Конкурс "Людина та людяність"        12 Вересня 2016        169         Прокоментуй!

Духовна сфера людини

duhovna_lyudinaДуховна сфера людини –  чи не найскладніший об’єкт для розгляду з поміж тих, що можна собі уявити. Справа в тому що вона являє собою витворенні людською думкою категорії та закони, прояви та наслідки яких ми бачимо кожен день, але не можемо до них доторкнутись у фізичному сенсі.
Тобто тут ми розглядаємо не щось об’єктивно існуюче, а те що вже було суб’єктивно витворене людством. Мабуть на думку спадає не багато прикладів інших істот, що будують своє життя за тими невловимими категоріями, які у своїй більшості не мають біологічного утилітарного значення. Та все ж цей всесвіт, створений силою мислення людини, не стає від цього менш дивовижним та цікавим.

Звичайно, як і у будь-якій системі духовний всесвіт людини має свої стовпи, на яких усе й тримається. У даному випадку цими стовпами є духовні цінності людини, саме на них тримається мораль, саме з них виходять мотиви багатьох людських вчинків. Духовні цінності мають певну ієрархію і, як не парадоксально, головне місце у ній займає сама людина як цінність. Це знаходить своє підтвердження навіть якщо розглядати питання не тільки з традиційного моралістичного погляду (де цією цінністю є людина у третій особі), а й з протилежної точки зору (тут цінністю є людина у першій особі, тобто кожен сам для себе). Зрештою ці два погляди тісно пов’язані поміж собою. Але так чи інакше важливість цієї цінності у ієрархії, а відповідно і в усій духовній системі людини спонукає нас придивитись до неї більш детально, якщо не під мікроскопом, то хоча б під звичайним збільшувальним склом.

При розгляді цього питання не можливо обминути увагою того поняття, що певною мірою визначає людину як цінність – поняття людяності.  Це поняття у свою чергу є напрочуд розмитим, тому перш за все слід більш менш  визначитися з його трактовкою. З кореня цього слова зрозуміло, що мова йдеться про певну категорію, що є чимось виключно притаманним для людини. У свою чергу таких властивостей багато, тож не дивно, що це поняття є збірним. При цьому мова звичайно не йде про біологічні особливості. Звичне русло трактовки поняття веде нас до певних духовних особливостей, що виражаються у якостях людини. Але питання стоїть у тому, які саме якості воно включає. Тлумачні словники сходяться на тому, що включають у це поняття щирість, уважність, доброзичливість, чуйність у ставленні до людини. Та все ж видається, що словники є тут поганими порадниками, адже серед вищезазначених якостей вони перераховують гуманність, що по суті є синонімом терміну людяність і означає ту ж любов і уважне ставлення до людини. З іншого боку з цих визначень можна зрозуміти, що якості, які включають до поняття людяність є другорядними. Важливо те, де ці якості у своєму застосуванні одною людиною перетинаються. Перетинаються ж вони на іншій людині. Тож поняття людяність можна коротко резюмувати як спосіб ставлення однієї людини до іншої, який у своєму застосуванні до останньої включає усі доречні в даному випадку позитивні моральні якості першої. Таким чином, з цього випливає те, що людяність є певним засобом дій по відношенню до «людини» [1]. Тут слушно згадати категоричний імператив               І. Канта: «Дій лише так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу». Для нас він є тим більш актуальним, адже він показує органічне поєднання категорії людини як цінності і поняття людяності. У нашому випадку підставляючи їх під імператив стає зрозумілим, що людяність є не чим іншим як методом дії, самим імперативом, де «людина» є цілю. Тому розглядати ці категорії можливо лише у непорушному зв’язку, адже розглядати їх окремо безглуздо. Тим паче що і саму категорію людяності ми теж можемо розглядати як певну цінність, підпорядковану «людині». Окрім того слід додати, що з категоричного імперативу також стає зрозумілим що подібний розгляд людяності і «людини» слушний і у тому випадку, якщо розглядати людину як цінність по відношенню до самої себе. На підтвердження цього говорить і золоте правило моралі.

