Девід Харт

hart

Девід Харт – сучасний православний богослов,культуролог. Народився у 1965 році в  Сполучених Штатах Америки. Спочатку навчався в американських університетах, таких як : Вірджинія, Кембрідж, Ланкастер, Меріленд, Мінесота (університет святого Фоми Аквінського), коледж святого Ігнатія Лойоли у штаті  Меріленд, а також у Великобританії. Працював керівником організації Християнської культури “Роберт Рендел” у Провіденс –коледжі (рідному  місті попереднього професора Тафта).

Своєю наполегливою працею Харт продемонстрував неабиякі знання із західної філософської традиції, від класичної античної філософії до постмодернізму, а також виявив знання з історії світової літератури, культури,мистецтва. Його власне богослов’я і філософія глибоко вписуються у працях отців Східної церкви, що займають більш центральні теми класичної, сучасної і континентальної  філософій. Його роботи були досить високо оцінені Роуеном Вільямсом, Джоном Мілбланком, Джефрі Уенрайтом, Робертом Дженсоном, Рейнхардом Хюттером, Джанетом Мартіном Соскайсом.

Багато тем своєї творчості Девід розкриває у філософській теології, зокрема в есе під назвою «Пропозиція імен», де він у повному обсязі виклав свої богословські погляди,щодо краси Нескінченого. В останні роки, Девід Харт намагається писати про зло і страждання. Більшість із його текстів, якщо уважно подивитися, переслідують можливий жах і страждання дітей, часом з’являються натяки, що можна назвати аскетизмом із закидами в гностицизм.

Як дослідник патристики Харт пов’язаний із традиційним грецьким перекладом. Займається дослідженням творів святих отців Церкви. Основийни акцент ставить на творчість  Григорія Ніського і Максима Сповідника. Він  використовує їхні погляди при написанні своєї книги «Красота Безкінечного:Естетика християнської істини».

Харт пише багато монографій, публікація однієї із них відбулася в 2010 році у Біблійно-богословському інституті, потім був здійснений переклад на російську мову. У 2008 році в есе «Міф про схизму», богослов блискуче навів історичні приклади, торкаючись схизми 1054 року. Він доказував, що навіть після вселенського розколу, католики і православні товаришували і причащалися один в одного. Тут  Харт проглядає офіційні  контакти, включаючи ХVІІ століття.

Есе Харта спричинило рухливість думок не лише зі сторони православних консерваторів, а й католиків. Православні консерватори стверджують, що Ватикан вже не такий дурний, тому що колючий дріт натягнутий з обох сторін, у вигляді канонічного права, за яким спілкування в таїнствах суворо забороняється. Ще у сімнадцятому столітті траплялися випадки, коли православний  єпископ – грек запрошував до себе в єпархію на служіння єзуїта. А єзуїтський історик, який віднайшов ці спогади, вирішив прокоментувати наступним чином: єзуїти  вже на той час відрізнялися блискучим інтелектом проти якого не могли встояти прості грецькі християни. Про непоодинокі такі випадки говорить Девід Харт.

Девіда Харта було визнано найкращим богословом США у 2003 році за його книгу «Краса безкінечного». Книга Харта умовно поділяється на три частини. У першій частині  міститься православна критика західної постмодерної філософії. Харт критикує  постмодерну філософію, а її корені він вбачає у філософії Ніцше і у висловах Гайдеггера, Деріди, Левінаса, Дельоза. Згідно сучасного філософського світогляду основою усіх основ є хаос, тобто небуття. Харт відкидає такі усякого роду вчення про реальність.

Харт переконує інших, що існування світу і його краса – це дар для нас від Творця. Сучасний песимізм відносно людини, Харт уподібнює рівню поїздів до сексу, влади і насилля, що є певною містифікацією в історії світогляду. Таку картину, на думку Д.Харта можна спостерігати у сучасному світі. Богослов у своїх оцінках є дуже радикальним щодо сучасної філософії, проте його критика є справедливою. Критика Харта стосується  небезпеки внесення філософії Левінаса або ж Деріди у православне богослов’я. такі експерименти є досить небезпечними і можуть привести до трагічних наслідків у православній теології.

Крім того, Харт критикую ідеологію сучасного ринку, де все або перетворюється в товар, уніфікується і нівелюється. Девід Харт висуває пропозицію для того, щоб відірватися  від сучасних диспутів через їх критику, йому вдається за допомогою критики подати глибокі знання сучасної філософії і теології. У другій частині книги Харт протиставляє  сучасному постмодерному нігілізму і постмодернізму малу догматику, тобто робить виклад православного вчення про Бога, людину, Христа і спасіння, яке стає доступним на сучасній мові православної теології.

Такий виклад було зроблено  як результат інтерпретації теології Григорія Ніського. Бог може бути пізнаний через те, що колись називав Діонісій Ареопагіт «іменами Бога»: Добро, Краса, Безкінечність, Сущий і тому подібне. Імена Божі не є звичайними поняттями, які створені людським розумом, і які людина може відкинути. Людина має справу з символами Бога, які ще можна назвати «словесні ікони», про них відповідно ми дізнаємося із Біблії, творінь святих Отців Церкви, богослужінь. Харт намагається нагадати, що богословські поняття є невід’ємною частиною прославлення Бога зі сторони віруючих  християн. А думки богословів подібні до богослужіння священиків. Священики – це лише люди, їхні слова є словами, а дії – діями, втім те, що здійснюється цими особами не може бути відносним. В тому числі, як літургія є недосяжною таємницею для людини, чудом зовсім не пізнаним.

Людина не уникає літургії, а навпаки бере у ній безпосередню участь, пізнаючи недосяжність і потрапляючи до причетності Божого життя. Божі імена є недосяжними, але богослови стараються використовувати їх для прославлення Бога. Харт називає богослов’я пісне співом для Бога у теоретичній формі, позаслужбовою молитвою і роздумом, бо слова людські можуть наповнюватися смислом, уявляти нам Бога як інші «словесні» і символічні ікони.

Для православної теології найбільшим недоліком протягом довгого часу була відсутність фундаментальної основи у соціальному вченні Церкви. Не зважаючи на такий недолік, Харту вдається дати таку теоретичну основу, яка має вигляд вчення про людину як істоту соціальну, духовну, що прикликана до спілкування, любові, самопожертви.

І таку істоту Харт вбачає в образі Ісуса Христа, який не зважаючи на соціо-політичну боротьбу, песимізм іудейської духовної влади і обожнення римської влади, навчав, діяв, творив, проповідував, зціляв, спілкувався, ставився з толерантністю до влади і церкви, до людей, любив  свій народ, віддав життя заради спасіння людини.

Спасіння – це шлях людини до Безкінечного, Добра і Краси, тобто можливість людиною пізнати Творця ближче, тобто це усвідомлення людиною того, що Христос врятував людство від гріха, прокляття і смерті.

Богдан Стрикалюк

Магістр релігієзнавства