Діалектика як наука

Спробуємо розібратися  в першу чергу з таким поняттям як діалектика.

Вперше  цей термін зустрічається  в античній філософії, в перекладі  з грецької мови означає – мистецтво дискутувати, ведення  міркувань. Діалектикою необхідно називати  науку або ж  метод правильної аргументації  у сучасній філософії, форму, а також спосіб  рухового теоретичного  мислення, предметом  якої є протиріччя   мислимого змісту.

У європейській та індійській філософіях, зокрема у їхній  традиціях,   діалектичний метод  займає центральну позицію.  Необхідно зауважити, що слово «діалектика » набуває  своєї популярності  завдяки платонівським  «Діалогам». Так як у діалозі Платона двоє чи більше учасників диспуту  мали право дотримуватися  різних думок, проте намагалися знайти  ту основну золоту середину  шляхом  довготривалих  обмінів своїх думок.

Коли  ж ми візьмемо до уваги гегелівську діалектику, то  побачимо  різке її протиставлення метафізиці. Бо метафізика  намагається розглядати  деякі речі, явища у процесі їх незмінності і незалежності один від одного. У філософії ж  ми можемо  стикнутися  з різним екзегетуванням  діалектики як науки.  Так наприклад  в Геракліта  діалектика постає  як наука про  вічне  становлення і зміну  буття; у Сократа – мистецтвом діалогу, істина якого може досягатися шляхом  протиборства думок; у Платона – розуміється як метод аналізу і синтезу понять, метою якого є осягнення  надчуттєвої сутності речей; у мислителів Відродження – Кузанського і Бруно діалектика  сприймається як наука про спів падіння  протилежностей; у німецькій філософській думці, зокрема у Канта – як спосіб руйнації ілюзій  людського інтелекту, який  прагнучи  до абсолютних знань, може заплутатися  в антиноміях (протиріччях).

В Гегеля,  діалектика виступає  у вигляді  всезагального методу  досягнення  протиріч еволюції  буття, духа, а також історії.  У марксистів – може розглядатися як наука та метод, висувається як основа  пізнання  дійсності, набуваючи більш такої революційної форми (стверджували Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін).

Якщо ж ми  прослідкуємо  історію  формування діалектики, то обов’язково знайдемо  цікаві факти: філософські вчення  виникли  майже  дві з половиною тисячі років  тому назад. Місцем їхньої локального поширення  стали  Індія, Китай і Стародавня Греція.  В ранній період  ці вчення  носили здебільшого  носили  стихійний, матеріалістичний,  виявлений діалектичний характер. Першої  форми  набула саме антична діалектика, від якої почалося відштовхування  усієї подальшої  філософії.

 Діалектика  класичного  періоду античності  характеризувалася  в основному  на таких важливих питаннях:  всезагальний і вічний рух; космос як закінчена  і прекрасна цілісність. Мислитель Геракліт  виводить  поряд з іншими філософами цього періоду  формули вічного утворення,  руху як єдності  протилежностей; Аристотель визнає Зенона Елейського великим винахідником  діалектики,  який зумів піддати аналізу протиріччя, що виникли  при спробі осмислення  поняття руху та безлічі.

Аристотель намагається відрізнити діалектику  та аналітику, стверджуючи що перша є наукою про ймовірні думки, а друга – про докази. Крім того, Аристотель розробляючи своє вчення про чотири причини, стверджував, що матеріальна, формальна, рухова, цілева  можуть існувати  у кожній речі, але  нерозрізненими  і подібними  до неї. Філософ Платон  висуває  проти чотирьох  причин Аристотеля п’ять  основних категорій діалектики. До таких він відніс  рух, спокій, відмінність, подібність, буття.

У китайській філософії  діалектика  є пов’язаною  з іншими категоріями: Інь та Янь, тобто як дві  протилежні сили – активна і пасивна. Пасивною  жіночою силою виступає  Інь, а активною чоловічою – Янь.  На думку китайських філософів  категорії «Інь та Янь»  мають здатність відображати  взаємозв’язки та взаємоперетворення. Тобто Янь є світлим (зображується білим кольором), а Інь – темним (зображена чорним кольором). Сили Інь та Янь є обумовленими  сутністю  п’ятьох  природних елементів: води, дерева, землі, вогню, а також  її станів, таких як волога, вітер, тепло, сухість, холод; п’яти  функцій людини: міміка, мова, зір, слух, мислення; п’яти людських афектів: піклування, страх, гнів, радість, споглядання.

В епоху  Середньовіччя діалектика  використовується в якості близько семи  вільних мистецтв і розумілася як ведення дискусій у формі  «запитання – відповідь». На основі діалектики здійснювалося осмислення  проблем майбутнього. Існували ключові моменти закону «заперечення – заперечення», який пізніше буде включений до філософії Гегеля і запозичений марксистською філософією в  діалектику  природи, суспільства та мислення. Мета середньовічної діалектики передбачала охоплення  світу через  у таких собі двох іпостасях: сакральній (священній) та світській (земній). Таким чином середньовіччя  здійснює спробу  синтезувати  такі протилежності як небесне і земне, життя та смерть і інші.

Діалектика  переноситься у площину  середньовічної теології. Західні теологи використовували арістотелівську філософію, східні – користувалися позицією неоплатоніків по відношенню до вчення  про особистий абсолют. Якщо у неоплатоніків  діалектика розуміється як метод  аналізу та синтезу, що може виходити з Єдиного і повертатися до Нього, то пізніше у Кузанського діалектика починає розвиватися як наука про подібність знання та не знання, максимуму і мінімуму, вічний рух і тому подібне. У німецькій класичній філософії, діалектичні ідеї набувають більш гносеологічного характеру. Так наприклад, Імануїл  Кант розвиває діалектичну ідею стосовно антиномій (протиріч).  Він притримується  діалектичного розуміння  процесів, які відбуваються у природі. Тобто полем наукових інтересів для  Канта  стає власне  дослідження природознавства. Пізніше такої думки буде притримуватися  німецький мислитель Фрідріх Шеллінг.

Богдан Стрикалюк