воно дозволяє оцінювати життя в цілому, автор переходить до розгляду дефініції щастя на підставі попереднього семантичного аналізу. Хоча кожна із зазначених трактувань щастя має право на існування, дефініція, за справедливим думку В. Татаркевич, необхідно, щоб забезпечити взаєморозуміння людей.

Розмова про дефініції щастя – по суті справи, роздум про можливість об’єктивного визначення цього поняття, затемненого багатозначністю його інтерпретацій в історії філософської думки. В. Татаркевич довелося залучити чимало додаткових, уточнюючих ознак, щоб ідентифікувати поняття щастя з сутністю самого явища. Щастя, на думку автора, не просто задоволення від життям, а задоволеність життям в цілому, при цьому повне, тривале і безперевне задоволення, як процес. Але чи можливо таке для людини, чия доля, як правило, суперечлива, а життєві враження набувають різну тональність залежно від обставин і мінливого до них відношення? Відповідаючи на це питання, В. Татаркевич проявляє себе не тільки як прекрасний знавець історико-філософської літератури, але і як хороший психолог, який використовує цінні життєві факти над станом людської психіки.

В. Татаркевич приходить до необхідності розрізняти щастя ідеальне і реальне. Тут цінним є обгрунтування характерного для етичних категорій способу визначення реального через ідеальне. Щастя легше визначити як ідеальне, так як неможливо з’ясувати мінімум задоволення, але можливо уявити її максимум (цілісність, сталість, повнота). Звідси випливає, що міра приближення, що є критерієм оцінки реального щастя.

Слід відзначити ще одну особливість у розумінні щастя, на яку звертає увагу В. Татаркевич. Щастя, говорить він, має суб’єктивно-об’єктивну основу. Це означає, що суб’єктивне відчуття щастя повинно бути об’єктивно зумовленим. Такий підхід дозволив В. Татаркевич вивести абстрактно-узагальнену формулу щастя: щастям є постійне, повне і обгрунтоване задоволення життям. Ця принципово важлива формулювання допомагає надалі В. Татаркевич оцінити теорії, що розглядають можливість або неможливість досягнення щастя, про що ще буде йти мова.

Залучаючи все нові й нові джерела, польська філософ висвічує самі несподівані грані співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в щастя. Продовжуючи  діалог з представниками різних епох і світоглядів, В. Татаркевич знаходить раціональний сенс, здавалося б, в несумісних поглядах.

Іноді психологічний підхід до з’ясування особливостей щастя як відчуття затуляє соціальний зміст дуже важливих висловлювань. Так, правильно проводячи антитезу між розумінням щастя як безхмарного спокою, безтурботності, одержуваного без особливих зусиль, і щастям, досягнутим у подоланні перешкод і труднощів, і схильність до останнього, В. Татаркевич цитує відоме висловлювання К. Маркса, що щастя – це боротьба. Але глибокий зміст, укладений в цих словах, залишається нерозкритим: адже для Маркса щастя – це не просто подолання труднощів у процесі боротьби, а боротьба за справедливість та істину є загальне благо.

Отже, Татаркевич зауважує  що його першопочатковий задум полягав у тому, щоб окреслити щастя, його форми у джерелах, які були опрацьовані автором. Це свого роду мозаїка, навіть калейдоскоп думок, що представляють і буденні судження, і здоровий глузд, і випадкові оцінки, мудрість життєвого досвіду. Причини розходжень у думках про щастя В. Татаркевич бачить у різному розумінні, неоднозначному розумінні загальновживаних слів – щастя, доля. Однак до цього переліку причин можна додати не менш важливу, а саме: різні автори схоплюють лише одну якусь сторону, один момент даного їх предмета, не помічаючи інших його сторін. Зрозуміти ж предмет можна лише при обліку всієї сукупності його зв’язків; це тим більше важливо, що такі поняття, як благо, добро і зло, щастя, володіють змінним змістом, залежних від ставлення, через призму якого вони розглядаються.

Богдан Куленко