Божественна літургія: історичне, богословське та символічне значення

liturgijaУ сучасному релігієзнавстві не менш важливим  питанням, що стосується  глибин людського буття, духовного практичного життя і існування  є значення літургії.

Ми  намагатимемося дати більш  чітке  формулювання  поняттю «літургія». Дане визначення  етимологічно  складається із двох   стародавніх грецьких слів λαός – народ і έργον – справа. Термін мав давнє значення і розумівся  як діяльність, що була направлена на користь народу, служінню йому, загальна справа, яка відрізнялася  від дій, які ведуть тільки до задоволення своїх  особистих   потреб. Античний філософ Платон визначав літургію як загальний обов’язок, що виконувався передусім  від лиця всього народу  для  його  користі, призначеними для цього посадовими особами.

В античні часи літургіями називались  низки громадських  обов’язків, які виконувалися  заможними громадянами. Спочатку ці «літургії»  носили добровільний  характер, шановані служіння, перевагу яким надавали особливо багаті люди, які водночас керуючись патріотичними почуттями, переймали на сере низку затрат, на які  у державі не вистачило засобів. В тім  пізніше, сама ж влада  впізнала у служіннях прекрасне джерело покриття матеріальних витрат, а тому  «літургії» набувають примусового характеру обов’язків, яких дуже часто намагались у будь-якій спосіб уникнути  громадяни міста.

Значення цього терміну набуло  швидкого поширення, ним стали позначати  керівників грецьких областей і державних чиновників, які отримали назву «літургів», в тому числі іменували осіб, які через виконання своїх  обов’язків  служили лише на користь грецькому народу. Це  слово  почало  використовуватись   у значенні  якоїсь послуги: лікаря, який опікується хворим; танцівниці, що розважає присутніх гостей; представниці самої найдавнішої професії. Проте вже пізніше слово або ж визначення  набуде значення священицького служіння. І дійсно, особи, які  займалися служінням  нерідко виконували обов’язки храмових жерців.

Жерці закупляли  тільки тих тварин, яких потрібно принести в жертву, їм надавалося таке почесне право  першого жертвоприношення, без якого будь –яка суспільна подія в житті громадян міста не могла відбутись. Відповідна культова діяльність являла собою важливу форму служіння  античному суспільству, а жертви принесені богам,   робили їх милостивими по відношенню до людей, що й стало гарантом  державної стабільності і благоустрою. Пізніше слововживання  отримає широке поширення  у Єгипті. У багатьох стародавніх єгипетських текстах  зустрічаються слова «літургія », а також «жертва» як синоніми.

Згідно однієї із єгипетських легенд, богиня Ісіда виділила  третю частину землі для єгипетських жерців, яка призначалася для здійснення літургії  богам. Дні, у які  відбувалося це особливе  богослужіння  стали називатися «літургійними», а жерців, що брали участь у звершенні  богослужіння стали іменувати «літургами богів». Літурги  виконували  функцію священнослужителів  єгипетських храмів. Їхнє  ж завдання полягало  у виконанні чітко приписаної інструкції, тобто здійснювати літургію  конкретному божеству у його храмі.

Термін «літургія» вперше зустрічається  у різних формах  в Септуагінті (стародавньому грецькому перекладі) близько 170 раз,  в загальному  слугує передачі  івритського терміну «абодах», що у перекладі означає – служіння, служба, справа. У текстах Старого Завіту зустрічається досить часто профане значення  цього слова: ним частіше всього позначалося служіння  Єлисея пророкові Іллі (ІІІ Цар.) або ж служіння коліна Левія первосвященику Аарону (Чис.18). В  історії  Ізраїлю, подібні служіння  спрямовані на користь Богообраного народу, що тим самим набуває  релігійного забарвлення.

В тім  ми можемо побачити цікаву деталь: важка праця  ізраїльтян в Єгипті, тобто праця на єгипетське суспільство ніде не називається «літургією», можливо через те, що труд  євреїв слугує не на користь Ізраїлю, а народу, який противиться  Богу. Саме грецькому тексту Старого Завіту  вдалося зберегти благородне слово λάος , яким позначається народ Божий. Слово λειτουργία  частіше  всього можна зустріти у старозавітних  текстах, що безпосередньо відноситься до служіння богу Ягве,  яке здійснювали священики і левіти у скинії Завіту у часи пророка Мойсея.

