Феномен безсмертя та воскресіння у способі буття первісних християн Риму

rimВіра в безсмертя є важливим і невід’ємним концептом складової релігійної віри. Постановкою проблеми безсмертя займалось чимало наук, зокрема філософія, психологія, теологія. Однак саме іморталізм не лише окреслює постановку проблеми безсмертя, але й показує сукупність механізмів і взаємодії цього феномену з різними формами суспільних інституцій, в яких це явище знаходить відображення в практичній свідомості. Один з таких соціальних інститутів є церква як тип релігійної спільноти, що продукує віру в потойбічне буття. Практика суб’єктів релігійної віри доводить, що підставою подібним ствердженням є вагомі причини.

            Дихотомія проблеми “життя-смерть” є однією з фундаментальних у філософському дискурсі. У філософській рефлексії була чимала кількість спроб подати проблему безсмертя як метанаративну, що включає в себе універсальну систему понять вектором якої є розробити єдиний опис філософської проблеми іморталізму.

Однак проаналізувавши увесь спектральний діапазон даної проблеми, можна спостерігати багатогранність та багатовимірність цього явища. Адже під певним кутом зору на проблему життя та смерті дивиться і психологія, вітологія, аксіологія  в рамках підходу сформованого науковим світоглядом. Не менш значущим постає і взаємозв’язок філософсько-релігієзнавчого аналізу з даної проблеми. Адже саме релігійний світогляд на рівні буденної свідомості розкриває усю систему уявлень про потойбічне життя, відплату людини за усі свої вчини здійснені під час земного буття. Фактично, релігія постає своєрідним комунікатором між буттям земним (виконанням релігійним правил, постанов, приписів) та буттям небесним (взаємодії індивіда з об’єктом його релігійної віри).

Релігієзнавча наука показує, що практично не існує жодної релігійної системи, яка б не виявляла в своїх постулатах та принципах онтологічного існування позаземного світу. Онтологія будь-якої релігійної системи переконань передбачає підготовку носія релігійної віри до світу духовного в залежності від способу буття в світі земному. Однак, релігія не лише явище духовне. Будучи строкатим явищем вона здатна брати на себе і функції суспільні, так як її сповідують цілі народи, представники окремих етносів, націй, маргінальних груп. В залежності від історичних та культурних обставин, особливостей географічного розташування, буде відрізнятись система її положень, прагнення побачити в потойбічному бутті те, чого найбільше бракувало під час фізичного буття. Релігія, що представлено у формі соціальних інститутів, такі як церква, синагога, мечеть беруть на себе суспільні функції задля розбудови  та стабільності держави. Однак існують навіть соціальні причини тих явищ, коли особи, що сповідують певну релігію можуть бути прийняті проблемами безсмертя як головної проблеми. Це явище в релігійній свідомості може бути як на рівні теоретичному, так і практичному.  На прикладі раннього християнства можна прослідкувати ідею про безсмертя та уявлення про загробне буття у ранній християнській спільноті.

Християнство як одна зі світових релігій прослідковує в собі такий взаємозв’язок. Перші століття приходу християнства на території Давнього Риму виявляється, що ідея безсмертя не була чисто новим сакральним явищем. Вона тісно вплетена як у філософський, так і в міфологічний світогляд. На думку українського релігієзнавця Анатолія Чернія “старогрецька філософія підготувала прихід християнства шляхом критики старих вірувань [13;100].” При цьому, як зазначає американський філософ К. Ламонт (англ. K. Lamont) (1902-1995): “ні одна інша релігія не наполягала так міцно на безсмерті як християнство”. Справа в тому, що коли безсмертя відсутнє і потойбічне життя не відіграє суттєвої ролі, абсурдним постає при цьому будь-яке продукування віри в Бога. Адже саме Бог постає як носій безсмертя. Віра в безсмертя, на думку, Аврелія Августина була безпосередньо тим фактором, що відрізняла кожного віруючого від представників інших релігій. В Римі християн не менше пригнічували як борців за соціальну справедливість з числа рабів або плебеїв. Проповідь про майбутнє воскресіння з мертвих та участь індивіда в “Царстві Божому” була настільки впливовою серед рабів, що римська влада не могла не побачити таких змін в суспільному устрої. Для перших християн земний рай через нице становище сприймався як втрачений. Для нижчих класі при цьому присутній був спільний елемент – ідея порятунку або визволення. Для розорений вільних це був старий поліс, одночасно і місто і держава, в якій їх предки були колись вільними громадянами, для дрібних селян – знищений родовий лад і спільність володіння землею.

