Конкурс "Людина та людяність"        12 Вересня 2016        128         Прокоментуй!

Бурятський спів

Інколи життя підносить нам дивні сюрпризи, примушує замислитися і по-новому подивитися на оточуючий світ. Нічого дивного немає в тому, як натовп рухається в одному напрямку. У цьому є якась впевненість, навіть затишність (ти не один). Усе здається зрозумілим і правильним.

namchylak-i-homus

Та варто комусь повернути і піти у протилежному напрямі – відразу міняється картина руху, починається збій. Обурення і погрози сиплються на голову відступника, а сумніви закрадаються в душу. Може, треба змінити напрям? А, може й справді треба?

Зовсім недавно випадок звів мене з юною дівчиною. Вона дивакувата. Як тільки десь зачує троїстих музик, чимдуж туди біжить, а то ще й починає витанцьовувати. Затамувавши подих, слухає якусь архаїку чи то з Занзібару, чи то з Тітікаки, а про модні пісніі не і заїкайся при ній. Почуєш тільки «фі» та «фе». Уже й до бурятського співу добралася. Навіть на сміх її піднімали. Ну, нехай уже «Цвіте терен». Бог із ним. Але не бурятські ж пісні виспівувати.

  • А ви спробуйте лишень самі хоч трохи горлового співу! Нічого не вийде, бо не зумієте, – переможно закриває вона всім рота.

Хай би сама спробувала того горлового співу скуштувати. Сама ж нічого не вміє і гарного голосу теж не має. Музичну школу навіть не закінчила, після другого класу кинула. І то її біда. Не має вона ніякого таланту. Має лише серце чутливеи і бездоганний смак. Як камертон, бринить в її душі почуття прекрасного. Таке непотрібне нікому зараз. Таке хитке і беззахисне, таке несучасне, як і бурятський горловий спів. А втім, саме вона, дивакувата і безпорадна, є отим тонюсіньким ланцюжком, який з’єднує два світи, два космоси, два неосяжних і протилежних Всесвіти – минуле і майбутнє. Саме вона. Дивакувата і вперта дівчина.

 

Отак писалося років з десять тому. Це була реальна дівчина, до того ж не одна. Це були ще зовсім юні дівчатка, для яких українська пісня не була якоюсь екзотикою чи архаїкою. Вона жила вних органічно і просто, закладена генетичним кодом, що передається від покоління до поколдіння. Для них і вишиванка, і рушник, і пісня не були ні атрибутом,

ні ознакою чогось. Це був звичайний спосіб життя. Це було справжнє, не вдаване, не фальшиве відчуття приналежності до  свого народу. В цьому була правда.  І тоді ніби з надією ще вдивлявся у майбутнє. Пройшло не так вже й багато часу. А нині захотілося знову продовжити цю розмову.Особливо під враженням одного фестивалю. Так званого fest-у. На сцені діти у гарних вишиванках співали про Україну, про те, як гарно бути українцем. Всі аплодували, єлейно всміхалися, забувши про те, що насправді відбувається в Україні. Виступ закінчився. Дівчатка переодяглися (а це були теж дівчатка!) і, чекаючи свого автобуса, діставали наушники, підключали їх куди треба, щоб слухати інших пісень, на чужій, незрозумілій мові, з чужими ритмами і словами. Діти не винні. Вони просто виросли за межами простору українського мелосу. Тож і не стали, як колись Гребенючка з Явою і Павлушею, співати в автобусі «Знов зозулин голос чути в лісі». Та й не з’явилося з того, вже далекого тепер часу, нічого пристойного, щоб просто і від душі співати в автобусі.Згадалися і слова класика, який устами свого героя-старого діда- дав відповідь усим, хто засуджував дівчину, яка під час Великої Вітчизнянлї війни народила дитинча від німецького солдата :

  • Воно послухає наших пісень і не знатиме, що батько в нього німець…

Тепер «ВОНО» вже не чує НАШИХ пісень ні по радіо, ні по телебаченню. Давайте будемо відвертим – адже це так. Може тому й шукає рай на чужині, а не будує його вдома? А жаль.

