Чому я не чернець

cenСпостерігаючи темпи моральної деградації людства, все частіше думаєш, що гасло «іди в ногу із часом» стає дедалі суперечливішим.

У Содомлян прізвисько «ханжа» могло бути й похвалою.

Спостерігаючи темпи моральної деградації людства, все частіше думаєш, що гасло «іди в ногу із часом» стає дедалі суперечливішим. Якщо бути сучасним — значить бути безсоромним і безпринципним споживачем-«ненажерою», телевізійним зомбі, рабом моди, бездушним ділком-матеріалістом, що не визнає існування непорушних законів і зневажає будь-які авторитети — такої сучасності я не приймаю. Звісно ж, грішне суспільство завжди тяжіло до легалізації «темного боку» свого існування. Однак мені потрібно не вершити долю чужих поколінь, а топтати власну життєву стежину.

Коли фільм без мордобою, мата, магії та постільних сцен вважають неконкурентною аномалією, кримінальним сленгом висловлюються усі — від вихованців дитсадків до міністрів, а зі 100 шлюбів розпадається більше 80-и, розумієш, що нечестя досягло критичної точки й треба щось робити. Тікати? Але куди? До глухого села? Але там усе той же телевізор, пиятика, безробіття й безнадія. Шукати розради в церкві? Та ж і вона частина гріховного суспільства. Тоді мрієш оселитися на самоті, на лоні природи… І щоб поряд були однодумці… Так виникала абсолютна більшість монастирів.

Чому ж я не монах, чи, власне украї нським словом, не чернець? Почнімо з невірних варіантів відповіді.

Аморалізм самих монастирів. В останні роки у світі відбувається маса судових процесів проти католицьких служителів за обвинуваченням у розбещенні неповнолітніх, а в Росії проти православних ченців — у гомосексуалізмі. Але ж усюди й завжди були праведні, щирі люди. Згадаймо Петра Могилу. Григорія Сковороду. Мартина Лютера. Серафима Саровського. Іоанна Кронштадтського. Матір Терезу.

Протестанти не будують монастирів. Та й тут є винятки. 1940 року швейцарець Роже Шютц оселився в місцевості Тезе на сході Франції й заснував єдиний у світі протестантський монастир «Церква Примирення». Послух там уключає бідність, целібат і вірність монастирській громаді. Літургію служать тричі на день. Щороку цей монастир відвідує близько 10 тисяч осіб, і в тім числі майже поголовно адвентистські студенти-богослови. 1989 року з ініціативи чернечої громади Тезе Роже Шютц у рамках святкування Тисячоліття хрещення Русі надрукував у Франції та передав як безкорисливий дар православним християнам СРСР мільйон примірників Нового заповіту російською мовою. Я бачив це видання у букіністичному відділі «Наукової книги» на Петровського.

Бог велить нам розповідати про Нього людям, а монастир тікає від людей. Насправді ж завдання монастиря — не стільки ізолюватись від людей, скільки зосередити увагу вірника на Богові. На це спрямовано суворий режим (ранній відбій і підйом), просте харчування, скромний одяг, фізичну працю, життя вдалині від міст, споглядання Божого творіння, розвиток дисципліни молитви, служіння іншим, роздумів, читання духовної літератури, смирення, посту, самоти, поклоніння, прославляння, свободи від матеріальних інтересів. Що з цього списку відкидатиме здравомислячий баптист або лютеранин? Усі ці складники входять до системи адвентистських оздоровчих закладів — того ж санаторію «Наш дім» у Вінницькій області. Двічі відвідавши православний Святогірський монастир, автор не побачив у тамтешніх ченців страху перед гостями, яких у свята там теж буває декілька тисяч. Хіба не Святе Письмо каже, що «товариство лихе псує добрі звичаї» (1 до Коринтян 15:33), і, якщо моє оточення відвертає мене од віри, кого я маю слухати більше — його чи Господа? Чи ж не тому виї зні церковні заходи — літні табори, семінари, польові школи — настільки ефективні, бо відривають нас од звичної суєти?

