Вперше цей термін зустрічається в античній філософії, в перекладі з грецької мови означає – мистецтво дискутувати, ведення міркувань. Діалектикою необхідно називати науку або ж метод правильної аргументації у сучасній філософії, форму, а також спосіб рухового теоретичного мислення, предметом якої є протиріччя мислимого змісту.
У європейській та індійській філософіях, зокрема у їхній традиціях, діалектичний метод займає центральну позицію. Необхідно зауважити, що слово «діалектика » набуває своєї популярності завдяки платонівським «Діалогам». Так як у діалозі Платона двоє чи більше учасників диспуту мали право дотримуватися різних думок, проте намагалися знайти ту основну золоту середину шляхом довготривалих обмінів своїх думок.
Коли ж ми візьмемо до уваги гегелівську діалектику, то побачимо різке її протиставлення метафізиці. Бо метафізика намагається розглядати деякі речі, явища у процесі їх незмінності і незалежності один від одного. У філософії ж ми можемо стикнутися з різним екзегетуванням діалектики як науки.
Так наприклад в Геракліта діалектика постає як наука про вічне становлення і зміну буття; у Сократа – мистецтвом діалогу, істина якого може досягатися шляхом протиборства думок; у Платона – розуміється як метод аналізу і синтезу понять, метою якого є осягнення надчуттєвої сутності речей; у мислителів Відродження – Кузанського і Бруно діалектика сприймається як наука про спів падіння протилежностей; у німецькій філософській думці, зокрема у Канта – як спосіб руйнації ілюзій людського інтелекту, який прагнучи до абсолютних знань, може заплутатися в антиноміях (протиріччях).
В Гегеля, діалектика виступає у вигляді всезагального методу досягнення протиріч еволюції буття, духа, а також історії. У марксистів – може розглядатися як наука та метод, висувається як основа пізнання дійсності, набуваючи більш такої революційної форми (стверджували Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін).
Якщо ж ми прослідкуємо історію формування діалектики, то обов’язково знайдемо цікаві факти: філософські вчення виникли майже дві з половиною тисячі років тому назад. Місцем їхньої локального поширення стали Індія, Китай і Стародавня Греція. В ранній період ці вчення носили здебільшого носили стихійний, матеріалістичний, виявлений діалектичний характер. Першої форми набула саме антична діалектика, від якої почалося відштовхування усієї подальшої філософії.
Діалектика класичного періоду античності характеризувалася в основному на таких важливих питаннях: всезагальний і вічний рух; космос як закінчена і прекрасна цілісність. Мислитель Геракліт виводить поряд з іншими філософами цього періоду формули вічного утворення, руху як єдності протилежностей; Аристотель визнає Зенона Елейського великим винахідником діалектики, який зумів піддати аналізу протиріччя, що виникли при спробі осмислення поняття руху та безлічі.
Аристотель намагається відрізнити діалектику та аналітику, стверджуючи що перша є наукою про ймовірні думки, а друга – про докази. Крім того, Аристотель розробляючи своє вчення про чотири причини, стверджував, що матеріальна, формальна, рухова, цілева можуть існувати у кожній речі, але нерозрізненими і подібними до неї. Філософ Платон висуває проти чотирьох причин Аристотеля п’ять основних категорій діалектики. До таких він відніс рух, спокій, відмінність, подібність, буття.
У китайській філософії діалектика є пов’язаною з іншими категоріями: Інь та Янь, тобто як дві протилежні сили – активна і пасивна. Пасивною жіночою силою виступає Інь, а активною чоловічою – Янь. На думку китайських філософів категорії «Інь та Янь» мають здатність відображати взаємозв’язки та взаємоперетворення. Тобто Янь є світлим (зображується білим кольором), а Інь – темним (зображена чорним кольором). Сили Інь та Янь є обумовленими сутністю п’ятьох природних елементів: води, дерева, землі, вогню, а також її станів, таких як волога, вітер, тепло, сухість, холод; п’яти функцій людини: міміка, мова, зір, слух, мислення; п’яти людських афектів: піклування, страх, гнів, радість, споглядання.
В епоху Середньовіччя діалектика використовується в якості близько семи вільних мистецтв і розумілася як ведення дискусій у формі «запитання — відповідь». На основі діалектики здійснювалося осмислення проблем майбутнього. Існували ключові моменти закону «заперечення – заперечення», який пізніше буде включений до філософії Гегеля і запозичений марксистською філософією в діалектику природи, суспільства та мислення. Мета середньовічної діалектики передбачала охоплення світу через у таких собі двох іпостасях: сакральній (священній) та світській (земній). Таким чином середньовіччя здійснює спробу синтезувати такі протилежності як небесне і земне, життя та смерть і інші.
Діалектика переноситься у площину середньовічної теології. Західні теологи використовували арістотелівську філософію, східні – користувалися позицією неоплатоніків по відношенню до вчення про особистий абсолют. Якщо у неоплатоніків діалектика розуміється як метод аналізу та синтезу, що може виходити з Єдиного і повертатися до Нього, то пізніше у Кузанського діалектика починає розвиватися як наука про подібність знання та не знання, максимуму і мінімуму, вічний рух і тому подібне. У німецькій класичній філософії, діалектичні ідеї набувають більш гносеологічного характеру. Так наприклад, Імануїл Кант розвиває діалектичну ідею стосовно антиномій (протиріч). Він притримується діалектичного розуміння процесів, які відбуваються у природі. Тобто полем наукових інтересів для Канта стає власне дослідження природознавства. Пізніше такої думки буде притримуватися німецький мислитель Фрідріх Шеллінг.
Богдан Стрикалюк