При цьому податковий тягар і викликана ним потреба ним потреба у грошах у місцевостях при існуванню натурального господарства все більше виникала майнова нерівність, збагачення багатих осіб та ще більше зубожіння бідних. Саме тоді християнство, як ніщо інше мало підставу для свого поширення. Адже вихід зі складної ситуації, що виникала в суспільстві знайшло своє відображення в рефлексії віри в потойбіччя. Христянство при цьому набирало чималу кількість послідовників, віра про відплату після смерті зростала.

Однак вважати, що феномен загробного буття був завжди тотожним християнському немає підстав. Так, у міфології, греки загробне життя розуміли, як швидше нещастя. Земне буття поставало значно кращим, ніж “царство тіней.” У християнстві у есхатології пекла та раю знайшло відображення у “знедолених та страждаючих.” Згідно “Апокаліпсису” християни буквально інтерпретують слова Христа до громади у Філадельфії: “Оце прийду скоро”. Місія апостола Павла, що часто носить назву “паулінізм” досягла свого апогею, носіями християнської віри стали люди малоосвічені, плебеї, велике число рабів; осіб, що не мали привілейованого статусу в суспільстві. Фрідріх Енгельс (нім. Friedrich Engels ) (1820-1895) у книзі “Про ідею формування первісного християнства” влучно підкреслює: ”воно [християнство-авт.] виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених або розсіяних Римом народів [8;275].” Констатуючи цей факт Енгельс приходить до висновків: “…християнство шукає цього визволення в посмертному потойбічному житті на небі.” Про те, що це не є домислами самого Енгельса в підтвердження можна знайти в “Першому посланні до коринтян” апостола Павла, який в наступній формі описує про стан віруючих в Коринфі: ”Але Бог вибрав немудре світу…і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити.”  Наприклад, у великій Римській імперії, знедолені, бідні, що сподівались на Царство Боже були як правило люди нижчих верств населення. Амборджо Доніні в праці “У витоків християнства” пише: ”Обвинувачення в їхню адресу не в аморальності або в підриві устоїв, але лише в початковій невідповідності їх звичаям римського народу.” Коли Іудея перетворилась на частину Римської імперії, імператор Тиберій відправляє на каторгу 4 тис. молодих людей, що були “заражені іудейськими та єгипетськими забобонами.” Християнство адаптувалось на теренах Риму і були чітко диференційовані від іудеїв, подібна участь трапилась і з ними за невідповідність традиціям та відмову поклонінню імператору. Історик Светоній здійснює опис іновірців та емігрантських спільнот і підтверджує в очах римлян ідентичність іудеїв та християн.

Спільним постає апокаліптичні настрої та месіанське очікування свободи, що була невід’ємною частиною світогляду рабів.  Апокаліптичні настрої стають ледь не основою життям громади. У зв’язку з очікуваністю “Пришестя Христа” майже до II пол. II ст. не знаходимо в катакомбах жодного прикладу мистецького витвору, архітектурних споруд аж до до першої споруди взявши за приклад Римську базиліку. Християнство переживало психологічний тиск з боку пануючої влади і це перетворювало ідею безсмертя в їх спосіб буття. Цей феномен робив їх віру більш фанатичним, відданим, без жодних ознак страху перед обличчям смерті. Дослідник К. Ламонт: “Перш за все вони очікували з хвилини на хвилину кінця цього світу у зв’язку з другим приходом Христа.” Після цього передбачався виключно іморталічний аспект. Основна детермінанта їх буття – воскресіння з мертвих, уявлення про страшний суд (есхатологія), встановлення тисячолітнього царства.

Християн при цьому часто змальовують як хоробрих та відважних мучеників у римських амфітеатрах. Фрідріх Енгельс в своїй “до історії первісного християнства” на те, що віра в потойбіччя супроводжувала віруючих ”…чудеса, екстази, видіння, пророкування.” Енгельс продовжує: ”Така атмосфера, в якій виникло первісне християнство, виникло до того ж серед людей такого класу, який більше за всякий інший був сприйнятливий…про надприроднє.” На їх думку, перебування мертвих в місцях поховання – лише короткотривалий період перед доволі близьким та скорим пришестям Христа на землю.

Фактично, Християнська еклезія I-II ст., що сформувала ідею про потойбічне життя з Христом ще не цілком усвідомлювало себе як системне віровчення, акцентуючи увагу лише на безсмерті та воскресінні під час гонінь та випробувань кожного віруючого.

Євген Распопов

Аспірант СНУ імені Лесі Українки