Зустрічається воно переважно  у тих книгах,які  описують  культ Ізраїля, а саме у книзі Вихід, Левіт, Числа, Хронік (Параліпоменон). Описуючи культ ізраїльського народу, дане слово входить  до складу таких висловлювань «служити в скинії, перед  обличчям Божим». Звісно  можна помітити  відмінність між  старозавітнім  священством і язичницькими жерцями, тому що  священики і левіти вибрані  не людьми (як у жерців), а Богом.

Саме Бог призначає   цих осіб  на служіння, висуває  їм визначені вимоги щодо тілесних і духовних якостей. Він  дає детальні  приписи  як потрібно звершувати культ, роблячи  священиків посередниками  між Ягве і Ізраїлем. Подвійне служіння  старозавітного священства  полягало у служінні Богу і народу Ізраїля (2Хр.35). У Старому Завіті «літургія» набуває основного значення – богослужіння. Богослужіння – це не лише земна справа, тому що вона має космічне вимірювання, оскільки вже тут  літургами Бога вважаються не земні істоти, божественні службові духи – ангели, які служать Богу і виконують Його волю.

У Новому Завіті  продовжується старозавітне слововживання, воно поширене у текстах  послання апостола Павла до римлян, який називає  державних  римських чиновників «служителями Божими», так як вважається, що вся влада походить  від Бога, їй потрібно коритись (Рим.13). В Євангелії  від Луки  традиційно описується  священнослужитель Єрусалимського храму: Захарія, майбутній батько пророка і Хрестителя Іоанна здійснює у ньому дні свого служіння. Проте старозавітна «літургія» переосмислюється і дещо підвищується на зовсім інший рівень у світлі спокутуваної  справи Ісуса Христа. У посланні до Євреїв  можна прослідкувати  наступні  рядки біблійного вірша про священиків, які  «які щоденно стоять у служінні» (мається на увазі звершення літургії).

Однак  священство Старого Завіту – це лише прообраз  істинного новозавітного священства, яке втілилося в образі Ісуса Христа, Який виконує все у точності, що  слугувало прообразом про Нього у культі  Старого Завіту. Ісус Христос – Нова Скрижаль, Новий Закон, який був дарований усьому людству через Бога-Отця. У посланні до Євреїв, Христос порівнюється з Первосвящеником, який звершує нову літургію у святилищі і істинній скинії, яку створила не людина, а Господь. Тобто  Новий Завіт  пропонує  нам нову літургію, яка замінюється щоденним служінням ізраїльського первосвященика на єдину істинну жертву Христову (Євр.8).

Тому не дивно, що богослужіння ранніх  християнських спільнот починає позначатися саме цим поняттям. У книзі Діянь святих апостолів також є вказівка про вибрання Павла і Варнави – апостолами у той час, коли антиохійські християни звершували богослужіння і притримувалися посту (Дії 13). Із  літургічного служіння Ісуса Христа витікає служіння Його учнів – апостолів, де важливе місце займала відповідальна місія. Через це у посланні до Римлян, апостол Павло називає себе літургом  Ісуса Христа  серед язичників (Рим.15), проповідуючи їм Євангеліє Христове.

Жертва, яку хоче принести Павло для Бога – це не заколення жертви іудейським первосвящеником, бо  його  приємна жертва – язичники, які освячені благодаттю Святого Духа через  прийняття ними Євангелія. Місія апостола водночас  стає літургією віри, заради якої він сам готовий принести себе в жертву Богу (Флп.2). Поняття «літургія» застосовується у сфері справи милосердя,тобто допомоги тим, хто її потребує. Тому  апостол Павло в посланні до коринфських християн пожертви для бідних  називає «справою служіння», що автоматично  стає благословенням Божим, хто здійснює цю пожертву (Кор.9,12).

В церковній  історії  цей  термін продовжував  свій розвиток, проте  як на Сході так і на Заході цей процес  протікав по-різному. На  Сході  це поняття дещо звужувалося, набувало сакрального характеру, з ІVпо V століття воно стало поступово обмежуватися лише Євхаристією (Таїнством Причастя Тіла і Крові Христових).  Термін стали застосовувати у тій чи іншій формі здійснення  у текстах літургій святителів Івана Золотоуста, Василія Великого, апостолів Якова, єпископа Єрусалимського, Марка, єпископа Олександрійського, і дванадцяти апостолів. На відмінно від Сходу, Захід пішов іншим шляхом. Якщо для блаженного  Августина Аврелія  це поняття  ще знайоме  від похідної  стародавнього грецького слова, то  постійно перемінюючись  в іншомовне слово, як таке воно зникає з латинського лексикону.