Груші

Дід стояв під деревом і  костуром збивав  груші. Був він старий, трохи  згорблений, мав негнучкі, з розчепіреними пальцями, руки і таку ж негнучку спину. Груші падали на землю, нівечилися, розбивалися і шматочки їх  розліталися навколо того місця, куди вони цілили. Микола зупинився біля діда. Йому дуже  хотілося груш. А ще хотілося  набрати повне  відро – і на базар. Можна було б вторгувати кілька гривень і докласти до тих, що  він збирав на мопеда. Микола стояв, роздумуючи як краще  здійснити свій план. І раптом йому стало жаль  діда. Було дивно від незвичного почуття. А дід усе швендяв під деревом і гатив по ньому з  усієї немічної своєї сили. „Хіба  і я буду таким ?”,- подумав  Микола. Подивився  на свої невеликі, але вже дужі руки. Йому нічого не варто вилізти  хоч на самісінький вершечок груші і там навтішатися грушами досхочу. Та замість цього Микола  нагнувся і почав збирати груші у дідове діряве відро. Від  цього відра діда стало ще жалкіше. Старий зупинився, приязно подивився на хлопця.

– Ага, ага , поможи мені , бо я вже й не зігнуся!, – мовив він.

Дід був старий і наївний, думав, що всі тільки і мріють, як би йому допомогти.

– Оце хотів продати та рибки трохи купить , – вів далі дід , –  та, мабуть, не  вийде, дуже вже побилися.

– Я вам нарву, діду ! –  гукнув Микола.

Він швидко висипав  груші знову на землю і, схопивши пусте відро, поліз на дерево. Скоро відро знову було повне. Груші були добірні, одна в одну.

– Гривні три дадуть, – сказав Микола  дідові.

– Може сходиш і продаси , –  наглів  далі дід.

Микола стверджувально  похитав головою. Говорити він не міг, бо боявся себе видати. Нарешті груші його! Гривні так і пливли до його рук. Він схопив відро і попер його на базар. Як він і думав, сторгувалися за три гривні. У Миколи радісно забилося серце. ,,Чи купити собі пряників , –  подумав він, – чи, може, тих цигарок, що бачив у старших хлопців? ”Раптом   погляд його впав на відро. Знову  це відро! Воно нагадало Миколі про діда ,  його розчепірені  пальці і негнучку спину. Він узяв його і поволі  пішов назад. Дід навіть не здивувався, коли Микола приніс гроші. Але ця  наївність уже не бентежила Миколу. На душі стало легко і весело. Він  схопив із землі  декілька груш і побіг далі у своїх дитячих справах .

 

З дому – додому

 

Завірюха   пройшла, залишивши після себе шмаття свого розкішного пухнастого вбрання.  Світ  зразу наче помолодшав, ожив. Снігу намело по самі вікна. Хати враз осіли, поменшали, зіщулились від морозу. Пташкам не до співу, не до веселощів, коли навіть дерева поскрипують-перегукуються між собою: „Холодно,    холодно !”  Зима ! Мороз ! Сонце зійшло велике , червоне, чисте і свіже . Наче  й воно вмилося снігом. Та й воно холодне. Дивиться насмішкувато на світ, наче питається: „ Ну як тут без мене , без  мого тепла ?” „Та нічого, ще терпимо , тільки приходь  скоріше, зігрій “, – хочеться сказати йому. Зимові принади  милують око, та не веселять душу.

В один із таких днів їхала Олена додому. Туди, де колись був її дім. Їхала поминати батька. Дивилася у вікно потяга на знайомий, такий любий її серцю пейзаж , а спогади роїлися в голові, стискали лещатами душу, не давали спокою ні на хвилину. Згадала, як колись  проводжав її батько з дому. Довго йшов поряд з вагоном, аж поки не почав відставати, а потім таки зупинився. Вона бачила, як він стояв, дивився, ледь схиливши голову, услід потягу. Їй хотілося кинути все, вискочити з вагона  і побігти назад, до нього. Потім взяти його   широченну, завжди, навіть у найсильніші морози, теплу руку і повернутися разом додому. Подумала, що ніколи майже не  робила  те, чого найбільше хотілося. Мабуть така доля.