Прообрази чернецтва, складники чернечого «подвигу» постійно стрічаємо в Біблії. Та як легко такі речі називати фанатизмом, бо, повіривши в ї х користь для себе, бачиш поверховість власного релігійного життя. Не тільки пророки й апостоли — наш Спаситель рано піднімався для молитви (Марка 1:35), а то й проводив на колінах усю ніч (Луки 6:12). Якби так чинив ваш син, чи були б ви щасливі, або боялися б, що в нього розумові відхилення? Ісус тридцять років займався тяжкою й малопрестижною роботою, три роки мандрував пішки, віддавав Себе іншим без остатку (Марка 3:20); Цар усесвіту, Він смирив Себе до рабської подоби; одного разу постив 40 діб, часто бував на самоті, поклонявся Богові так, що навіть Його учні просили ї х навчити цьому й, скажімо, гроші навіть до рук не брав. Просте харчування й скромний одяг стрічаємо в описі Івана Хрестителя — до речі, символу церкви останніх часів. Коли ізраї льтяни ввійшли до Ханаанської землі, Бог наказав ї м зруйнувати язичницькі міста-фортеці й жити вільними землеробами на правах кланового самоврядування (ознаки централізації — самі поняття столиці, головного («соборного») храму, регулярної армії, царського гарему — з’явились через півтисячі літ з подачі царя Давида). Чудові зразки споглядання Божого творіння й роздумів над божественними матеріями знаходимо в біблійних псалмах. Слово Боже студіювали Ездра й Тимофій.

Найкращий біблійний аналог монастиря — пустеля. Це не піщані бархани, а незаселена територія, безлюддя. Недарма ж ізраї льські євреї, що відвідують Украї ну, пустелею називають херсонські степи. На жаль, головні характеристики скупчення людей — шум, суєта і натовп — є серйозними ворогами молитовної зосередженості. Бог не мовчить. Він просто не любить перебивати. Тому Господь поселив двох прародителів посеред чималого саду й наказав рівномірно заселяти всю землю. Й коли люди відмовились це робити, будуючи Вавилонську вежу, Він «розселив» ї х за допомогою Свого прокляття. Потім обрав одного (першого) єврея, відокремив його від рідні й послав мандрувати пустельними місцями. Вивів Свій народ з найцивілізованішої землі тих часів і дав йому не Єгипет, а спустошений війною і тотальним геноцидом Ханаан. Пустеля виховала богобоязливий характер Авраама, Ісака, Якова, Мойсея, Давида, Іллі, Івана Хрестителя, Павла, Самого Христа. Саме малонаселена «земля» (Одкровення 12:16) — Північна Америка — була місцем народження багатьох новітніх праведників.

Так і з місіонерською роботою: все залежить од бажання чути голос Божий. Слов’яни східніше Дунаю дізнались про Христа від православних ченців Кирила й Мефодія. Історія зберегла свідчення мужності багатьох непомітних святих (вихідців з того ж Києво-Печерського монастиря), що з ризиком для життя боролися з ідолопоклонством, століття за століттям просуваючись на схід і північ: св. Кукша та його учень Никон проповідували в’ятичам, за що наклали головою; св. Леонтій (ХІ ст.) трудився в напів’язичницькому Ростові, св. Ісая в Суздалі, 1148 року пр. Герасим заснував біля Вологди монастир і більше 30 років проповідував Євангеліє; у ХІІІ ст. безіменні пустельники з великим терпцем несли Боже Слово чуді й карелам, в ХІV ст. там трудилися старець Сергій та пр. Герман, новгородський чернець Лазар ніс істину лопарям, що замешкували береги р. Онеги, св. Стефан охрестив тисячі зирян, що жили в районі сучасної Пермі… Навіть одіозні єзуї ти прославились не тільки підступними вбивствами й цинічним шпигунством. У ХVII ст. вони були першопрохідниками християнської місії на Дальньому Сході (Японії та Китаї) й Південній Америці (у Парагваї існувала навіть єзуї тська держава; зацікавлених відсилаю до голлівудського фільму «Місія» з «зірковим» акторським складом).

Я не чернець із зовсім інших причин.

В основі, як мінімум, християнського чернецтва лежить ідея дуалізму (подвійності) світу, яка потрапила до вчення Церкви з філософії Платона та Аристотеля, а до Греції — з Вавилону під час війн Олександра Македонського. Дуалізм твердить, що добро та зло взаємонеобхідні, це різні прояви життя (одразу згадується емблема східних релігій — інь і ян). Нездоланне протистояння цих двох начал відбувається на всіх рівнях: космосу, природи, суспільства (звідси узаконення рабовласницької кастової системи), міжлюдських стосунків та окремої особистості також. Секта маніхеї в (близькосхідний містичний культ перших століть по Р. Хр.) учила, що світ сотворено двома богами — добрим і злим. Переносячи цей принцип на християнство, богослови-дуалісти (той же Оріген Олександрійський) наголошували, що Старий заповіт написано злим, жорстоким богом, а Новий — лагідним, доброзичливим. Умістилищем гріха було названо видимий світ на противагу невидимому (Римлянам 8), людське тіло на противагу душі (Івана 6:63), жінку на користь чоловіка (Екклезіаст 7:28). Це дало привід вірити у здатність людини досягти святості власними зусиллями — шляхом умертвіння плоті. Серед крайніх проявів цього явища можна назвати вчинки щирих, ревних християн, яким учення тодішньої церкви залишало тільки такий шлях: давать обітниці мовчання, морити себе безперервними постами, цілонічними бдіннями, замуровуватись у сирі темні келії, де цілодобово повторювати, як мантру, «Ісусову молитву»: «Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мя»… Також бажаючи святості, але жахаючись бузувірських шляхів її досягнення, миряни збивались на схожу тенденцію: самобичування (згадаймо «Дон Кіхот» Сервантеса), відмову од інтимного життя, крім випадків дітородіння (в цьому особливо «вправлялись» англійські пуритани), культ байдикування, бідності й жебрацтва (такі настрої були поширені як у католицьких, так і у православних краї нах і свого часу зіграли посутню роль в успіхові соціалістичних революцій). Свого часу середньовічні лікарі висунули теорію, ніби всі хвороби походять від води. У той період лицарі милися двічі за життя: при хрещенні та перед одруженням. У високих зачісках «тендітних красунь» бігали миші, під час придворних танців бруд перекочувався і шурхотів під сукнями, а довгі шпильки для волосся ввійшли в моду, аби «витончено» ганяти бліх.

Натомість Біблія твердо стої ть на позиціях монізму, себто єдності космосу. Все існуюче створено єдиним Богом для здійснення Його задуму та за Його законами. Добро та зло не існують як такі: є Божа реальність, Божа правда та все інше. Оскільки світ — Господній витвір, живе лишень те, чому Сам Вседержитель вирішує дати (продовжити) життя. Тобто зло — тільки перекручене добро; як сказав один богослов, «лож — лише збожеволіла істина». Гріх не живе в тілі чи у видимому світі; його не можна «зчистити» батогом або безсонням (1 до Коринтян 13:3). Гріх — абсурдний образ мислення: установка на незалежність від усього, в тім числі від Бога, культ егоїзму й свавілля. Змінити цей хід думок і дій може тільки «Виробник»: лише Він здатен повільно «перепрограмувати» нас на вірний лад. Зло не існувало споконвіку та скоро щезне в огняному озері. Тож людина не може освятитись, одділяючись від зовнішньої реальності — саме джерело її прагнень і реакцій отруєно беззаконням. Куди б я сам не сховався, неодмінно пронесу до будь-якої «карантинної зони» «вірус» гріха — у свої й голові.

Святе Письмо не знає чернецтва. Воно говорить про дар безшлюбності, однак у всій Біблії тільки про пророка Єзекії ля можна сказати, що в нього був такий «талан», та й то тяжко дізнатись, чи зробив він його щасливішим. Апостол Павло закликає нас не одружуватись, якщо ми достатньо сильні у вірі, проте сам визнає, що не має Божого одкровення з цього приводу (1 до Коринтян 7:25), а говорить, спираючись на здоровий глузд. До того ж сьогодні переважає думка, що сам апостол на момент стрічі з Христом був вдівцем: членом Синедріону (Дії 26:10) міг бути тільки одружений чоловік. Петро, котрого деякі вважають першим папою римським, та інші апостоли були сімейними людьми (1 до Коринтян 9:5). Та й як може мати серйозний авторитет людина, що не знає життя? Більшу частину питань, з якими люди йдуть до священика, пов’язано з сімейними негараздами. Що може порадити дорослій жінці юний теоретик? «Почитайте, тітонько, таку-то книжку»? А другу ж половину цих питань становить виховання дітей…

Не знає чернецтва і юдаїзм. Символом спілкування з Богом тут постає не піст, а бенкет, не граничне самообмеження, а повнота життя. Людину було створено для спілкування: це доводять дві речі, що прийшли до нашого життя з Едему — шлюб і субота. В івриті немає слова на позначення поняття «неодружений чоловік»; винятки поділялися на збоченців або егої стів. Чоловік є паном жінки й господарем дому, але Тора розуміє повноту влади як повноту відповідальності за довірену тобі «територію»: захист, підтримку, управління, розвиток. Якщо з подачі ап. Павла Новий заповіт показує шлюб як засіб удоволення власних, зокрема фізіологічних, потреб (1 до Коринтян 7:9), то у Старому заповіті це найперша заповідь, дана людині. Коли заражені грецьким гедонізмом учні Ісуса почули Його позицію стосовно розлучення, то зрозуміли чоловічу роль у сім?ї як обов’язок стосовно жінки (Матвія 19:10)… і злякалися шлюбу. Покликання чоловіка — бути «кам’яною стіною» довкруж найближчих людей. Так і багатоженство не було питанням насолоди: придворний гарем був настільки ж обтяжливою справою для бюджету і царя, наскільки безглуздим було дотримання безлічі етикетних норм середньовічними дворянами; гарем і етикет були свідченнями монаршої величі (сучасні аналоги — пишні прийоми офіційних осіб іноземних держав і військові паради), а сам монарх — «заручником» церемоній (гірке усвідомлення цього проступає на кожній сторінці біблійної книги Притч). Чоловік був зобов’язаний одружитись з удовою свого брата; у випадку відмови його спіткала б публічна ганьба. Схожий підхід спостерігаємо до рабині чи полонянки: господар мусив надати ї й одяг, харчування та подружнє пожиття, що давало можливість жінці вижити, народити й виховати дітей, які б у подальшому доглянули її та захистили від зазіхань «офіційних» дружин. Подібний принцип є і в ісламі: чоловік ні в чому не звітує перед жінкою, але сімейні обов’язки жорстко розподілено. Він може привести додому стільки жінок, скільки здатен протримати, однак дружини не мусять думати, де будуть жити, з чого готувати ї жу тощо. Якщо ж «безправна, затуркана» мусульманка впевниться, що «благовірний» не виконує свої х функцій, може наскаржитись муллі, й тоді її чоловіка виженуть із селища як абрека (вигнанця). Отже, юдеї сприймають шлюб як відмову від егої зму, готовність служити одне одному.

Крім того, чернечий послух може зруйнувати людську природу незгірше горезвісних «тоталітарних сект». У дорозі до Святогірського монастиря екскурсовод з захопленням розповідала, як матінка настоятельниця давала завдання молодій монахині: посадити капусту догори корінцями. Коли ж увечері дівчина повідомила, що повтикала розсаду звичайним чином, почула новий наказ: повисмикувати й «посадити», як сказано. У що має зростати віра молодої послушниці: у велич і мудрість волі Божої чи у витівки церковного начальства? Скільки є прикладів герої чної непокори у випадках другого типу: саботаж воєводою Йоавом богопротивного перепису, затіяного царем Давидом (1 Хроніки 21), незгода священиків на бажання царя Озії кадити у храмі (2 Хроніки 26:16-18), самогубне порушення придворного ритуалу царицею Естер заради спасіння свого народу…

Зростати духовно можна лишень у взаєминах. Дві скрижалі — любов до Бога та до ближнього — мусять перебувати в рівновазі. Будучи ввесь час на самоті, не навчишся смирятись перед людьми; постійно обертаючись у гамірному натовпі, не чутимеш голосу Божого. Сидіння мовчальником у ямі потребує колосальної волі, проте не меншого терпіння вимагають особливості й запити реальних людей. Тож Біблія висуває ідеал «подвійного життя»: усамітненого слухання голосу Господа й служіння людям. Саме в такому ключі слід розуміти наполягання Духа пророцтва на необхідності християнам переселятись до сіл. А мерзота світу цього най спонукає нас шукати святості Божої. Ісус жив серед звичайнісіньких людей, не тяготячись такою компанією. Але Він же з завидною завзятістю залишав ї х у пошуках товариства Небесного Батька. Якщо мені огидна розгнузданість сучасного світу, то наскільки ж вона огидніша святому Богові. Для Нього прийти у наш світ — усе одно що без антибактеріозного костюма ввійти до тифозного барака. Однак Він зробив це. Пустеля потрібна, навіть необхідна, але вона — не самоціль. Ісус хоче явити Свою праведність у тих, хто не тільки живе серед спокус цього світу, але й намагається впливати на нього, будучи маяками Його правди, німим докором грішникам, живим доказом того, що святість настільки ж реальна, наскільки реальний кожен із нас.

Максим Балаклицький

Персональне посилання для росповсюдженя есе: http://goo.gl/ihwz9U

Коментування вимкнено

  • Ольга

    Цікаво виклдені думки, гарно написано й помітна чітка позиція автора. Однак, складається враження про зовсім іншу причину тому, “чому автор не чернець”. Із досвідом можу сказати про те, що монашество – це віддалення від миру і всього мирського (речей, способу життя і т д), але не від людей. Автор сам собі суперечить: служіння ближньому і відсторонення від ближнього. А цього одночасно не буває. Таке розуміння чернецтва властиве всім, хто з ним не знайомий. Автор має і дещо спотворене уявлення про смирення. І, зрештою, монах – це не завжди юний теоретик, а життєвий досвід – це не лише обивательські практично-побутові питання. Але у кожного своя думка.