У зв’язку з цим мусимо зупинитись на тому чи є людяність конче потрібною у відношенні до людини. Мабуть, дехто скаже що ні, адже сама природа людини цьому заважає. І дійсно, якщо придивитись до наших повсякденних вчинків, то вони досить далекі від людяності. Ми відносимося до іншої людини не як до вищої духовної цілі, а як до простого засобу: засобу для збагачення, засобу для матеріального та особистого благополуччя. Та такий стан речей у свою чергу має свої причини. На перший погляд, як ми вже зазначали, цілі такого відношення до іншої людини є виключно матеріальними. Але якщо вгледітись у глиб, то ми побачимо що справжньою найвищою цілю такого відношення теж є людина, тобто ми самі. Але вже як матеріальна ціль. Без сумнівів, у такому способі дій іншу людину теж можливо побачити у якості найвищої цілі, як от, наприклад, благополуччя сім’ї та своїх близьких. Звичайно ж якщо не йдеться про використання такої, на перший погляд благої цілі, як ширми, як заспокійливої пігулки для нашої совісті. Та все одно у цьому разі близькі розглядаються як ціль у матеріальному сенсі. Адже тут використовуються зовсім інші методи її досягання, що почасти не мають нічого спільного з людяністю. Отже, про які моральні, духовні цінності тут може йти мови. Але здавалося б, окремі випадки подібного слизького шляху до не менш сумнівної цілі конче не впливають і не заперечують магістральної тенденції до торжества «людини» та відповідно людяності. Нам видається, що тут слід вдивитись у деталі. Річ у тому, що так чи інакше людина є істотою соціальною і досить залежна від мовчазної думки більшості. Тож обираючи матеріальні а не духовні цінності й відповідні шляхи до них, ми самі створюємо зрозумілу прецедент, так би мовити показуємо хибний приклад, тим самим відмовляючи у людяному ставленні навколишніх людей один до одного та й не рідко до нас самих. У цьому й полягає практичне пояснення того принципу, що його можна назвати принципом прямої залежності відношення до людини як цінності у третій та у першій особі. Того принципу, що переконливо звучить у теоретичному формулюванні у вже згаданих золотому правилі моралі та категоричному імперативі  Канта, та водночас на перший погляд здається таким хитким у практичному застосуванні. Цей принцип однаково стосується як відношення до людини у якості духовної цінності, так і у якості матеріальної.

Тож з вищенаведених роздумів випливає те, що основною причиною втрати людяності та «людини» у якості цілі є хибна заміна цієї цілі на людину у матеріальному значенні з її потребами. При такій заміні у способі своїх дій по відношенню до інших людей і безпосередньо у самій цілі цих дій присутня певна утилітарність. Людина ставить за ціль, як вже згадувалося, саму себе у матеріальному благополуччі і вже за цією цілю, як наслідок своїх дій, бачить своє щастя, чи то щастя іншої людини. Така ціль є цілком досяжною, тому у гіршому випадку людина досягши її зупиняється, а в кращому починає задумуватися про справжні духовні цінності. Але шлях людяності, зважаючи на обмежений час життя людини, вже багато у чому буде втрачений. Та найголовніше, що звична матеріальна утилітарність починає грати з нами злий жарт. Цілком можливо, що в один момент ми почали відноситися до категорії цінності людини та до людяності з великим утилітаризмом, вбачаючи, що «людина» як ціль не несе за собою наслідків практичної користі. Це і спонукає людей  коїти злочини, вбивства, насильство, обман та ін. Тут ми переходимо до основної думки, про те чим же є «людина».  Вона є ідеалом, що не має і не мусить мати за собою ніяких наслідків та практичної користі. Вона є орієнтиром, що освітлює шлях, яким треба рухатись. Цей шлях і є людяністю і він, як ми бачимо, є єдиним, що веде до найвищої духовної цінності – людини. Таким чином, як до ідеалу до неї ми і маємо відноситися, ми повинні розуміти що мало хто її повністю досягне, але шлях людяності цілком реальний і крокуючи ним ми досягаємо інших цінностей, що об’єднаються категорією «людина», як то доброта, щирість, співчуття і т.ін. Саме так ми і повинні вдосконалюватись.

На жаль, в наш час ми спостерігаємо загрозливу тенденцію, коли матеріальні цінності все більше починають витісняти духовні. Звичайно, цим самим ми зовсім не відмовляємо у існуванні сфері матеріальних цінностей. Вони мають існувати як органічна частина духовної сфери, як щабель на шляху до «людини». Але все ж з плином часу матеріальна сфера стає все більше автономною, що веде до повного її відокремлення. Згадане ж правильне розуміння і звернення до людяності та «людини» повинно зупинити цю загрозливу тенденцію.