За вікном пропливав степ. Рівний, як долоня, вкритий  чистою сніговою хусткою. Навіщо вона його так любили? Там, у промисловому місті, звідки вона їхала, він марився їй і постійно згадувався  у невеселі хвилини життя.

Потяг зупинився на роз’їзді. Люди  висипали з вагонів і кинулися до транспортних засобів, які вже їх піджидали. Добиралися по селам хто чим міг. Машини, мотоцикли, підводи  вже стояли біля роз’їзду. Дехто добирався і пішки. Їй   поталанило. Знайшлося місце в машині. І вже через півгодини була  біля хати. Ось вона і дома. І хоч очі скрізь натикалися на переміни, це був таки її рідний дім. Навіть песик не гавкав, а радісно  метеляв   хвостом і скакав на своєму короткому цепу.  Упізнав! Колись давно, у дитинстві,  доводилося їй звідси   часто ходити до бабусі у гості . Там була і нагодована і  під наглядом, поки батьки були на роботі. Ішла з дому вранці, на ці лий день. Довго озиралася  на тоді ще нову хату. Вона була не схожа на сусідські. Гарна, ошатна (батько був добрим фантазером), обсаджена материними  квітами – була  ніби картинка. Частіше всього йшла спиною вперед, довго-довго дивилася на хату, а  серце стискалося від туги, наче  прощалося з нею не на день, а назавжди. Тоді вже  прощалася!  Пізніше їй  часто доводилося   прощатися з тим, що прикипіло до серця. Та оте дитяче прощання з хатою назавжди  закарбувалося в пам’яті. Воно кожен раз  згадувалося їй, коли було сумно, самотньо, хотілося плакати і кусати лікті.

Від’їжджала   через день. Знову потягом. Добралася до обласного центру . Вагони  стояли на сусідніх коліях. Два потяги  мали їхати у протилежних напрямах: один  назад – у степи, а інший – до промислового міста.  Зупинилася. Куди їхати? Сумно подивилася навколо себе. Нікому не було до неї  діла. Хіба  вони всі  знають куди  треба їхати?  Повільно  поплелася до вагона . Їхати   далі.  !

 

 

Катеринина дорога

Споконвіків  дорога жила своїм, не залежним від  людей ,життям. Вона могла допомагати їм, рятувати їх від небезпек, тішити і приголомшувати своєю нескінченністю, проте людські проблеми і пристрасті мало турбували її.  І хоча, певною мірою, люди впливали на неї,дорога мала своє власне життя. Хтось радів їй , як радіють давньому другові, бо вела вона додому, когось вона не влаштовувала , бо була прокладена не так  і не туди. Втім, користувалися нею всі.

А скільки доль і життів промайнуло над нею! Історія цілого народу. Але вона мовчить. А може… Може вдасться підняти завісу таїни…

– Дорого , розкажи свої бувальщини, обізвися , дорого!

***

Дорога стрімко летить на південь. Ще одна, дві  сотні кілометрів і ми побачимо, не рукотворне, а справжнє, лагідне і привітне, вимріяне довгими  зимовими ночами, море. Воно вабить до себе цілий рік і , одного разу , теплої літньої днини , змушує залишити все і летіти на побачення з  ним, як на побачення з юністю. Дорога налаштовує на роздуми . Ніщо не заважає повільному плину думок. І раптом… Із-за рогу визирнула старовина  бруківка і такий же старезний  міцний місток .Неначе кадр з історичного фільму! Ще мить і видіння щезає. Катеринина дорога ! Так ось вона яка. Збудована колись  руками  невідомих підневільних майстрів, ще й досі нагадує про ті  давні, давно минулі часи. Уява малює чудові позолочені карети , ошатно одягнених людей і  цілі хмари пилюки , що, ніби шлейф, и тягнуться за каретами. Видіння зникає  і згадується інша , вже не така давня історія.