На  заміну цьому слову приходять латинські «міністеріум, офіцум, мунус», яке в перекладі також означало «служіння» проте мало нейтральне значення. Лише з початком епохи Ренесансу, яка  повернулася  до класичної стародавності пробудила інтерес, а доба Просвітництва  сприяла  поверненню цього терміну на Захід, при цьому воно вже набуло більш широко значення, стало позначатись як «богослужіння», «чинно послідовність». У першій половині ХХ століття  воно  увійшло до складу «Кодексу канонічного права» , в тому числі  і в документи ІІ Ватиканського собору (1962-1965рр.).

Багато  сакральних предметів які використовуються під час звершення літургії  мають не лише богословське, а й символічне значення. Особливо це  видно під час  здійснення проскомидії (у перекладі з грецької означає «приношення»). Проскомидія у богословському розумінні нагадує нам  Безкровну Жертву – Ісуса Христа, Який приніс Себе заради спасіння усього людства від Адамового гріхопадіння. Просфора, яка використовується під час проскомидії  повинна мати круглу форму і складатися з двох частин, що символізує безпосередньо дві природи в Ісусі Христі – божественну і людську. Квасний хліб із пшениці або ж просфора  символізує крім того Тіло Ісуса Христа «хліб життя», виноградне червоне вино – колір крові Христової; а вино, що вливається до чаші з водою – пробите ребро Спасителя на хресті, з якого витекли кров і вода. П’ять просфор у проскомидії символізують – чудесне насичення  Ісусом Христом п’ятьма хлібами  п’ять тисяч народу, що дало можливість Христу навчати народ про нетлінну їжу, яка подається християнам у Таїнсті Святої Євхаристії.

Звіздиця  символізує Віфлиємську зірку, яка вказувала шлях  подорожуючим  мудрецям зі Сходу на місце новонародженого Месії-Спасителя світу, а також хрест, на якому був розіп’ятий Христос. Копіє – означає спис сотника Лонгина, яким  під час розп’яття Ісуса Христа  він проколов  Йому правий бік ребра. Дискос  може символізувати як Віфлиємську печеру так і Голгофу, покрівці – пелени, у які під час народження був сповитий Ісус Христос, а також поховальні пелена і плащаницю, у яку було огорнене тіло Христове після зняття Йосифом Аримафейським із хреста; потир (чаша) – та чаша, з якої священнодіяв Ісус Христос  на Таємній вечері. Особливі символічні дії  виконуються священиком над Агнцем:

1)      Читаються  вибрані вірші із книги старозавітного  пророка Ісайї

2)      Приготовлення Агнця – символізує суд, страждання і смерть Ісуса Христа

3)      Проколення Агнця – проколення, яке було здійснене одним із римських воїнів на Тілі Христа

З’єднання усіх частинок на дискосі символізує нерозривний духовний  союз усієї  Церкви Божої, членами якої є Пречиста Богородиця, ангели, усі святі угодники Божі,  усі віруючі християни – як живі так і померлі, де Головою Церкви і Її Керівником є Господь  Ісус Христос. Кадіння, яке звершується над Святими Дарами є символом  сходження Святого Духа  у Таїнстві Євхаристії.

Отже, літургія – це  загальне або ж спільне богослужіння, під час якого  відбувається звершення  одного із головних таїнств Православної церкви – Таїнство Євхаристії. Бере свій початок  від апостольських часів і звершується у наш час. Єдиним Головою, Первосвящеником  під час здійснення літургії є Ісус Христос, а виконавцем і продовжувачем цієї  справи – священнослужитель, через якого благодать Ісуса Христа сходить на віруючих християн. І ті дії, які на сьогодні здійснює священик носять собою містичний і символічний  характер. Апостоли  отримали  благодать від Первосвященика і передали її  священнослужителям.

Тому Літургію необхідно  розуміти як приготовлену Агнцем Божим – Ісусом Христом  урочисту трапезу в Царстві Небесному,  де  кожен  повинен мати весільний одяг – любов до Бога, для щоб виявитися  достойним  спільником  вічного життя разом з Ним.

 Богдан Стрикалюк

Магістр релігієзнавства