Як ми вже зрозуміли система цінностей людини складна та багатогранна. «Людина», як одна з головних цінностей поєднує у собі інші, підпорядковані їй традиційні моральні цінності. Але не треба думати що «людина» є безперечним лідером у системі духовних цінностей, хоча безперечно має бути такою. Серйозним конкурентом на шляху до цього є свобода. Без сумнівів на сьогоднішній день людину не можливо уявити без цієї цінності і, з одного боку, у традиційному моралістичному розумінні вона не зачіпає «людини». Та все ж у повному загальному розумінні свобода обмежується «людиною», адже вільна людина у загальному розумінні вільна йти не тільки шляхом людяності, а й іншими шляхами поза мораллю. Таким чином свобода стає загальною духовною цінністю, що не лежить суто в площині традиційної моралі. Тому вона і вислизає з підпорядкування «людини». Це питання є досить неоднозначним та дискусійним, але мусимо зауважити що, на нашу думку, цінність свободи не треба утримувати суто у моральній площині людяності, бо тільки показуючи людині інший варіант дій, вона зможе зробити повністю усвідомлений вибір і твердо йти на шляху людяності.

З поняттям людини як цінності тісно пов’язаний ще один аспект, а саме – жорстокість. Нас передовсім цікавить питання чи може жорстокість на ряду з людяністю застосовуватись як засіб стосовно «людини». Як не дивно таке застосування має велике розповсюдження у наш час і прикладом цього може виступати сучасна форма держави. Адже, з більшою чи меншою часткою декларативності, вона все ж проголошує людину найвищою цінність. Але при тому вдивляючись у сучасний світ ми бачимо безліч війн та військових конфліктів (це на превеликий жаль не обійшло стороною і нашу країну) головним виправданням яких з позиції держави є захист своїх громадян (якщо це дійсно захист, а не беззмістовна шовіністська агресія). Та чи цим самим не порушується принцип людяності та ціннісна категорія «людина»? Безперечно порушується адже про яку доброту та людинолюбство може йти мова коли гинуть люди по обидва боки. Але треба розуміти, що металева медаль війни у подібному трактуванні має два боки. Інший бік медалі представлений думкою про те, а чи не порушила б сторона агресора вищезгадані цінності без війни та якою мірою. Якщо це все зважити тим, що, виходячи зі своєї біологічної природи, людина ще не навчилася вирішувати усі проблему виключно мирним шляхом. Тож мусимо констатувати можливість застосування жорстокості на шляху до «людини». Але раз так, то її застосування має бути дуже обмеженим, тобто тільки коли вона перетинає шлях людяності і її не обминути, не стаючи при цьому альтернативним шляхом.

Розглядаючи явища прояву людяності у сучасному світі досить цікавим є те, що все більше практичний прояв людяності перетікає з індивідуальної форми до так би мовити суспільної. Прикладом цього є різноманітні благодійні організації, з посередництвом яких один з багатьох проявів людяності значно спрощується для людини у своєму практичному застосуванні. Це безсумнівно є позитивна тенденція. Але особливо хотілося б звернути увагу на те, що таке усуспільнення проявів людяності невеликою частиною узурпує її результат, точніше безпосереднє його спостерігання суб’єктами благодійності. Можливо це може призвести до того що такий прояв людяності так і залишиться з боку його суб’єктів суто технічною дією і не призведе до їх особистого розвитку людяності, не наблизивши їх до ціннісної категорії людини. Та все ж  це у  більшості залежить від конкретної людини.

Наостанок хотілося б зазначити що на щастя практичні прояви людяності не є рідкістю у наш час, це є досить поширеним. І хоча автор цього есею не володіє вичерпною статистикою цього явища, принаймні у це хотілося б вірити. Адже це означає що людина як вища цінність залишається досить важливою і не є пустим звуком для сучасної людини. Маємо надію, що ця цінність і надалі буде посідати одне з головних місць у її духовній сфері. Бо ж таким чином наше життя ще більше наповнюється сенсом.

Роман Тимошевський, м. Харків

[1] Тут і надалі під словом «людина» мається на увазі людина як цінність.

  Метки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Реклама
Ми у Facebook