 

Катерина жила з самого краю села. Була робота чи ні , в неділю і в будень ,  взимку і літом топтали її немолоді вже ноги  стежину кожен день туди і назад. З дому – до дороги, з дороги – додому. В цей час вона ні з ким не розмовляла і  не  помічала  нікого . Потім ставала обличчям до степу  і довго-довго вдивлялася вдалечінь. Серце гухало у грудях, калатало з усієї сили , хотіло розірватися на безліч маленьких шматочків, полетіти в усі куточки світу, і , все-таки  знайти того , кого вона виглядала . Але , постоявши  якийсь час, знічена  і сумна  поверталася назад , щоб завтра  вийти в своєму чеканні знову на дорогу. Ішли дощі , сніги , проходили роки, та не проходило її чекання. І так довгих  двадцять років виглядала Катерина сина з  війни. Односельці спочатку їй співчували , потім їх стало дратувати її вперте чекання. І лише з роками до  них прийшло розуміння суті її невдалих походів . То було почуття такого високого  гатунку , на яке  здатний далеко не кожний з живущих  на землі людей . Інколи  найближчі подруги умовляли  її не ходити більше туди . У відповідь  завжди чули одне  і те ж : „ Похоронки ж не було !” А отже була  надія. В неї не було чіткого розкладу  своїх  походів. Ішла, коли підказувало серце. Коли комусь з односельців  треба було відвідати її в тій чи іншій справі, вони спочатку  дивилися на дорогу (чи бувало вона не там) і лише потім прямували до садиби.  Чоловіка вона  втратила зразу ж після війни, а молодших дітей не ображали її походи. Материнською любов’ю і ласкою  вони обділені не були, проте сина-солдата за ними  Катерина не забувала. Та чи й є на світі така сила, яка б примусила  матір забути свою дитину? Скільки б років  не минуло, а серце рветься і рветься до неї. Тому знову і знову прямувала Катерина на дорогу. Може ще й тому назвали ту дорогу Катерининою? О, скільки таких доріг протоптано ногами інших Катерин у цьому степовому краї?

***

 

І знову в степах половіли хліби. Хвилі молодого тугого колосся здіймалися  під вітром і лагідно схилялись до ніг. Степ був схожий на море – такий же безмежний і зеленувато – синій. І над усім оцим простором   всепереможно й натхненно сяяло сонце. Серце переповнювалося тремтливим захватом. Буде, буде врожай. Буде – хліб. Найбільше Катерину тішило те, що в цьому безкрайньому хлібному морі  була частка і її праці.  Як же вона любила цей степ і свою неспокійну роботу! Ні сім’я, ні діти не займали в її серці агронома стільки місця як оці поля,  стежки і дороги між хлібами. Катерина заспівала і  раптом… прокинулася.   Це був лише сон! Такий дивний і гарний  сон про її молоді роки. Вона хотіла підвестися та  поліартритні ноги  не слухалися її. Лише тепер згадала, що  вже довгий час була майже прикута до ліжка. І  тепер тільки  у снах   та спогадах могла пройтися своїми дорогами. Якби ті дороги з’єднати в одну, мабуть вистачило б обігнути увесь світ. Така вона довга Катеринина дорога! Довжиною в усе життя.

А  дорога летить, відносячи у далечінь степу, у далечінь простору  і карети і вічне Катеринине чекання, і безкрайні хлібні ниви і малого хлопця, який з цікавістю спостерігає за нею, вибираючи собі долю. Вона мчить за горизонт, на край світу, у Всесвіт…

 

Ножик

 

Ножик був несправжній. Дерев’яний , з химерною рукояткою. Д1д любив майструвати малому іграшки сам. Сусідський поганий хлопець ножика  поламав. Малий так і вирішив , що хлопець поганий. Він збентежено дивився на уламки свого  скарбу. Йому хотілося плакати . Тепер, коли діда не стало , такого ножика вже не зробить йому ніхто. Ні батько, ні навіть двоюрідний брат-студент, який жив у далекому місті і все на світі знав. Такого ножика більше ніхто зробити не зможе . Малий це розумів і сльози  поволі наповнювали його очі. Слово „ пам’ять” для нього ще нічого не значило. Він  ще не знав , що цей ножик  назавжди  залишиться для нього  пам’яттю  про  діда.

. Навіть тоді , коли  й від ножика залишиться  тільки пам’ять . Малий тихенько схлипнув , розтер по щоках сльози і , прижавши до грудей уламки свого скарбу побіг  додому. Там він  сховав ножика у   дальню шухляду. Йому хотілося думати про діда.

Шовкун Юлія

Дніпропетровська область, м. Апостоловое

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook