Конкурс "Людина та людяність"        12 Вересня 2016        89         Прокоментуй!

Бути Людиною

“Я вважаю себе патріотом, але перш за все я людина, і коли одне не співпадає з іншим, я завжди стаю на бік людини.”

Герман Гессе

Коли ми вперше з ним зустрілися, я одразу помітила нашу відмінність. Різність культур і мов, якими кожен з нас говорив з дитинства, виразно впадали в око, але це не ставало поміж нами. Я була свідома нашої інакшості від самого початку. Знала його ще за довго до фактичного знайомства і була готовою до змін перш за все власних, адже це я вирішила переїхати до нього.

che

Утім, він не поспішав мене змінювати, усіляко давав зрозуміти, що цілковито приймає такою, якою я є. Я ж прагнула бути ближчою до нього й заповзялася говорити його мовою, чого він від мене ніколи не вимагав, але помітно тішився моїй українській. Ми проходили разом різні етапи розвитку наших стосунків і особистісного зросту. В останньому він дуже мені допомагав, найчастіше робив це через інших людей, не акцентуючи таким чином уваги на собі.

Готуючи якось ранкову каву, я зупинилася на мить з думкою, що за два роки нашого спільного життя він абсолютно зцілив мене. Вилікував від попередніх досвідів і розчарувань. Він просто завжди був поруч, що б не відбувалось і як би я себе не почувала. Він любив мене, а я його. Здавалося, що так буде завжди.

Ми прожили ще рік чи два в безхмарному існуванні. Я відправлялась у закордонні подорожі, пізнавала нові землі. Їздила на кілька місяців до своїх рідних місць, при тому я не втрачала нашого зв’язку й незмінно поверталась, знаючи, що він чекає на мене.

У кінці 2013-го й на початку 2014-го ми пережили велике потрясіння. Разом їздили до Києва. Трималися міцно один одного, спільно переживаючи одне. Моє ставлення до нього навіть дещо змінилося після всього пережитого. Мені відкрилася ще одна його сторона — внутрішня сила. Він тримався мужньо, надаючи підтримку ще й багатьом іншим. Він був моїм героєм. Я навіть почала думати, що вже ніщо не зможе стати поміж нами. Хотіла йому сказати, що я ніколи його не покину, але не встигла цього проартикулювати. Була в черговій своїй подорожі, коли це відчула. Я була на відстані. Разом з тим я почала вловлювати, як між нами зароджується відстань. Не територіальна — інакша.

Усе різко змінилося з її появою. Не замислюючись, я негайно взяла квитки і повернулася назад до нього. Я не хотіла його втратити. Втратити те, що ми мали. Нізащо. А проте він дуже змінився, хоча ми не бачилися трохи більше місяця. Як вона могла так швидко вплинути на нього? Чому вона мала таку над ним владу? Я не могла того зрозуміти. Він змінився не лише сам, але й змінив своє ставлення до мене. Вмить став замкнутим, мовчазним, навіть чужим. Був закритим від мене, холодним, часом ворожим. І я ніяк не могла до нього достукатись. Бачила, як між нами зростає непорозуміння, з’являється прірва. І також бачила, що не можу цьому зарадити.

Уперше я відчула, що є іншою. Не такою, як він. Він не казав цього прямо, але натякав різними способами, немов докоряв мені тим, звідки я. І я теж почала закриватися від нього. Зачинялася у ванній і тихо плакала, у той час коли  його ворожість почала трансформуватися в жорстокість. Ця жорстокість не поширювалась на мене. Ні, він би ніколи собі цього не дозволив. Він був стримано чемний зі мною. Холодно тримав себе в руках. Але я вже знала який він з іншими, такими самими, як я — вихідцями з Донбасу. З багатьма він себе вже не стримував. Разом з тим він ніколи не діяв сам, завжди через когось, так що і звинуватити напряму його було неможливо. Він перестав дивитися мені в очі, не хотів бачити біль змішаний із сумом. Дивився очима інших і в очах тих я читала докори, зневагу, інколи навіть ненависть і лють. На зупинках, у магазинах або ж в автобусах я чула, що в усьому винні такі, як я. Якби не ми, цього б не було, від нього не забирали б сотні чоловіків, не відбирали в дітей батьків, а у матерів — ще геть юних синів. Не посилали б їх на явну смерть. Це ми винні в усіх злочинах попереднього президента, адже ми його вибрали. А отже, ми всі, усі, хто звідти, заслуговуємо на зневагу й гоніння. Чому ми приїхали сюди, а не гинемо там?

Ніколи не думала, що він піддасться на таке: судити людей за територіальною приналежністю. Хто завгодно, але не він. Адже він не такий, як усі, він — особливий. Я вже чула про різні випадки в інших містах, коли машинам з луганськими номерами проколюють шини або обливають фарбою авто. Коли мешканців Донбасу не приймають на роботу або не хочуть їм здавати житло. Я могла це зрозуміти в інших містах, але не в ньому. Він же так добре знав мене, знав, що не всі однакові. Як він так швидко змінив своє ставлення?

Я також чудово розуміла, що в усьому винна лише вона. Я ненавиділа її, а проте не могла її вигнати з нашого життя. Я сподівалася, що вона скоро піде і тоді буде все, як і раніше. Можливо, буде інакше, але він не буде більше ворожим до мене й до інших жителів Сходу. Адже до інших — це є і до мене. Вона ж хвацько вчепилася в нього. На цей час я вирішила пожити у своєї подруги. Я просто не витримувала більше холодної непромовленої ворожнечі між нами. Я замкнулася в собі. Уже й сама почала вірити, що в усьому винні ми — мешканці Донбасу. Я мало виходила на вулицю і стала не дуже говіркою з людьми. Мені хотілося додому, туди, звідки я. Туди, де всі однакові, усі такі, як я. Де я не почуваю себе винною. Але туди я також їхати не могла. Там знали всі про мої із ним стосунки. Для них я була вже зрадницею. Вони ще більше звинувачували нас, проукраїнських, у тому пеклі, що точилося на рідних теренах. На землі, яка нас народила. Відтепер я стала ворогом ще й для рідної землі. Я, і такі, як я, вимушені або невимушені переселенці з Донбасу, залишились поміж двох світів, немов у небутті. Мені хотілося розчинитися, поїхати десь світ за очі, де б ніхто не знав, хто я і звідки, або принаймні це не мало б жодного значення. Натомість я їхала в Київ. У поїзді на питання сусідів по купе “Звідки Ви?”, я не казала правди. Чи не вперше я почала соромитись свого походження. А може, остерігатись наслідків. І це був він, той, хто спричинив моє цурання рідної землі. Я ж ще досі йому вірила.

У Києві були мої найближчі друзі з Луганська, ми давали один одному таке необхідне на той час розуміння і прийняття. Ми і самі чудово усвідомлювали закономірність тієї ситуації, що склалася. Більшість переселенців давали підстави нинішній до них ворожості. Але платити за них, доводилось нам усім. І я вже почала задумуватись над тим, щоб покинути його, поїхати закордон. Не тому, що більше його не люблю. Ні. Мої почуття до нього не змінились. Мені просто надто боліла його нелюбов.

Він перестав пускати до своїх осель жителів Луганської і Донецької областей. Писалося в оголошеннях великими літерами, щоб вони навіть не дзвонили. Я не сумнівалася, що він для мене ще знайшов би місце, хоча б з поваги до того, що ми пережили разом. Але те, як він поводився з іншими, було для мене рівнозначним, як би він то чинив зі мною. Я тоді почала вдаватися до глибших розмірковувань. Вивчаючи історію євреїв Східної Європи, Галичини зокрема, я дізнавалась про погроми, участь українців у вбивствах місцевих євреїв. Я мимоволі подумала, спробувала уявити на короткий момент, чи могло б це повторитися. Тільки не з жидами, а зі східняками. Може, не зараз, а за більш радикальних умов. Чи зміг би він знову вдатися до переслідувань і такого роду розправи? Чи змушував би нас носити якісь спеціальні позначки, які б полегшували нашу ідентифікацію. Чи кидали б у нас на вулиці камінням або ж розбивали шибки… Хотілося вірити, що подібне вже ніколи не повториться ні з євреями, ні з іншими національними меншинами або ж вимушеними переселенцями.

А тим часом сусіди зупиняли мене на сходовій клітці і розпитували звідки я і хто така. Я говорила неохоче і хотіла швидше їх проминути, як мені сказали, що недавно приходила міліція. Питались, хто тут живе з Луганська чи Донецька. Я відповіла їм, що нічого не знаю і поспішила закінчити розмову, сама ж подумала: Невже полювання на відьом розпочалось? Я змінила помешкання. На щастя, іще залишились люди, які не зважають на моє походження. Хтось нас іще приймає, як колись приймали євреїв.

Може, я б і не допускала такої думки, що він дійсно здатен на жорстокість, але мене насторожив один факт. Напис на стіні в центрі міста: Lemberg macht frei. Таких написів є безліч, але в самому його серці він супроводжується малюнком — прямим натяком на портрет Гітлера. І навіть не сам малюнок здивував мене, а те, що він досі там. Тобто всі, включаючи владу міста, вважають це нормальним. Хіба що ніхто з них не знає німецької, або ж не відають про популярний у концтаборах напис „Arbeit macht frei”. Можливо, я б і сама не звертала уваги на цей малюнок, який певно що бачила раніше і вважала хіба його антуражем, особливістю характеру. Але тепер усе інакше. Тепер є вона. Якщо ж це провокація, яка допомагає закріпити за мешканцями Західної України нав’язливо в’їдливе “фашисти”, то чому він досі не спростує це. Якщо ж ми не маємо поваги до єврейського народу, який завжди був невід’ємною частиною населення України, то маймо повагу хоча б до самих себе. Адже в концтаборах були не лише євреї.* Я думаю, поки ми не приймемо історію євреїв, як частково і свою історію, тобто історію людства, нам не позбутися її. Хоча тільки й мови про те, як вона всім остогидла. Вона ж дуже хитра і має безліч методів боротьби, не завжди помітних. Знає, стерво, як нас усіх посварити. Змогла ж так вплинути на нього. Так його змінити. Вона ж бо ВІЙНА.

Я мала б з ним поговорити, але не наважуюсь. Ще досі боюсь його втратити. Натомість я зачиняюсь у кімнаті і пишу. Віддаю паперові свої переживання. Сподіваюсь, що він таки стане, як і колись привітним та люблячим. Сподіваюсь, що вона зрештою піде і дасть нам усім жаданий спокій. Можливо, нам варто допомогти йому зараз, допомогти один одному. Повернути його не лише заради мене і таких, як я, а заради нас усіх, нашої до нього любові. Він бо, Львів, і є ми всі, вимушені і невимушені його мешканці.

Для цього треба зовсім не багато — бути Людиною.

 

_________________________

* ”Програма винищення, що почалася восени 1941р., проходила двома зовсім різними шляхами. Один із них вів до газових камер; інший — до айнзацгруп, операції яких у тилу вермахту, особливо в Радянському Союзі, виправдовувалися боротьбою з партизанами, а жертвами яких у жодному випадку не були самі тільки євреї.” (Ханна Арендт “Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі”. Розділ VI „Розв’язання остаточне: вбивства”)

Євгенія Сенік 

м. Луганськ – Львів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Реклама
Ми у Facebook