Альфред Адлер

adlerАдлер  є засновником  школи індивідуальної психології,  учнем та послідовником  вчення Зігмунда Фрейда.

Альфред Адлер народився взимку  1870 року  у місті  Відні (Австрія), в єврейській родині, що складалася із шести дітей. Альфред був фізично слабким. Користувався повагою сере дітей.  Ще в дитинстві був дуже близьким до смерті. У три роки втратив молодшого брата. Хворів пневмонією у п’ятирічному віці. Лікар врятував його від смерті, а сам хлопець  вирішив стати таким самим як і він. В молоді роки  читав Біблію, захоплювався психологією, німецькою класичною філософією.

У вісімнадцятирічному віці поступив на навчання до Віденського університету. В університеті  проявив інтерес до соціалізму, і під час політичного зібрання зустрів молоду російську студентку Раїсу Епштейн, з якою невдовзі одружився.  У 1895 р. –  Альфред отримав  прекрасну медичну освіту  при Віденському університеті.

Проводив  та досліджував  психопатологічні симптоми, з’ясовував причини їх виникнення.

У 1902 р. – зустрічається з психоаналітиком  Зігмундом  Фрейдом,  приймає участь у філософському гуртку.   Чомусь спочатку надто скептично  відносився  до методів тлумачення Фрейдом  сновидінь та пояснень  ним різного роду розладу  людської психіки під впливом сексуальних факторів, натомість Адлер  не сприймав  його концепцій щодо лібідо та комплексу Едипа.

У 1907 р. –  Альфред Адлер  публікує свою книгу «Дослідження неповноцінності  органів та їх психічної компенсації, на яку негативно відреагував сам Фрейд. У 1911 р. – Адлер розриває партнерські зв’язки з Зігмундом, але створює співтовариство з напрямком «індивідуальна психологія». У 1914 р.-  під час І Світової війни  стає засновником журналу про інтернаціональну  індивідуальну психологію, а вже у 1924 р. – очолив  Міжнародну асоціацію індивідуальної психології.

У 1926 р. – Адлер читає лекції для студентів Колумбійського  університету. У 1932 р. – переїжджає  до Сполучених штатів Америки, де й почав  свою викладацьку діяльність.

Альфред Адлер  стверджував, що  психологія людини  може детермінуватися  під впливом факторів  особливого порядку, проте  її не можна зводити  до фізіологічних або ж біологічних причин; причино – наслідковий  зв’язок  діє тільки  у світі не одухотворених  об’єктів, є недостатньою для  того, щоб  пояснити людське життя, де  його ключову роль відіграє повинність  та  поставлення мети. Методологічна  установка Адлера визначила незгоду з сексуальною теорією Фрейда, яка намагалася зводити процеси людської психіки до біологічної першооснови.

За Адлером, психічні процеси , а також  поведінка особистості  у суспільстві вимагає від індивіда  виявлення установки його  мети. У чому ж тоді полягає установка мети?  Вона так чи інакше визначає  лінію життя, життєвий план  самого індивіда, який може реалізовуватися  у  людських вчинках і визначати  довгочасний  стратегічний  напрям  її поведінки. У такому разі, Адлер відмовляється  від каузального пояснення, натомість  замість нього ставить богословський підхід.

Загальною метою  індивіда згідно твердження Адлера  виступає прагнення до влади  та переваги, яка  може приймати  у конкретному випадку  різні форми. Мета є наперед визначеною  саме тим фундаментальним фактом, що кожній людині у дитинстві  властиве почуття  неповноцінності  по відношенню до своїх батьків, братів або сестер, а також тих, які оточують її.  Саме  прагнення  до переваги  здатне компенсувати  таке почуття неповноцінності,  приймати  форми  хвороби  над компенсації  (такі хворобливі вияви спостерігаються у невротиків).

А життєвий план, який сформований при допомозі  мети досягнення переваги, являє  собою ніщо інше як  стержень  психічного життя особистості, тобто  об’єднуючого принципу. Тому людину варто розглядати  в контексті  самого її оточення, бо знання  про людину недостатньо  без з’ясування  відношень  її самої до установлених  соціальних завдань. В тім людина  існує у суспільстві, а  культура, яка її оточує  встановлює  собою  межі для  втілення у життя прагнення людини до переваги.  Крім цього у перевазі  людини наявне  таке собі почуття  спільності.

Воно може виражатися  у єднанні,  у якому мова, мораль, в  тому числі й естетика і розум прагнуть до  загально прийнятності,  допускають її;  любов, праця, людська співучасть є дійсними вимогами спільного життя людини. Проте  ці реальності намагається атакувати  або ж обійти  прагнення  до особистої влади. У такому випадку,  почуття  спільності, прагнення  до перевершення  людини є основними факторами її поведінки у суспільстві.

Але не слід забувати, що  прагнення до перевершення має без чисельні форми прояву. І в залежності  від конкретних сфер воно має здатність виражатися  у антисоціальній  поведінці, і має властивість перетворюватися  в джерело високих  досягнень культурного характеру, прогресу самої культури в людині.

Психолог  Адлер намагається  також розкрити і розв’язати основні проблеми, пов’язані з неврозом.  Для нього, невроз  сприймався як  помилкова спроба  культури  позбутися почуття неповноцінності,  тобто  своєрідний бунт проти суспільства, який виражається у першу чергу  у відхилені  індивіда суспільства  шляхом якоїсь внутрішньої протидії, від примусовості зі сторони соціуму. У самому ж світосприйнятті невротика  уявлення про таку примусовість  змушене перетерпіти  соціальні феномени, тобто такі звичні явища у суспільстві як логіка, естетика, любов та піклування про ближнього, співпраця, мова.

Всі ці феномени  сприймаються  невротиком гостро, примусово, він відчуває  утиск свого прагнення до переваги.  Токи такий відхил невротика від участі у суб’єктивно примусових формах  суспільного життя дуже часто призводить  до його віддалення  від суспільства, що може проявлятися  в становленні нестандартної  логіки,  порушенні  мови, різних соматично – невротичних  симптомах, сексуальних проблемах, руйнуванню  здатності невротика до спілкування.  Властиве невротику  прагнення до над компенсації, виявляє особливий вплив збудження  на стиль його мислення, визначається через  домінування  дихотомічних дистинкцій.  Адлер  знаходить вихід з цієї проблеми, вважаючи, що основним засобом лікування таких неврозів є  виявлення у пацієнта  мети індивідуальної установки,  приведення  її до усвідомлення суб’єктом,  розвиток  соціального почуття і повернення  невротика  у суспільство.

Ідеї Альфреда Адлера  здійснили  значний вплив  на подальшу еволюцію  концепції  теорії неофрейдистів, зокрема таких як Саліван, Хорні, Фром, в тім індивідуальна психологія  як  наукова школа  через свою  відомість та популярність  практично втратила свій вплив у суспільстві у ХХ столітті.

Ідеї  Адлера  не втратили   науковий інтерес, а тому  ним почали зацікавлюватися  інші культурні діячі, і це давало можливість для дослідження  його праць і розуміння поставлених проблем у індивідуальній психології.

Навесні  1937 року  після переїзду в місто Абердін (Шотландія) з метою викладання, Альфред Адлер  раптово помирає від  інфаркту. Прожив шістдесят сім років. Він був похований на місцевому кладовищі. Двоє його синів  Курт та Олександр  стали психіатрами як і їхній батько.

Богдан Стрикалюк